Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 51)

— Ти не кохаєш її? Ти привіз її сюди не для того, щоб видавати за свою наречену й переконатися, що твій народ прийме її поруч із тобою? У тобі немає й крихти надії отримати благословіння Матері на твої стосунки зі зв’язаною дружиною твого брата?

Фінн мовчить і тягнеться до нової пляшки вина. Наповнює свій келих.

— Ти знаєш, що привело мене сюди.

— Я знаю, що повинно було привести тебе сюди. Я знаю, як відчайдушно твій народ хоче після стількох років тебе бачити. Ті, хто не мусив ховатися, були налякані й молилися, щоб їхній принц повернувся додому. Але ти навіть не відвідав їх. Жодного разу.

— Приїхавши сюди, я поставив би під загрозу все село. Мордей зрадів би приводу взяти в облогу улюблене місце моєї матері. Я тримався подалі, щоб захистити всіх.

— Я знаю це, Фінне, але не всі розуміють. Є ті, хто почуваються покинутими, — вона хитає головою. — Ти справді зібрався святкувати Лунасталії, вшановуючи зв’язану дружину твого брата?

— Він мені не брат.

— О, гадаю, це правда, — каже вона, осушуючи келих. — Адже твій батько відрікся від тебе.

— Ти випробовуєш моє терпіння, Джуліано.

— Я кажу правду. — Вона бере кришталевий келих із руки Фінна й п’є з нього. Повертаючи його, вона підводить погляд і зустрічається з Фінном очима. — Ти — мій принц і законний спадкоємець трону. Колись давно я присягнула бути тобі вірною й поставити твоє майбутнє на троні вище за власне життя. Це не змінилося. Однак я знаю, що ти прийшов у пошуках рішень, і тобі може не сподобатися те, що ти знайдеш.

— Те, що я знайду, може тебе здивувати, — гарикає він.

Джуліана заінтриговано дивиться на Фінна.

— Що ти хочеш цим сказати?

Він довго мовчить.

— Що ти знаєш про споріднених?

— Про твій рід? — запитує вона.

Фінн важко ковтає.

— Так. Про мій рід ще до того, як ми посіли трон. До того, як рід Меб винищили.

Джуліана хитає головою.

— Небагато. Вони були слугами корони. Славилися своєю могутністю, їм довіряли, їх шанували, але й використовували. Вони були лиш оболонкою для наших правителів.

— Ти колись чула, щоб хтось був спорідненим до корони чи навпаки?

— Чому ти питаєш, Фінне? — Її обличчя блідне. — Ти ж не віриш у це… Це неможливо.

— Я вже не знаю. Стільки тижнів після її появи у Фейрії я відкидав ту ідею, але відчував це з того самого моменту, як вперше наблизився до неї. Між нами існує зв’язок, не схожий ні на що інше. Вона черпає від мене силу. Ще від початку. Раніше я звинувачував у тому корону, але… це не так.

— Однак вона досі має силу корони, якщо не саму корону. Можливо, корінь проблем у тому, що тобі судилося нести цю силу.

— Ти колись чула, щоб траплялося подібне?

— Ні. Але це розумніше, ніж думати, що боги могли споріднити тебе до якоїсь випадкової людини. — Джуліана, вражена, хитає головою. — Споріднити, — повторює вона, ніби саме слово якесь дивне. — Я в це не вірю. Думаю, ти зациклився на ній і намагаєшся виправдати свої хтиві думки.

Фінн пирхає.

— Повір, у мене їх повно, але річ не в цьому. Важко пояснити. Коли Абріелла використовує забагато магії, вона тягне її з мене. Я слабшаю. Коли вона стала фейрі й уперше використала свою силу, щоб втекти із Золотого палацу, замкнувши в темряві всіх його мешканців, я думав, що помру.

— І це знову сталося? Нещодавно?

Фінн киває:

— Так. Вона використала багато сили, коли на столицю напали. Водночас я лишався в палаці, страждаючи від чергового нападу. Я шукав інше пояснення, але постійно повертаюся до того самого.

— Я думала, що це міф. Виправдання постарілих королев, щоб тримати поруч своїх коханців, — вона видихає і хитає головою. — Схоже, ти вляпався. Якщо ти до чогось і споріднений, то тільки до трону. — Джуліана зустрічає його погляд і не відводить очей. — І ти не зобов’язаний служити йому, Фінне. Це він був створений, щоб служити тобі.

— Він був створений, щоб служити роду Меб, а не моєму.

— Але її роду більше немає. Замість нього вона довірила правління роду твого батька. Не сумнівайся у волі нашої Великої королеви.

— Я і не сумніваюся.

— А якщо Меб скаже тобі вбити їх обох — дівчину й Ронана — і забрати трон собі, ти це зробиш?

Фінн кидає на неї довгий погляд. Я затуляю рота рукою й кусаю себе за щоку, чекаючи на його відповідь. Знаю, що не повинна нікому довіряти, особливо поки маю цю силу, але не можу змиритися з тим, що Фінн серйозно розмірковує над убивством мене й Себастіана заради трону. Ця думка ранить надто боляче. Однак чи зможу я прийняти її, якщо це врятує тисячі життів?

