Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 50)

Джуліана і Фінн сидять у внутрішньому дворику, п’ють вино. Фінн усміхається до неї, а вона сміється, закидаючи голову. Боги, я так їй заздрю — цій усмішці, яку дарує їй Фінн, їхній спільній історії, і, хай якою дріб’язковою це мене виставить, навіть її пишному темному волоссю, що каскадом спадає по спині.

Я ніколи не була особливо вродливою, але завжди пишалася своїми довгими рудими кучерями. Якщо чесно, сумую за ними. Нехай це прозвучить жалюгідно, та я хотіла б відрізати Джуліані її прекрасне волосся, щоб зрівняти наші шанси. Й оскільки я більше розсудлива, ніж дріб’язкова, я би зберегла його, щоби платити гоблінам за їхню допомогу.

— Я нічим не краща за моїх кузин, — бурмочу, хитаючи головою.

Внизу у внутрішньому дворику обличчя Джуліани серйознішає, і вона тулиться до Фінна.

Я хочу знати, що вона каже, і не гаючи часу на роздуми, ковзаю в тінь та спускаюся сходами.

Злившись із тінями, пробираюсь у внутрішній дворик. Дара й Луна ніжаться в місячному світлі, але синхронно підводять голови й дивляться в мій бік. Якщо вони й відчувають мою присутність, то, мабуть, не вважають загрозою, бо майже одразу вмощуються назад.

— Це остання пляшка, — нагадує Фінн. Він виливає ще вина в келих Джуліани.

— Тоді треба відкоркувати ще одну, — відповідає вона.

Фінн сміється.

— Це була друга остання пляшка. Ще трохи, і завтрашній похід стане тортурою.

— Просто я тебе майже не бачу, — скиглить Джуліана. Вона пригублює вино й серйозно дивиться на нього. — Я, чесно, була здивована, що ти доєднався до мене сьогодні вночі.

Фінн здивовано вигинає брову.

— Я ж казав, що прийду.

Джуліана тихо хихоче.

— Мабуть, я недооцінила твою здатність чинити опір прекрасній жінці у твоєму ліжку.

Фінн схиляє голову й розглядає свій келих. Наливає собі ще вина й робить довгий ковток, перш ніж заговорити.

— Не вдаватиму, що це легко.

— Я здивована, що ти терпиш Абріеллу, знаючи, що твій батько обрав її, — тихо промовляє Джуліана, ніби обмірковуючи власні слова. — Знаючи, що він передав свою силу їй — людині, а не тобі.

Фінн скидує голову.

— Я тобі цього не казав.

— Облиш, Фінне. Може, я і не жриця, але дочка однієї з них. І не позбавлена власних здібностей. Я відчуваю це в ній. Моє єдине запитання — як було знято прокляття, якщо королева досі жива, а ця дівка володіє силою трону?

Фінн робить ще один довгий ковток і зітхає.

— Прокляття спало, коли Абріелла зв’язала себе путами шлюбу з принцом Ронаном, померла й передала йому корону, але не її силу. Саме тому він у замку. Не лише через те, що прокляття знято й він має право на трон від народження, а й через те, що носить корону.

Джуліана здригається.

— Я боялася, що може трапитися щось подібне.

— На жаль. Але принаймні він здається щирим у своєму бажанні зробити все правильно для фейрі Тіней. Він допоміг захистити столицю під час нападу, а також знищив табори королеви. Він повернув сотні дітей додому.

— Хай як йому за це вдячна, — зітхає Джуліана, — нічого не вийде, Фінне. Він не може бути королем. Наш народ ніколи не прийме його. Він може повести нас на війну й перемогти, але серед нас однаково лишаться ті, хто відмовиться прийняти його лише через те, що він син Арії.

— Цей Двір помирає, і краще неідеальне рішення, ніж жодного.

Джуліана недовірливо поглядає на Фінна.

— Ти дозволиш йому мати все, чого сам так прагнеш? Фінн напружується.

— Що ти маєш на увазі?

— Абріеллу. Вона зв’язана з Ронаном, але ти так дивишся на неї, наче вона — зорі, і місяць, і дощ після довгої літньої посухи. Ти дивишся на неї таким поглядом, про який мріяли всі дівчата Старелії, — вона робить паузу. — Ти дивишся на неї так, як дивився на Ізабель.

Фінн міцніше стискає келих.

— Ні.

— Ти заперечуєш?

— Мені не подобаються такі порівняння.

— Це тому Ронан обскакав тебе й заволодів короною? Бо ти вже закохувався в людину? Закладаюся, щоразу, коли ти думав про зв’язок із нею, згадував Ізабель, яка помирала в тебе на руках.

— Ти зайшла надто далеко, — каже Фінн. Його голос тихий, але гострий, як лезо, яке я встромила в груди Мордея. — Ти забула, що мені не потрібен дозвіл від тебе, щоби поговорити з твоєю матір’ю?

Джуліана зітхає:

— Я не хочу бути жорстокою, Фінне. Лише намагаюся зрозуміти, чому це сталося. Чому ця дівчина, зв’язана з принцом Ронаном, зараз тут, із тобою?

Вона пильно дивиться на Фінна, очевидно, чекаючи пояснень.

— Вона зі мною, бо не може пробачити Ронанові обман і хоче знайти спосіб врятувати ці землі та їхній народ.

— Вона — людина. — Джуліана перекидає волосся через плече. — Ти віриш у все це?

— Тепер вона — фейрі. Хоча це не має значення.

— А що, як вона і принц граються з тобою? Може, вона хоче забрати трон собі.

Я зціплюю зуби й ледь не гублю свої тіні. Щосили стримуюся, щоб не закричати на неї. Навіщо мені трон? Як вона сміє вкладати ці ідеї в голову Фінна?

— Гадаю, це теж можливо, — каже Фінн. Ворожість зникла з його голосу. — Але все, що Абріелла досі казала й робила, свідчить про те, що свою силу вона сприймає як тягар, а не благословення.

— Який же ти дурень, — бурмоче Джуліана.

Фінн стинає плечима й робить ще один ковток вина.

— Можливо, ми всі дурні.

Джуліана киває:

— Проте я досі чекаю пояснення, як вона зберегла силу корони, яка їй нібито не потрібна.

— Золотий принц дав їй зілля життя, щоб врятувати й перетворити на фейрі, але, зробивши це, ненавмисно прив’язав силу корони до її життя.

Джуліана торкається пучками вуст.

— Нащо він так ризикував? Він мав би знати, що таке може статися.

— Тому що він був закоханий у неї — і досі закоханий.

— Гм-м. Кажеш, він дав їй зілля життя, бо кохає її…

— Так і є.

— І ти справді віриш, що він розірве цей зв'язок?

— Ні, — тихо зізнається Фінн. — Не вірю.

— Цікаво.

Фінн стогне:

— Та кажи вже.

— Я лише подумала, що востаннє, коли двоє братів були закохані в одну жінку, Фейрія розкололася навпіл.

— Це зовсім інше.