Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 53)

— Ти відрізала волосся Джуліані?

— Я думала, це був сон.

Його груди здригаються від беззвучного реготу.

— Ти думала, що це сон, тож відрізала жмут її волосся, але так сталося, що твоя тінь водночас зробила те саме в реальному світі.

Я стинаю плечима. Власне, все було саме так, як описав Фінн, хоча менш моторошно від цього не стає.

— Нагадай мені не злити твою добру сторону, принцесо.

Я зустрічаюся з ним поглядом.

— Не впевнена, що ти взагалі знайомий із моєю доброю стороною.

Погляд Фінна ковзає моїм обличчям, спускається до шиї та глибокого вирізу нічної сорочки, потім униз до ковдри, що вкриває мої ноги. Його очі так палають, що мені здається, ніби я гола.

— Я зустрічав твою добру сторону, — каже Фінн. — Вона вийшла погратися тієї ночі в душі. З нею було дуже весело.

Кидаю в нього ще одну подушку. Він, сміючись, хапає її в повітрі.

— Дякую. Схоже, тепер усі твої подушки в мене. Це означає, що ти доєднаєшся до мене на підлозі? — він підіймає з підлоги другу подушку й розмахує ними обома в повітрі. — Чи хочеш, щоб я доєднався до тебе в ліжку?

— А як же «не злити мою добру сторону»?

Сміючись, Фінн кидає мені одну подушку і вмощується на своєму настилі на підлозі.

Ми обоє довго мовчимо.

Заплющую очі й слухаю його дихання, але знаю, що він не спить, як і я.

У моїй голові проносяться видіння тих випотрошених орків, і я не думаю, що зможу заснути.

— Ти тремтиш, — каже Фінн. — Я навіть звідси відчуваю.

— Жахливо знати, що існує якась частина мене, яку я, можливо, не контролюю, — прикушую губу. — Мені страшно.

Фінн мовчить так довго, що я вже думаю, ніби він заснув, але потім чую, як він ворушиться. Наступної миті моя ковдра шурхотить, коли він відтягує її. Ліжко прогинається під його вагою.

— Я тут, — шепоче Фінн, і його рука знаходить під ковдрою мою. — Просто тут. Обіцяю, розбуджу тебе до того, як твоя тінь зможе спокусити мене. — Голос звучить так пустотливо, що я не можу втримати усмішку.

Щипаю його за руку.

— Звідки ти знаєш, що вона не полювала за пасмом твого волосся?

Хихикаючи, він перевертається набік, обличчям до мене. Його губи, солодкі й теплі, торкаються мого плеча.

— Наступного разу, коли чіплятимешся до мене, — шепоче він, — спершу прокинься. Я хочу тебе всю, а не лише якийсь потаємний тіньовий куточок твоєї свідомості.

Я більше не тремчу, але тілом пробігає дрож. Принаймні не від страху.

Світло боляче вдаряє мене. Я перевертаюся в ліжку, зариваючись обличчям в подушку.

— Запни штори, — стогну я.

На мою вимогу відповідає жіночий сміх.

— Час прокидатися, сонько, — каже Прета. — Якщо ти зараз не зберешся, вони підуть без тебе.

— Нехай ідуть, — бурмочу я. — Мені треба поспати.

З мене зривають ковдру, і я скиглю.

— Чому ти так ненавидиш мене?

— Я не ненавиджу тебе. Анітрохи. Але сьогодні важливий день. Вставай.

Я сідаю, але тільки тому, що відчуваю запах кави, і завмираю, коли спогади про минулу ніч прориваються назовні. На мить заплющую очі, пригадуючи, як торкалася Фінна, як розбудила його, як спрагло він стогнав, коли зрозумів, що це я… Хоча це була не я. Не зовсім я. Спогад не приносить нічого, крім збентеження, й викликає ще більше запитань про цей світ і мої здібності.

Однак потім я згадую, як ми заснули, тримаючись за руки. Як приємно було відчувати Фінна поруч. А його слова перед тим, як він заснув? «Я хочу тебе всю».

Простую до кавника, що парує на столику в кутку. Мені знадобиться кава, щоб обміркувати все, що сталося минулої ночі. Після того як Фінн заснув поруч зі мною, ніч, здавалося, тягнулася вічність, і мої думки бігали по колу. Коли я нарешті поринула в сон, вже почало сходити сонце.

— Розкажи мені ще раз, що ми сьогодні робитимемо? — запитую, наливаючи каву.

Прета задумливо вивчає вміст шафи.

— Сьогодні ми святкуємо Лунасталії, — каже вона, усміхаючись мені через плече.

— А що це означає?

Фінн уже розповідав, але його пояснення були так собі.

— Це свято на честь початку збору врожаю. У цих землях вважається поганою прикметою не святкувати його. Кажуть, що бог Луг зіпсує врожай тих, хто не вшанує його.

Я роблю перший ковток кави й даю собі трохи часу, щоб відчути, як її тепло розливається в грудях.

— Цей день святкують усюди у Фейрії?

Прета киває, витягаючи сукню кольору хрусткого темно-багряного осіннього листя.

— Так, але в сільській місцевості особливо завзято, адже для місцевих жителів врожай — спосіб забезпечити своє існування.

— А де Фінн? — я не відчула, коли він підвівся з ліжка.

— Він прокинувся рано, щоб відвідати давнього друга, — каже Прета.

Цікаво, він знову зустрічається з Джуліаною? Дозволяє їй торкатися себе за найменшої нагоди? Смішить її? Від ревнощів кава неприємно осідає в шлунку.

Прета хихоче.

— Так кумедно, що в тебе все на обличчі написано.

— Що саме?

— Що ти ревнуєш.

— Ні. Просто цікаво, де він може бути.

Прета не намагається приховати усмішку.

— Що ж, тобі варто знати, що його старому другові скоро стукне тисячу років, і він рідко покидає свій будиночок біля річки. Тож не думаю, що тобі варто хвилюватися, що поруч із цим другом Фінн не тужитиме за тобою.

— Він не тужить за мною.

Прета пирхає.

— Як скажеш.

Однак він і справді не тужить. Нема сумніву, ми відчуваємо одне до одного фізичний потяг, і минулої ночі Фінн ясно дав зрозуміти, що готовий йому піддатися. Проте цим усе й закінчується. Будь-що більше занадто б усе ускладнило.

— Я так розумію, святкування починається вранці, — кажу, щоб змінити тему. — Ти тому витягнула мене з ліжка так рано?

Прета сміється й кидає сукню на ліжко.

— Святкування триватиме цілий день. Ми почнемо з традиційного походу на Горобинову гору. На це піде більша частина ранку.

Я кидаю невдоволений погляд на сукню.