Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 55)

— Ай справді.

Її слова звучать дуже виважено, але я впевнена, що почуття Прети й близько не такі прості.

— Можеш дивитися, — каже вона, востаннє змахуючи пензликом. Я розплющую очі й бачу, як Прета дістає намисто з крихітних перлин. Вона застібає його на моїй шиї, а я торкаюся пальцями самоцвіту — подарунку Себастіана.

— Може, мені краще зняти його?

Прета хитає головою.

— Усі ми десь носимо вогняні самоцвіти. У цьому немає чогось дивного.

Проте як би Фінн поставився до того, що я ношу цей камінь, якби знав, що його подарував Себастіан? Напевно, краще не питати.

— Коли Оберон і Фінн сварилися через майбутнє принца, я дуже переживала за нього. Розуміла, як це, коли твої особисті бажання й потреби віддають на поталу політичним амбіціям батьків, і знала, як це боляче.

Я здіймаю руку й торкаюся перлин. Вони гладенькі й ковзають між моїми пальцями, ніби шовк.

— Ти була йому хорошою подругою.

— Його легко любити. — Прета стинає плечима й поправляє намисто. — Тепер твоє волосся.

З-за мого вуха вибилося одне пасмо. Я розтягую його, аж доки воно вирівнюється.

— Боюся, із цього нічого не вийде.

— Можливо, ти захочеш заколоти його назад? Щоби потім прикрасити квітами, — каже Прета, і я бачу в її очах пустотливий блиск.

Квіти призначені для церемонії, про яку я досі нічого не знаю, але замість того, щоб розпитувати, киваю і знову тягнуся за кавою.

— Складеш мені компанію в подорожі?

Прета хитає головою:

— Ні. Ця мандрівка радше для пар, які нещодавно зв’язалися.

Заходжуся кашлем і мало не випльовую каву.

— Справді?

Я знала, що в ці вихідні мені доведеться вдавати наречену Фінна. Однак, здається, варто було дізнатися про це трохи більше.

— Чимало самотніх фейрі теж сходять на гору, — додає Прета, — але цей ритуал вважається найкращим часом для сватання, а я… — вона хитає головою. — Минуло вже багато часу, і всі очікують, що я рухатимуся далі, та я не готова.

А хіба може бути інакше? Вона любила свого чоловіка і втратила його, хоча ніколи не припиняла кохати Аміру. Я не можу звинувачувати Прету за те, що вона не готова завдати собі ще більше душевного болю.

— У будь-якому разі, — продовжує вона, вставляючи шпильки в моє волосся, — Кейн підійматиметься разом із Джуліаною, а Міша, Тінан і я поїдемо верхи позаду офіційної ходи.

Я киваю, хоча мої думки не затримуються на деталях цього дня.

— Коли все змінилося між Фінном та Ізабель? — запитую, хоча Прета, здається, для себе цю тему вже закрила.

— Що ти маєш на увазі? — обережно запитує вона.

— Як від бунту проти свого батька Фінн дійшов до рішення принести її в жертву? — я щосили намагаюся не дивитися їй в очі й лише через декілька секунд помічаю, що Прета мовчить. Підвівши голову, бачу, що вона насуплено дивиться на мене, а в її погляді помітне щось схоже на розчарування. Мені стає соромно, та я не відмовляюся від свого запитання.

— Деякі історії ти маєш почути від Фінна, — каже вона. — Але можу запевнити тебе: хай що ти відчуваєш до Фінна, не відкидай ці почуття через те, що, як тобі здається, ти знаєш про нього. Поговори з ним.

Я важко ковтаю; від сорому моя шкіра видається мені надто гарячою й напруженою.

— Байдуже, що я відчуваю або які відповіді він може мені дати, — тихо зізнаюся. — Я не повинна нікому довіряти. Більше нікому.

Прета мовчки закінчує з моїм волоссям. І навіть тоді вона чекає, поки я погляну їй у вічі.

— Ніколи не запитувала себе, чому Фінн не намагався зблизитися з тобою тієї ночі, коли ти була під наркотиками?

Жар від сорому на моїх щоках перетворюється на жар від жаху, коли я згадую ту ніч. Душ. Мої благання.

— Бо він знав, що я сказала би «ні», — відповідаю.

Прета дарує мені сумну усмішку, яка, здається, говорить, що вона розуміє мене краще, ніж я себе.

— Сумніваюсь, що це правда.

— Але саме так би й відбулося. Я хотіла Себастіана.

От тільки я хотіла, щоби Себастіан був чоловіком, яким я його вважала. Чоловіком, головним для якого було мене захищати, а не обманом позбавляти корони.

— Що ж, ти його отримала, — обличчя Прети кривиться від роздратування.

