Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 60)

— Твоя пропозиція?

— Чому не Прета? — запитую я.

Очі Прети розширюються, і вона переводить погляд із мене на свого зятя.

— Взагалі я могла б…

Фінн повільно обертається:

— У чому річ, принцесо? Я змушую тебе нервуватися?

— Ну добре, — пирхаю, повертаючись до озера. Позаду мене чуються тихий сміх і шелест від кроків опалим листям.

Озеро просто прекрасне в променях післяполудневого сонця.

Спалахи світла мерехтять на воді, неподалік чути шум водоспаду.

— Думаю, це хороша ідея, — каже Фінн. — Коли ми закінчимо, я відправлю скупатися Кейна і Прету. Це краще, ніж терпіти цих смердючок усю дорогу.

— Ми? — перепитую, уперши руки в боки. — Коли ми закінчимо?

— Ми, — повторює Фінн. — Ти не підеш у воду сама.

— Тому що в глибинах може ховатися якась істота? — я ступаю крок уперед і вивчаю кришталево чисту воду. — Щось не дуже на це схоже.

— А хто сказав, що я не хочу скупатися?

Погляд Фінна ковзає по мені, лишаючи на тілі приємне тремтіння. Я розумію, що вигляд у мене зараз не найкращий, але його очі палають так, ніби я морська сирена, що кличе його зі смертоносних скель посеред моря. Коли справа стосується Фінна, мене завжди розривають суперечності. Сьогоднішній день, очевидно, не стане винятком.

Усередині мене все стискається. Я планувала скупатися під водоспадом, дозволити йому омити мене. В Елорі душ — рідкісна розкіш, і за все життя я бувала в ньому лише декілька разів. Востаннє в будинку, де жив Фінн, тієї ночі, коли мене накачали наркотиками. Моя шкіра горить, коли згадую, як він тримав мене під струменем води, намагаючись погамувати реакцію мого тіла на наркотик, згадую, як я благала його…

Фінн глузливо кривить губи й кидає погляд на водоспад, а тоді знову дивиться на мене. Хоч він і не вміє читати думки, як Міша, та зараз йому це й не потрібно.

— Боїшся, що знову благатимеш, щоб я торкнувся тебе? — запитує він.

Я пирхаю:

— Тобі не набридає тягати своє его скрізь?

— Краще поквапся, — каже він, озираючись. — Якщо надто затримаємося, нас почнуть шукати. А мені б не хотілося марнувати час, коли ми можемо побути наодинці.

Я важко ковтаю, намагаюсь не зосереджуватися надто довго на тому, навіщо нам лишатися наодинці.

— Відвернися, — прошу.

Фінн досі просто стоїть. Лише схрещує руки на грудях і не зводить із мене очей.

Я суплюся:

— То я можу роздягнутися?

Фінн не рухається. Тільки його вуста повільно вигинаються в пустотливій усмішці. Я стягую з ноги чобіт і жбурляю в нього.

Він зі сміхом підхоплює взуття в повітрі, та все-таки обертається до мене спиною.

Я надто добре відчуваю його присутність, коли розстібаю блискавку на сукні й обережно кладу її на камінь, щоб не забруднити. Нарешті стягую товсті шкарпетки й панчохи. Я жадаю зануритися в прохолодну воду, відчути її на своїй шкірі, але вирішую залишити спідню білизну. Так збережу бодай крихту скромності, а зняти її встигну, перш ніж вдягатиму сукню.

І тільки занурившись по шию у воду, я усвідомлюю свою помилку.

— Лишайся там! — кричу, доки Фінн не встиг обернутися.

— Якісь проблеми? — гукає він. Його голос бринить веселістю.

Я дивлюся вниз на чисту воду й дуже тонку, тепер напівпрозору білизну. Я так само могла би бути голою.

— Чому б тобі не почекати на березі? — пропоную я. — Будемо купатися по черзі.

Він повільно повертається до мене обличчям.

— А хто тоді потре мені спинку?

— Попроси Джуліану. Вона, здається, зовсім не проти потерти будь-яку частину твого тіла, аби ти тільки попросив.

Він роззявляє рота і приголомшено глипає на мене.

— Ти ревнуєш, принцесо?

