Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 52)

Так приємно бути вільною від власної шкіри. Приємно бути живою і знати, що Фінн так близько. Тому що він той, кого я хочу. У чорноті цього сну, де є винятково моя тінь замість тіла, він — це все, що мені потрібно.

Я прослизаю крізь темряву до Фіннового імпровізованого ложа біля вікна. Він прекрасний. Спить на спині, закинувши одну руку за голову, іншу поклавши на голі груди. Я вивчаю обриси його обличчя в темряві. Мені здається, це так приємно — добре, і зле, і втішно — обхопити його за талію й опуститися на нього.

Його тіло піді мною просто ідеальне. Тепле. Тверде. Сильне. І йому це теж подобається. Він видає задоволений стогін, не розплющуючи очей. Гарячий, твердий і сильний — навіть уві сні. Я беру його за руку, що лежить у нього на грудях, і кладу собі на живіт. Із захопленням спостерігаю, як він умить розплющує очі.

— Абріелло? — його голос звучить розгублено, наче він не очікував, що я буду тут, наче існує таке місце, де мені хотілося би бути більше. Витягнувши руку з-під голови, він кліпає, потім тре очі. — Що коїться?

— Я… хочу, — кажу і зсуваюся, ковзаючи вниз по його тілу, аж поки мої стегна притискаються до його стегон. Відчуваю його крізь простирадло — твердий і пружний, він притискається до мене.

Фінн лається і важко втягує повітря.

— Ти хоч розумієш, що зараз робиш? — запитує він.

— Беру те, що хочу, — шепочу я і рухаю стегнами, щоби показати йому, що саме маю на увазі. — І даю те, що ти хочеш.

Шия Фінна вигинається, коли він стогне, його стегна відриваються від підлоги. Він прагне більшого. Він прагне мене.

— Брі, — задихається він.

Я проводжу пальцями з тіней по його голих грудях, по пупу й униз животом по м’якій лінії волосся, що зникає під простирадлом.

— Боги неба і землі, — шепоче він. — Це взагалі реально?

— Хіба це має значення? — муркочу я.

Раптом Фінн сідає, і я усміхаюся в захваті від близькості його тепла. Погляд Фінна перебігає на ліжко, потім знову на мене.

— Це що таке?

— Не хвилюйся за неї, — я починаю дратуватися. Хочу, щоб він зосередився. Щоб уся його увага належала мені, а не тій дівчині в ліжку.

Він штовхає мене в плече, але його руки проходять крізь мене, і я хихикаю.

— Я просто хочу трохи розважитися, Фінне.

Він сахається, підхоплюється на ноги й стає спиною до вікна. На ньому тільки приталені чорні шорти. Він переводить погляд із мене на ліжко — і в його очах з’являється страх.

— Хто ти?

Неохоче я простежую за його поглядом, і моє тіло здригається. Ніби на мене вилили відро холодної води, я смикаюся в ліжку й озираюся.

— Брі, — Фінн стривожено дивиться на мене. Він важко дихає, його рот розтулений. — 3 тобою все гаразд?

Я дивлюся на підніжжя ліжка, де щойно стояла, де я… Там нічого немає. Проте потім помічаю тумбочку й пасма соковитого каштанового волосся, які я уві сні відрізала в Джуліани.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Розгубленість в очах Фінна тепер віддзеркалюється і в моїх.

— Що це було? — запитує він.

Моє серце калатає, але тіло… поколює, ніби я справді пригорталася до Фінна, а не спала в цьому ліжку, під цією ковдрою.

— Це був сон. Я була…

Фінн важко дихає, і його погляд ковзає від мене до зібганих ковдр на підлозі, де ми щойно…

— Ніколи не бачив, щоб ти це робила. Я ніколи… — він ледь чутно лається і хитає головою. — Скажи мені, що це була ти.

Це була не я. Я була в цьому ліжку. Я спала. Але… Я зазираю Фіннові в очі.

— Я думала, це був сон.

Довгу мить він лише дивиться на мене, а тоді цей наляканий, занепокоєний вираз раптом зникає, і його рот розпливається в кривуватій посмішці.

— Ти думала, що це сон? А що ще ми робимо у твоїх снах, принцесо?

Я хапаю подушку і жбурляю в нього.

Він ухиляється й гигоче. Проте його обличчя швидко серйознішає.

— Як давно ти вмієш таке робити? Як часто це трапляється?

— Ніколи раніше. Я…

Жахливі образи спалахують у пам’яті. Орки навколо вогнища. Закривавлений ніж. Кишки, що випадають із їхніх розпанаханих животів.

— Я не пам’ятаю.

Фінн ступає на крок ближче.

— Що ти приховуєш?

Я заплющую очі й згадую.

— Тієї ночі, коли я зустріла Мішу в таборі королеви, мене схопили. Вкололи мені отруту, і я не могла скористатися своєю магією. Мене закували в кайдани. їх було так багато, а я так сильно втомилася від трансформації, від того, скільки магії використала, тікаючи з палацу й допомагаючи дітям дістатися до порталу. — Я важко ковтаю. Всередині мене все тремтить. Я майже не думала про ту ніч, не замислювалася, хто вбив моїх викрадачів. Зараз розумію, що ніколи не дозволяла собі думати про це. — Я заснула, бажаючи їм смерті, а коли прокинулася, вони вже були мертві. Зарізані вві сні. Закривавлений ніж — мій ніж — лежав на землі біля мене.

— Гадаєш, це зробила ти? — запитує він. — Але не пам’ятаєш напевне?

Заплющую очі, не бажаючи зізнаватися в цьому навіть собі.

— Я бачила спалахи паніки в очах орків, коли їх убивали, — вичавлюю нарешті. — Я казала собі, що мені це здалося. Що це всього-на-всього мій розум намагається знайти сенс тому, чого я не можу пояснити.

— Трясця, — бурмоче Фінн.

— Що це означає? Я перетворювалася на тінь безліч разів, але ніколи не покидала свого справжнього тіла.

Фінн зводить обличчя догори й видихає.

— Існують легенди про Немилостивих, які могли контролювати свої тіні. Багато поколінь тому. Є бувальщина про Меб. Якось її схопили, замкнули в залізній кімнаті, що звела нанівець її силу, але вона однаково змогла послати свою тінь, щоб знищити охоронців і звільнитися з тієї в'язниці.

— Навіть попри те, що не могла скористатися магією?

— Річ у тім, що її тіньова сутність не була пов’язана з тілом, — Фінн стинає плечима. — Та це лише легенда. Здається, я ніколи й не вірив, що це було насправді.

— Чи може бути якесь інше пояснення тому, що сталося з нами сьогодні вночі? — запитую я.

— Я бачив тебе, відчував тебе на собі. Я торкався тебе, й ти була такою самою реальною, як усе інше. Але щойно я побачив на ліжку твою сплячу оболонку, інша ти припинила бути тілесною. Мої руки просто пройшли крізь тебе.

— Ти не знаєш когось, хто вмів би таке робити? — запитую й досі тремчу.

— Ні, — видихає він. — Взагалі-то, мій батько хотів навчитися цього. Він тренувався з особливою жрицею, намагаючись отримати доступ до своєї тіньової сутності, але так і не зміг. Будь обережною, принцесо. Ми з тобою не…

— …знаємо, як і чому працює моя магія, бо я людина, котра стала безсмертною і володіє силою корони Немилостивих, яку Оберон нізащо не повинен був передавати мені.

Фінн стинає плечима, хоча вираз його обличчя трохи винуватий. Він задивляється на темну ніч за вікном і запинає штори.

— Треба трохи поспати.

Відкидаюся на ліжко і здригаюся, помітивши пасмо волосся й ніж на тумбочці біля ліжка. Я така налякана, сумніваюсь, що зможу заснути.

— А це що? — запитує Фінн, простеживши за моїм поглядом.

Хитаю головою, досі витріщаючись на тумбочку.

— Точно не знаю, але, здається, це волосся Джуліани.

З Фінна виривається глухий смішок: