Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 57)

Він вивчає мене довгу напружену мить, аж здається, що ось-ось поцілує, але врешті опускає мене на ноги.

Фінн ступає крок назад, його дихання стає нерівним, і, втупивши погляд у долівку, каже:

— Мені потрібно поговорити з Мішею і Претою, переконатися, чи все готово для візиту до священного джерела сьогодні пообідді. Служниця приготує тобі гарячу ванну, а після того раджу поспати. Сьогодні на нас чекає дуже нелегка прогулянка по горах.

— Добре, — спокійно відповідаю. Відчуваю, що Фінн відсторонюється, і хочу, щоб він цього не робив. Раптом розумію, що моє серце так сильно розривається, що я не в змозі втримати його в грудях.

— Я не хочу Себастіана, — випалюю Фіннові.

Він рвучко підводить голову, його очі розширюються, ніби здивований цими словами.

Правду кажучи, я й сама здивована, але це не применшує їхньої правдивості.

— Просто ти натякав, і не раз, що я прагну якось відновити наші з ним стосунки.

— Я бачив, як ти його цілувала, — тихо відповідає Фінн. У його голосі немає осуду.

Я важко ковтаю.

— Це було помилкою. Він застав мене зненацька, і зв’язок зробив так, що…

Фінн заплющує очі, ніби це пояснення все тільки псує.

— Можу собі уявити, як зв’язок посилює всі відчуття. Я чув… — він зітхає і хитає головою. — Неважливо, чому ти поцілувала його й чи плануєш робити це знову. Хай чим я дорікав того дня або пізніше, це не моя справа.

— Може, й так, але я хотіла, щоб ти знав. Відколи я покинула Золотий палац, нічого не змінилося. Він двічі обдурив мене, Фінне. — Знизую плечима. — Сумніваюся, що після такого наші стосунки коли-небудь стануть як раніше. Навіть якби я цього хотіла.

Він нахиляє голову й пильно дивиться на мене.

— Чому б це?

Тому що він — не ти. Тому що я не можу припинити думати про наш поцілунок і про те, як ти втішав мене минулої ночі. Тому що, хоч зв’язок із Себастіаном посилює мої почуття до нього, вони ніколи не зрівняються з тим, що я відчуваю поруч із тобою.

Натомість я мовчу. Фінн відверто пояснив, чого хоче, зізнався у своїх мотивах і пріоритетах. Я йому подобаюся, так, і, можливо, він навіть розділив би зі мною ліжко. Проте він тут заради свого народу, а не заради мене, і з мого боку нечесно прагнути від нього чогось іншого.

— Я нікому не довіряю, — нарешті відповідаю.

Фінн киває й розвертається, щоби піти, але зупиняється, поклавши руку на завісу намету. Стоячи до мене спиною, він говорить:

— Ти знаєш, що можеш довіряти мені. Я розумію, моє слово мало для тебе важить, але це правда.

* * *

Я приймаю ванну, їм приготовані для нас хліб і сир, намагаюся подрімати, але щоразу, коли засинаю, чую якісь звуки біля намету й підхоплююся, думаючи, що то повернувся Фінн. Нам стільки потрібно обговорити. Я досі не зізналася, що шпигувала за ним і Джуліаною минулої ночі, й не запитала, що означає «споріднені».

Проте він не приходить. Замість нього повертається служниця, яка допомагала мені приймати ванну, й каже, що Фінн хоче, щоб я вдяглася для поїздки й зустрілася з ним у конюшні. Сьогодні вдень ми вирушимо до священного джерела і зробимо підношення Лугу, щоб жриця погодилася прийняти нас завтра.

Служниця допомагає мені вдягнути одну з кількох суконь, що були в наметі, коли ми прибули. Обираю червону, таку саму, в якій була вранці, але з товстішими рукавами й вищим вирізом.

Боюся знову йти під дощ, але, коли виходжу з намету, світить сонце. Цікаво, чи пошкодую я про важку сукню й додаткову пару шкарпеток?

Служниця проводить мене до конюшні. Я бачу Фінна, який стоїть біля Двозорі, й умить згадую, чому поняття «споріднений» звучить так знайомо.