— Не вдавай, ніби причини, з яких Фінн хотів мене, були більш благородними, ніж у Себастіана, — гарчу я. — Вони прагнули того самого, й досі цього прагнуть.

— Спершу так і було. Ти здавалася лише гарненькою дівчиною, яка мала те, що потрібно Фіннові, — зітхнувши, Прета відходить назад і оглядає мене, оцінюючи свою роботу. — Потім ти стала кимось іншим.

— Ким?

— Моєю подругою, зокрема, — каже Прета. — І як подруга я поділюся з тобою дечим. Коли мої батьки дізналися про нас із Амірою і відіслали мене, я була розбита й розлючена. Я була готова провести життя в політичному шлюбі, коли моє серце назавжди належатиме іншій. Я не була готова до Вексія. Ніколи не уявляла, що зможу так покохати двох — романтично, безмежно й одночасно. Мої почуття до когось із них завжди відчувалися ніби зрада іншого, але ніколи не применшували одне одного.

Думаю про те, як примудрилася закохатися у двох принців-фейрі — романтично, безмежно й одночасно.

Однак, на відміну від Прети, я не можу довіряти жодному з них.

Коли ми спускаємося, у вікно монотонно барабанить дощ. Я визираю на вулицю й бачу Фінна, Кейна та Джуліану. З ними інші фейрі, яких не впізнаю. Вони стоять і розмовляють під дощем. Ніхто, здається, анітрохи не переймається тим, що волога просочила їхній одяг, а краплі дощу котяться по обличчях.

Прета відчиняє мені двері та підштовхує на ґанок.

— А тоді він сказав, що буде… — помітивши мене, Фінн уривається посеред речення. Його погляд ковзає по мені, від коротких рудих кучерів, які Прета заколола, відкривши моє обличчя, аж до подолу червоної сукні, що підмітає мокре каміння ґанку. Коли наші погляди зустрічаються, він урочисто усміхається.

— Доброго ранку, принцесо. Як завжди, абсолютно приголомшлива.

Від цих слів усередині мене все перевертається, навіть попри усвідомлення — вони більше для натовпу, який чекає тут, ніж для мене. Усупереч цьому, глибоко в душі я відчайдушно хочу їм повірити.

Фінн ступає крок уперед і бере мою руку, виводячи мене з-під дашка під дощ.

— Готова до нашого сходження на гору?

— Ми змокнемо вщент, — кажу, здіймаючи обличчя до неба. Загалом я не заперечувала, але раптова думка про спільний похід у гори під дощем, коли ми вдаємо із себе пару, змушує мене почуватися надто вразливою — так, ніби вода може змити рештки моєї сили волі. Може, це смішно після минулої ночі, але принаймні тоді за нами ніхто не спостерігав, ніхто не намагався зрозуміти наші почуття одне до одного.

Джуліана ступає вперед. Вона одягнена в сяйливу жовто-золотаву сукню, яка нагадує мені сонячне світло. В її волосся, підколоте на потилиці, вплетені чорнобривці. Мені соромно, але я задоволено помічаю, що одне пасмо її кучерів набагато коротше за решту.

— Лагідний дощ під час Лунасталії вважається благословенням від Луга, — каже вона, вручаючи Фінну кошик із квітами, який він приймає без відповіді.

Фінн бере жменю квітів із кошика, опускає його на ґанок і підходить до мене.

— Можна? — запитує, поправляючи двома пальцями кучері, що не захотіли підкоритися шпилькам.

— Це така традиція, — шепоче Прета за моєю спиною. — Дозволити партнеру вплести квіти у твоє волосся. Ти маєш нести їх до вершини гори, а тоді закопаєш біля свого намету.

— Існує повір’я, — пояснює рогатий чоловік, якого я раніше не зустрічала, — що, закопуючи квіти біля порогу місця, де ви ділитимете ложе, ви просите богів благословити вас родючістю і здоровою вагітністю.

Мої очі широко розплющуються, і полум’я збентеження лиже щоки. Очі Фінна танцюють від задоволення, коли зустрічаються з моїми. Я ладна вихопити квіти просто з його рук і запитати, що він собі думав, але не можу, бо всі ці фейрі дивляться на нас.

— Дозволиш? — перепитує Фінн, підходячи ще ближче.

Киваю, не знаючи, що ще можу зробити. Не схоже, що від цього ритуалу є ризик завагітніти, тож я погоджуюся, і Фінн одну за одною вплітає квіти в моє волосся.

Повітря прохолодне від дощу, але тіло Фінна тепле. Його великі пальці, такі ніжні, заспокоюють мене, доки він підколює шпильками мініатюрні бутони троянд і хризантем, створюючи з них корону на моїй голові.

— Гарно, — відзначає Прета, коли Фінн відходить.