Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 61)

— З тобою все гаразд?

— Так… Так, усе добре.

Нічого не добре. Серце шалено калатає в грудях, шкірою проповзають мурашки від передчуття.

Фінн ковтає й нахиляє голову, торкаючись своїм чолом мого.

— Щодня, щохвилини, відколи я прибув до Скелястого замку, я тільки того й хотів, що поцілувати тебе. Я не можу припинити думати про це. — Він проводить великим пальцем по моїй нижній губі. — Скажи, що хочеш цього, що хотіла завжди.

— Я хочу цього. — Обіймаю його рукою за шию й тягну до себе, повільно опускаючись на камінь. Він притискає свої вуста до моїх, спочатку ніжно, ніби смакуючи, а тоді його язик проникає в мій рот.

Я стогну, відчуваючи, як нестримне бажання закипає в крові. Фінн поглиблює поцілунок, реве від голоду, такого самого, як і мій. Мої руки пестять його плечі й м’язисту спину. Я відчуваю відчай у його стогоні, в тому, як він обхоплює мої стегна. Як підіймає руки до моєї талії. До моїх грудей. Його великий палець злегка торкається тонкої вологої тканини на грудях, я задихаюся від задоволення, яке дарує цей простий дотик. Вигинаю спину і притискаюся до нього, бажаючи, щоб його руки рухалися далі, й…

Агонія. Я вириваюся з рук Фінна й відштовхую його. Мене пронизує біль. Серце розривається. Я скрикую, але це ніяк не пов’язано з відчуттям фізичного задоволення. Це лише біль у моїх грудях.

— Абріелло? — Фінн розгублено дивиться на мене. — Що таке? Тобі боляче?

Притискаю долоню до грудей, на очі набігають сльози.

— Я… — схлипую.

— Скажи мені.

Уривчасто дихаючи, зосереджуюся на тому, чого мене навчив Міша. Знаходжу всередині себе опору. Відгороджуюся.

— Це…

В очах Фінна спалахує усвідомлення.

Він відсторонюється й сідає навпочіпки на іншому краю скелі.

— Себастіан, — Фінн лається собі під носа. — Ну звісно. Він відчуває тебе, знає, що ти тут зі мною, а ти відчуваєш його реакцію на це.

— Як… — хитаю головою. — Я думала, що відгородилася від нього.

— Коли відчуваєш сильну емоцію, її важко приховати від зв язаного партнера. — Він присувається достатньо близько, щоб дотягнутися до мене, і проводить пальцями по моїй щоці, спускається по шиї. — Мені шкода.

Я хитаю головою. Це мені має бути шкода. Це я уклала зв’язок із Себастіаном, не подумавши як слід.

— Я дам тобі закінчити купання. Зустрінемося на березі, — Фінн занурюється у воду, пропливає під водоспадом і зникає.

Розтуляю рот, щоби покликати його, але що це дасть? Що я йому скажу?

Я зв’язана із Себастіаном. Я зробила цей вибір, попри застереження Фінна. І тепер нічого не вдієш.

* * *

У табір ми повертаємося в напруженій і болісній тиші. Я знову їду попереду Фінна, але замість чуттєвої близькості це викликає неприємне нагадування про те, що сталося під водоспадом.

Фінн тримає в руках повіддя Двозорі й намагається не торкатися мене. Чомусь від цього тільки гіршає, і я радію, коли на обрії з’являється табір.

Невдовзі я опиняюся сама в наметі й переодягаюся в чергову сукню. Цього разу — світло-сріблясту, кольору місяця. Вона без бретелей, із ліфом у формі серця, який ледь приховує руну, викарбувану на моїх грудях. Від талії м’якими шарами спадають спідниці.

Я тягну час і сподіваюся, що в нас буде можливість поговорити наодинці, але Фінн не приходить.

Небо проясніло й залишається таким увесь вечір. Коли сідає сонце, кожна зірка, немов коштовний камінь, виблискує в місячному світлі. Святкування Аунасталії відбувається між наметами, навколо багаття, навіть на схилі гори.

Довкола нас танці й співи. Грають музиканти, їхні пальці літають струнами і клавішами інструментів. Фейрі багато їдять, сміються й ще більше танцюють. Вони так радіють зустрічі зі своїм принцом, що моє серце щемить від тієї ролі, яку я, хоч і ненавмисно, зіграла в тому, щоб корона не потрапила до його рук.

— Розважаєшся? — запитує глибокий голос позаду мене.

Повертаюся й бачу усмішку Міші. Його великі карі очі вивчають моє обличчя, ніби він намагається прочитати думки крізь мій щит.

— Атож.

Він пирхає.

— Ти сьогодні дуже сумна, принцесо. Це, взагалі-то, вечірка.

— Здається, я просто занурилася у свої думки, — відчуваю, що мені важко говорити. — Я чула, що їм довелося пережити за правління Мордея, як вони мусили покинути свої будинки і своє життя, щоб сховатися від нього.

Міша киває й обводить поглядом натовп.

— Гадаю, саме тому вони вже люблять тебе.

— Вони не люблять.

З його губ зривається тихий смішок.

— Усі тебе люблять, Абріелло. Принаймні всі присутні тут. — Його погляд розглядає обличчя тих, хто танцює навколо нас, і зупиняється на Фінновому. Принц Тіней стоїть, притулившись до намету й запустивши руку в свої темні кучері, та усміхається Джуліані, яка активно жестикулює, розповідаючи, безсумнівно, якусь захопливу історію.

— Вони люблять його, — кажу Міші. — А мене приймають, бо думають, що я йду в наборі з ним.

— Ти ж розумієш, що він зробив сьогодні вранці? — запитує Міша.

Я похмуро дивлюся на нього:

— І що ж це мало бути?

— Коли король Тіней, — а ти не сумнівайся, для них він король, — опускається на коліна перед своєю партнеркою й омиває їй ноги, це дуже серйозний символ. Він заявляє, що ти гідна того, щоб служити тобі, і якщо він схиляє перед тобою коліна, то й вони мають.

Я хитаю головою:

— Це лише ритуал. І він нічого не значить.

— Так, це ритуал. Він означає для цих фейрі все. Якби тебе тут не було, він би не став на коліна перед іншою жінкою. Він вирішив показати свою відданість тобі й продемонструвати своєму народові, що ти цінна для нього та заслуговуєш на повагу.

Я відчуваю напад нудоти.

— Навіщо йому це?

Міша пирхає зі сміху.

— Можу назвати декілька причин, хоча, можливо, тобі краще поговорити про це з Фінном. Але вони все одно вшанували б тебе. Ти вбила Мордея. Ти зруйнувала прокляття.

Наче мені потрібно про це нагадувати.

— І їхній трон.

Міша штурхає мене в бік.

— Годі думати про це. Зараз свято. — Він бере келих ігристого рожевого вина в слуги, який проходить повз, і простягає мені. — Випий.

Я суплюся.

Коли востаннє пила фейрівське вино на вечірці, то опинилася під дією наркотиків у душі з Фінном.

— О, справді? — питає Міша. У його очах танцюють іскорки, а губи вигинаються в усмішці.

Я кидаю на нього лютий погляд і зміцнюю свій ментальний щит.

— Не лізь у мої думки!

— Мені подобаються твої думки, — каже він. — Вони такі милі й чарівні, а іноді… чудово підступні. — Він забирає в мене вино, нюхає його, відпиває й повертає мені келих. — Це можна пити. Але обіцяю, якщо сьогодні станеться так, що ти опинишся під дією наркотиків, я особисто про тебе подбаю.

Я примружуюся:

— Тобі б це сподобалося, еге ж?