— Вона цього не скаже, — нарешті відповідає Фінн. — Магія корони не дозволить мені зрадити її, навіть якби в мене й були такі думки. Тож не змушуй мене відповідати на запитання, на яке немає відповіді. Воно ніколи не буде актуальним. Якщо я маю рацію і я справді залежний від Абріелли, ти розумієш, що це може означати для трону.

Джуліана усміхається.

— Образливо вже те, що ти просиш мене подумати про таке. Ти з глузду з’їхав, Фінне. Забув, як влаштований наш трон?

— Нічого я не забув, але відколи Оберон передав корону їй, здається, для всіх нас правила змінилися.

— Може, для тебе й так, але для решти старі правила важливі. Для нас важливі родовід і заповіт Меб. Ти забуваєш, як тяжко нам велося під владою Мордея.

— Я ніколи цього не забуду, — урочисто промовляє він.

— Ти просиш мене захистити зв’язану дружину принца Ронана. Повірити, що вона може бути гідною влади, створеної для найвеличніших із нас.

— Вона гідна.

Очі Джуліани спалахують гнівом, вона високо скидає голову і вдивляється вдалину.

— Я не сперечатимуся з тобою про це. Вірю, що в Меб знайдуться відповіді, які нам потрібні.

— Як і я, — шепоче Фінн.

Коли Джуліана обертається до нього, її обличчя лагіднішає.

— Впевнена, ти вважаєш мене жахливою, але я не хочу такою видаватися. Я хочу, щоб ти був на троні, де тобі й місце.

Попри будь-яку хворобу, від якої ти можеш страждати, чи будь-які викрутаси в магії, спричинені невдалим вибором Оберона, я вірю, що саме там ти й опинишся.

Він тягнеться через стіл і бере її за руку. Між ними така ніжність, що я прослизаю назад у будинок ще розгубленіша, ніж раніше, і відчуваю провину за шпигунство за Фінном.

Можливо, я розповім йому про це завтра. Так буде краще, еге ж? Просто чесно зізнаюся, що я жахлива подруга, яка підслуховує приватні розмови.

Ця розмова, як і багато інших, залишила по собі більше запитань, ніж відповідей. «Споріднений». Щось я про таке чула. Все-таки доведеться завтра зізнатися Фінну. Можливо, тоді він розповість мені, що це все означає.

Коли я влягаюся назад у ліжко, в голові паморочиться. Стільки всього важливого мені треба обміркувати, але поки я сама в кімнаті, яку ми ділитимемо сьогодні вночі, мої думки крутяться навколо найнезначніших частин їхньої розмови.

«— Я недооцінила твою здатність чинити опір прекрасній жінці у твоєму ліжку.

— Не вдаватиму, що це легко.

— Думаю, ти зациклився на ній і намагаєшся виправдати свої хтиві думки.

— Повір, у мене їх повно».

Уривки цих фраз постійно крутяться в моїй голові. Вони не мають значення. Не те щоби потяг між мною і Фінном став одкровенням. Або що він взагалі має сенс. У глибині душі я завжди вважала, що він просто дражниться. Фліртує, щоб завоювати мою прихильність. З іншого боку, дуже подобається думка про те, що Фінн намагається чинити мені опір. І водночас насолоджуюся, уявляючи, як Фінн сьогодні спить зі мною в цій кімнаті й бореться із хтивими думками, що, як він сам зізнався, у нього виникають.

* * *

Мені сниться, що я тінь — темна мара, яка не ховається й не боїться. Яка бере, що хоче, і сміється над тими, хто постраждає через неї. Я лише силует, що тихо скрадається зі спальні, яку ми ділимо з Фінном, і спускається коридором до іншої кімнати. Він усміхався їй. Сміявся й довіряв, дозволив сісти йому на коліна за вечерею. Він, напевно, думає, що вона така красива, з усією цією жіночою грацією й довгим темним волоссям. Вона не заслуговує на нього.

Її двері зачинені. Як мило. Я прослизаю крізь них і в темряві підходжу до ліжка Джуліани. Її розпущене волосся розсипається на подушці навколо неї. Вона така спокійна, руки складені на животі, груди здіймаються й опускаються в легкому ритмі сну.

Посміхаючись, моя тінь бере жмут її волосся й відрізає ножем, хоч досі я не усвідомлювала, що тримаю його. Джуліана після того однаково залишається красивою. У неї досі ця усмішка й ці блискучі очі. У неї досі є власне місце в цьому світі, але я принаймні матиму її волосся, щоб наступного разу було чим підкупити гобліна.

Я безгучно сміюсь, повертаюся до своєї кімнати, жбурляю волосся й ніж на тумбочку біля ліжка. Коли помічаю своє тіло в ліжку, сон миготить і зникає. Я знову в своєму тілі, перевертаюся й зариваюся трохи глибше під ковдру. Наступної миті знову вирубаюсь і ніби спостерігаю за собою з ліжка. Бачу, як усміхаюсь у темряві, тягнуся руками вгору.