Міша й Аміра розповідали, що Фіннів дідусь Кайрін був спорідненим із королевою Рією — останньою правителькою з роду Меб. Я не питала, що це означає, і припускала, що це назва своєрідної клятви, якою обмінялися королева та її коханий. Проте якщо Фінн думає, що ми можемо бути спорідненими, то йдеться про щось зовсім інше.

— Добре подрімала? — запитує Фінн.

— Так, дякую, — кажу й усміхаюся, щоби приховати брехню. Якщо зізнаюся, що весь цей час чекала, коли він доєднає-ться до мене, матиму жалюгідний вигляд.

— От і чудово. — Він туго затягує попругу на сідлі й поплескує Двозорю по боці. — 3 нами їдуть Прета й Кейн. Якщо поквапимося, будемо на місці через годину.

Прета й Кейн заскакують на коней. Я суплюся:

— А де твій кінь, Фінне?

Він усміхається мені й знову гладить Двозорю.

— Ми з тобою їдемо разом.

Я пирхаю:

— Жартуєш.

Фінн вигинає брову й переводить погляд на слугу, що виструнчився позаду мене. Ну звісно. Ми ж «наречені».

— Просто кажу, що я зовсім не проти їхати одна, — намагаюся говорити спокійно.

— Так безпечніше, — хитає головою Фінн. — Після того, що сталося в столиці, я не збираюся ризикувати.

— Нам пощастило, що нарешті визирнуло сонце, — радіє Прета, задивляючись у небо. — Здається, ніби знову настало літо.

Кейн виїжджає з конюшні й зупиняє свого коня поруч із нею.

— Певно, тобі треба було одягнути щось легше, — припускає він, оглядаючи мене.

Я знизую плечима:

— Зі мною все буде гаразд. Як спекотно може бути в горах?

* * *

До біса спекотно. Особливо в затісній сукні й поруч із гарячим тілом Фінна, який сидить на коні позаду мене. Сонце нещадно палить, доки ми здіймаємося гірськими стежками. Нарешті зупиняємося біля джерела, щоб зробити підношення Лугу. Я вся розчервонілася, спітніла та й загалом маю жалюгідний вигляд.

Моя людська натура хоче покепкувати з дурості простого ритуалу. Проте коли ми обходимо за годинниковою стрілкою навколо невеликого, обкладеного камінцями озерця на схилі гори, кидаючи у воду жмені зерна, я відчуваю, як магія тече крізь мене. Це відчуття таке саме вічне, як і нічне небо.

Коли ми закінчуємо, Прета просить, щоб ми поїхали й дали їй трохи часу побути на самоті.

Ми від'їжджаємо зовсім недалеко й зупиняємося на галявині.

— Почекаємо тут, — наказує Фінн, спішуючись. Допомагаючи мені спуститися з коня, він притискає мене до себе на декілька миттєвостей довше, ніж необхідно. Куточок його рота здіймається в усмішці, ніби він точно знає, як на мене впливає його близькість.

Я вириваюся з його рук і ступаю крок назад. Озираюся. Ми від’їхали досить далеко, щоб не бачити Прету, але могли її чути.

— Чому вона захотіла лишитися?

— Вона розвіяла прах Вексія навколо того джерела, — тихо пояснює Фінн. — Відтоді вона сюди не приїжджала.

Моє серце зіщулюється, відчуваючи глибину горя подруги.

— Ви впевнені, що нам не треба було залишитися з нею?

— Впевнені, — відповідає Кейн, вмощуючись на одну з повалених колод, розкладених колом. — Вона хоче побути сама. Дозволь їй.

Я наслідую його, але сідаю на землю перед колодою, щоби притулитися до неї спиною. Спека відібрала в мене забагато сил.

— З тобою все гаразд? — запитує Фінн. Уже втретє, відколи ми від'їхали від джерела.

— Так. Якось переживу цю спеку.

— Можеш зняти сукню, — шкіриться Кейн. — Ми не проти.

Я закочую очі.

— Яка ж ти свинюка.

— Не зважай на нього, — радить Фінн, промовисто зиркаючи на Кейна.

Той тільки стинає плечима: