Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 56)

— Справді гарно, — погоджується Джуліана. Цікаво, чи помітив ще хтось несхвалення в її тоні?

Кейн пирхає й киває:

— Здається, наш принц нарешті знайшов те, що йому справді добре вдається.

Затамувавши подих, Фінн гладить моє підборіддя.

— З нею це легко, — каже він й одразу відходить.

Проте щойно його рука відпускає мене, я прагну, щоб вона повернулася.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Наше «святкове» сходження на гору скидається на безкінечне чалапання крізь болото й дощ. Добрий народ Старелії не дозволяє негоді зіпсувати святкування Лунасталії, тож ми рухаємося вперед. Холодний дощ періщить і пронизує тіло тисячами тонюсіньких голок. Доки ми підіймаємося, Фінн поводиться тихіше, ніж зазвичай. Він тримається поруч, але торкається мене, тільки щоб допомогти на особливо крутих схилах. Час від часу ловлю на собі його пильний погляд, ніби він намагається помітити в мені щось нове.

Я завжди вважала себе витривалою, але коли ми нарешті доходимо до вершини гори, мало не вию від полегшення. За тижні, проведені на землях Диких фейрі, у мене майже не було фізичних навантажень, тож я ледве встигаю за веселими засмаглими жителями Старелії. Можливо, замість допомагати в лазареті та школі, мені варто було працювати в полі.

Хтось простягає мені флягу з холодною водою, і я випиваю її одним духом, оглядаючи нашу локацію. Це не зовсім вершина гори, радше скелясте плато неподалік від неї. На ньому вже встановили десятки наметів, довкола яких снують слуги з їжею і дровами.

— Ваші намети готові, — оголошує фейрі перед тріскотливим багаттям. — Можете йти, коли забажаєте.

— Який із них наш? — запитую Фінна, намагаючись приховати втому в голосі.

— Кортить скоріше лишитися з ним наодинці? — запитує незнайомий фейрі. Його низький смішок змушує мене пошкодувати, що я не можу повернути час назад, щоб не поставити своє запитання. Хоча, гадаю, краще, щоб усі вони повірили, нібито ми з Фінном до нестями кохаємо одне одного, і не здогадалися, що моє бажання знайти наш намет більше пов’язане з тим, що я ледве стою на ногах, а не мрію якнайшвидше усамітнитися зі своїм принцом.

— Обіцяю, скоро тобі покажу. Але спершу присядь, — вмовляє Фінн, беручи мене за руку. Ідея посидіти звучить так чудово, що я охоче дозволяю йому відвести мене до лави біля багаття.

Однак не встигаю насолодитися жаром полум’я, як розумію, що всі фейрі, які підіймалися з нами на пагорб, збираються позаду Фінна й усміхаються, спостерігаючи за нами.

Фінн підморгує мені.

— Не рухайся, — командує він.

Наче я можу. Щойно я сіла, втома важезним тягарем впала на мої плечі.

Це не лише через фізичне виснаження, а ще й тому, що я довго не могла заснути вночі. Ні, тепер, коли я сіла, можливо, взагалі вже не зможу встати.

Фінн дістає з-під лави дві великі миски, повертається до вогню й наповнює їх водою із чорного металевого казанка. Підморгнувши мені, висипає подрібнені сухі квіти в одну з них, а в іншу виливає декілька крапель олії. Його рухи такі точні, що я розумію — це ритуал. Така сама частина традицій, як і квіти у волоссі. Натовп навколо багаття розростається, а разом із ним моє збентеження.

Фінн повертається до лави, ставить миски на землю й опускається на коліна поміж ними. Вода парує, і мені кортить занурити в неї свої зболілі ноги. Проте я чекаю, добре розуміючи, що за мною спостерігає безліч очей, тож я не можу схибити.

Фіннові руки ковзають під поділ моєї сукні, й у мене перехоплює подих. Він торкається гомілки й ковзає руками вгору. Навіть крізь шкіряні чоботи я відчуваю тепло його доторків.

— Для мене честь омити ноги моїй майбутній королеві, — м’яко каже він, доки його пальці розшнуровують чоботи під моєю спідницею. — Виявити повагу й довести свою готовність служити.

Мої щоки знову палають. Брати участь у цих ритуалах, коли насправді ми не пара, так неправильно. Я ж навіть не прагну посісти престол, лише хочу, щоб трон знайшов нового короля. Крім того, дотики Фінна здаються занадто інтимними. Він кладе руку мені на коліно, іншою знімає спочатку один мій чобіт, а тоді другий. Мені стає ніяково від того, як сильно це схоже на спокушання. Якби за нами не стежили декілька десятків пильних очей, я б, напевно, попросила його зупинитися.

Або навпаки — просила б не зупинятися…

Той факт, що я навіть не знаю, як би вчинила, змушує мої щоки палати ще яскравіше.

Фінн проводить мозолистими пальцями по моїй нозі. Дійшовши до середини стегна, він підводить голову й, не зводячи з мене очей, торкається пучкою краю панчохи, ніби його заворожує контраст між моєю шкірою й тонким шовком. Я не можу дихати.

— У чому проблема, Фінніане? — долинає звідкись зі сторони голос Джуліани. Мабуть, я так відволіклася на Фінна, що не помітила її. — Ти що, забув, як роздягати жінку?

Згадавши, що ми не самі, я збентежено заливаюся багрянцем, але Фінна, схоже, її коментар зовсім не зачіпає. Навіть не озирнувшись у її бік, він кладе долоню на мою ногу і проводить великим пальцем по внутрішній стороні стегна.

— Усе добре?

Добре? Коли він водить великим пальцем по моїй шкірі? Коли його руки так глибоко в мене під сукнею, що він може…

— Усе добре, — брешу я. «Добре» — не зовсім правильне слово. Я палаю від сорому. У мене все болить. Водночас хочу, щоб ми залишилися самі, й радію, що ми не наодинці.

Фінн ніжно запускає пальці під панчоху й повільно стягує її з моєї ноги. Потім швидко знімає другу, але цього разу, коли шукає край шовкової тканини, проводить пальцями набагато вище, ніж необхідно.

Я тремчу, і Фінн супиться.

— Коли вийде сонце, стане тепліше, — каже він, акуратно складаючи другу панчоху поверх першої. — Але обіцяю, коли ми закінчимо тут, на нас чекатиме гаряча ванна.

Ванна? Звучить чудово, але де вона? Ми будемо митися привселюдно?

— Мені треба готуватися до особливих традицій прийняття ванни?

Я хочу, щоб запитання прозвучало легковажно. Натомість виходить так, ніби я пропоную щось непристойне.

Фінн тільки підморгує у відповідь та опускає губку в одну з приготованих мисок із гарячою ароматною водою. Його руки прослизають назад під мою спідницю, він миє мої ступні й щиколотки, проводить губкою від пальців ніг до коліна, а тоді з іншого боку ноги вниз гомілкою. Я не ладна зрозуміти, чи навмисно він так чуттєво торкається мене, чи просто виконує ритуал. Напевно, річ у моїх думках, моїх бажаннях, які змушують кров у жилах закипати від кожного дотику. А може, винні в цьому слова, які він сказав учора в темряві: «Я хочу тебе всю».

Проте чи так це? Можливо, насправді йому потрібна лише сила Оберона й більш нічого? Однак переконати себе в цьому чомусь стає щораз складніше.

Коли Фінн стоїть переді мною на колінах, а його намилені руки ковзають угору й униз моєю шкірою під спідницею, важко думати розсудливо. Хоча останні підозри щодо нечестивості його мотивів розвіялися минулої ночі, коли він заснув, тримаючи мене за руку. Якщо я зараз намагаюся переконати себе у зворотному, то це лише відчайдушна спроба стриматися.

Я вже маю почуття до Фінна. Здається, надто легко закохатися в нього так сильно, щоби пірнути в це почуття з головою.

Хтось подає Фіннові рушник, і він витирає ним мої ноги, не зводячи з мене очей. Я тремчу, але вже не від холоду. Уявляю, що чекає на нас у наметі — у нашому наметі. Ванна, обіцяв він.

— Наступний крок, — каже Фінн, коли мої ноги повністю сухі, — квіти.

Він підводиться і починає витягувати з мого волосся бутони й опускати їх у миску з водою та сухими травами, якими омивав мені ноги. Витягнувши останню квітку, передає миску рогатому фейрі й підхоплює мене на руки.

Я скрикую й обіймаю його за шию. Фінн усміхається, натовп радіє.

— Це справді необхідно? — шепочу я йому на вухо.

— Розслабся й отримуй задоволення, принцесо. Така традиція.

Він проносить мене навколо багаття, тоді йде до великого намету, але зупиняється біля входу й не заносить мене всередину. Натомість повертається до рогатого фейрі, який чекає позаду нас із мискою, де плавають трави й квіти.

Рогатий фейрі схиляє голову й бурмоче декілька слів над водою, потім простягає миску нам.

— Зроби ласку, принцесо? — тихо каже Фінн.

Я вивільняю одну руку й забираю миску.

Фейрі усміхається й тягнеться за лопатою, що лежить поруч із наметом. Ґрунт м’який і пухкий. Копаючи, рогатий фейрі нашіптує щось незнайомою мені мовою.

Щойно яма сягає трохи більш ніж метр, фейрі відступає й опускається на коліно.

Я дивлюся на Фінна. Він має дуже урочистий вигляд.

— Тепер ти маєш вилити вміст миски в землю.

Фінн бере мене зручніше, щоб я могла приміритися, куди ллю. Щойно перевертаю миску, потужна хвиля енергії розливається моїм тілом. Фінн різко втягує повітря, і я розумію, що він теж це відчув.

— Хай благословлять боги вас, вашу королеву і ваших дітей, Ваша величносте, — проголошує фейрі, який досі стоїть навколішки.

— Дякую, Данніку, — каже Фінн. Він переступає яму з квітами й травами та входить у намет, дозволяючи завісі затулитися за ним.

Намет більший, ніж я очікувала. Він достатньо високий, щоб навіть Фінн міг стояти на повний зріст. У центрі на підлозі лежить велика подушка розміром з наше ліжко в маєтку

Джуліани, завалена м'якими ковдрами. У кутку — стілець, на ньому два стосики із чоловічим і жіночим одягом.

— Тепер можеш відпустити мене, — кажу Фіннові.