Фінн обережно підходить до води, скидає туніку й відстібає від пояса ремінь із ножами.

— Ні. Ти можеш робити все, що тобі заманеться і з ким заманеться.

— Що заманеться? Наприклад скупатися з тобою в цьому озері…

— А це все-таки не дуже… пристойно.

Фіннова усмішка розпливається ширше, і він підходить до озера, з кожним кроком скидаючи ще один предмет одягу.

— Відколи тебе хвилює пристойність?

Я прикушую губу. Найрозумніше, щоб він залишався, де стоїть. Якби я наполягла, він поставився б до мого прохання з повагою… Однак після того, як я стільки годин їхала перед ним на коні, відчувала тепло його тіла та міцні стегна, що обіймали мене? Найменше мені зараз хочеться чинити розумно.

Тому я не заперечую. Хоча трохи соромлюся, тому, коли він збирається знімати штани, пірнаю під воду й відпливаю від берега. Виринувши, бачу, що Фінн уже в озері за декілька метрів від мене. У нього мокре волосся, по обличчю стікають краплі води. Він бачить вираз мого обличчя — і його усмішка зникає. В очах спалахує полум’я, коли він опускає погляд і дивиться на все те, що, я точно знаю, надто добре проглядається під поверхнею води.

Бризкаю на нього, і він сахається, ніби я висмикую його зі ступору.

— Не лови ґав, — сміюся.

— Просто тут такий чудовий краєвид, — каже він. — Думаю, варто подякувати тобі, що не скористалася своєю могутньою магією, щоб заховати його від мене.

Моя магія. Ну звісно. Єдиної думки досить, щоб виткати мантію темряви, що сховала б мене від грудей до колін.

Фінн здивовано дивиться мені в очі.

— Це була не пропозиція.

Я стинаю плечима, відвертаюся від нього, пливу до водоспаду, який із рівномірним гулом б’ється об каміння. За мить щось смикає мене за ногу. Я намагаюся схопити ротом повітря, але мене затягує під воду. Занурююся, щоби побачити, що, чи хто, вчепилося в мене… Переді мною сріблясті очі Фінна. Вони блищать навіть під водою.

Фінн усміхається, підпливає до мене, хапає за талію і, відштовхнувшись, підіймає нас обох на поверхню. Я роблю глибокий вдих, але не встигаю щось сказати, бо його рот накриває мій. Фінн нахиляє мою голову й торкається моїх губ своїми. Одна рука лягає мені на талію, а інша ковзає в моє волосся.

Вода холодна, але моя шкіра гарячіша, ніж дорогою сюди. Вона палає, а я жадаю дотиків Фінна. Його язик ніжно торкається мого, рука обхоплює мої стегна.

Фінн відсторонюється й важко дихає, ніби ми пробули під водою набагато довше, ніж насправді. Його погляд ковзає до берега й на мить затримується.

— Що там? — запитую, вигинаючи шию. На березі, одразу за лінією дерев, блимають червоні очі. Мій фейрівський зір дозволяє розгледіти кремезну постать Кейна, що тулиться до масивного дуба.

— Збоченець, — бурчу я.

Фінн хихоче.

— Радше дбайлива нянька, — каже він. Його пальці під водою переплітаються з моїми, і він тягне мене за руку. — Ходи зі мною, — Фінн відпускає мене, і ми разом пливемо до водоспаду.

Поява Кейна мала б нагадати мені, що треба помитися й повернутися до свого одягу, але після нічної пригоди Фінна з моєю тіньовою сутністю, а може, ще й задовго до того, я не припиняю думати про його руки, тож слідую за ним.

Фінн пірнає і пропливає під водоспадом. Струмені води б’ють так сильно, що я нічого не чую, але повторюю все за ним. Коли виринаю, Фінн уже на кам’яному виступі. Він простягає мені руку й допомагає вибратися з води. Я досі напівоголена, але чомусь мене це зовсім не бентежить. Я так сильно хочу цього, що не маю сил на самокопания.

Шум водоспаду майже оглушливий, а вода створює ширму, що приховує нас, даючи усамітнитися.

Фінн бере моє обличчя в долоні й уважно дивиться на мене: