Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 41)

— Я поїду з тобою, — каже Фінн.

— Ні. Залишайся й залагодь усе із Себастіаном. — Я схиляю голову набік. — Звісно, якщо ти не такий впертий, як і він.

Фінн супиться.

— Ти не можеш їхати одна. Це небезпечно.

Немов за командою, зі стайні з’являється Ріаан і зупиняє свого жеребця біля Двозорі.

— Вона буде не одна.

Фінн переводить погляд від мене на Ріаана, потім зітхає.

— Гаразд. Скажеш Міші та іншим, що ми виїжджаємо на світанку. Коли ти повернешся, у нас із Себастіаном буде план, як працювати разом.

Я усміхаюся.

— Бачиш, не так це й важко.

Відповіді не чекаю.

Пришпорюю Двозорю до галопу і мчу стежкою вниз до воріт.

Ріаан легко наздоганяє мене й виривається вперед.

* * *

Столиця Немилостивих тягнеться навколо палацу й починається одразу за брамою. Раніше я вірила, що Немилостивий Двір — втілення тортур і садизму, де на кожному кроці жорстокі фейрі чинять свої гидотні справи.

Однак тепер я знаю, що це не так. Місто Немилостивих більш жваве й квітуче, ніж будь-яке з тих, які я бачила в Елорі. Уздовж брукованих вулиць вишикувалися прилавки торговців, які вихваляють свої товари: прекрасні тканини, ароматні пироги й тістечка, а також каву, яка пахне краще за все, що я колись куштувала.

Якби хтось привіз мене сюди, нічого не пояснивши, я б навіть не зрозуміла, чи це Милостивий, чи Немилостивий Двір. Пейзаж точнісінько такий, як і у Дворі Сонця. Такі самі дерев’яні будинки, такі самі фейрі ходять вулицями. Мені враз стає сумно від думки, що два королівства, у яких так багато спільного, стали ворогами.

Коли ми добираємося до лазарету, я така зачарована цим маленьким містом, що мені хочеться поблукати ринком, всотуючи деталі й вивчаючи прилавки торговців. Проте не роблю цього. Я заходжу в лазарет, де нічим не можу зарадити й, імовірно, навіть не потрібна.

Допомагаю Леті мити обличчя дітей, їхні руки. Ми загортаємо їх у чисті ковдри й перевертаємо, щоб у них не з’явилися пролежні. Мені подобається допомагати, але це не надто полегшує мою провину. Знаю, що джерело проблеми — я, а, отже, хоч що роблю, цього ніколи не буде достатньо.

Усі діти вимиті й переодягнені. Робити більше нічого, тож я сідаю на стілець і розповідаю їм історію про дівчину-простолюдинку, яка вбила злого короля, щоб урятувати свою сестру. І гадки не маю, чи чують вони мене, але якби я була замкнена в пастці нескінченного сну, хотіла б, щоб хто-небудь розповідав мені казки. Коли закінчую напівправдиву й напівфантазійну казку, помічаю, що біля вікна сидить Міша і спостерігає за мною.

Коли ми зустрічаємося з ним поглядом, він сумно усміхається:

— Якби любові й відданості було достатньо, щоб зцілити цих дітей і цей Двір, однієї тебе вистачило б для порятунку.

Я здригаюся, а тоді опускаю голову. Знаю, Міша сказав це як комплімент.

— Натомість усе навпаки.

— Ти продовжуєш переконувати себе, що Двір був би цілісним, якби не ти, але забуваєш, як неохоче ці фейрі йдуть за правителем із Милостивою кров’ю, — він підводить обличчя до стелі й робить глибокий вдих. — Не звинувачуй себе за тріщини у світі, розколотому задовго до твого народження.

Я уважніше придивляюся до Міші, намагаючись зрозуміти його настрій.

— Чому ти сьогодні такий похмурий, друже?

Якщо не враховувати дітей, ми в кімнаті самі, але Міша однаково уважно оглядає кожен її кут, озирається через плече й лише потім підходить ближче до мене.

— Щось не так. Ларк у Скелястому замку з Амірою, але вона відправила гобліна з повідомленням, коли ти вперше з’явилась у лазареті. Попередила, що бачила вогонь. Я відрядив Кейна й Тінана патрулювати місто, але вони нічого не знайшли.

Ковтаю клубок, що підступив до горла. Востаннє, коли Ларк попереджала про пожежу, я ледь не загинула.

— Вона сказала, де саме це трапиться?

Міша усміхається.

— Ти ж знаєш мою племінницю. Її пророцтва звучать як напівбезглузда маячня.

І все-таки вона часто має рацію.

— Якими були її слова?

«Вогонь, не з розуму Абріелли, а з їхнього…»

Лазарет розгойдує раптовий гуркіт, потім ще один. Наче падає дерево. Ми з Мішею дивимося одне на одного. Переполохана Лета забігає до кімнати.

— Що це було? — запитує вона, кидаючись до вікна.

За нею вбігає хлопчик із яскравими очима. Його загострені вуха пробиваються крізь копицю чорних кучерів. Він може бути двоюрідним братом Фінна, можливо, навіть рідним. Цікаво, чи знає він, як сильно схожий на свого принца?

— Що там відбувається? — запитую я.

Міша дивиться на мене відстороненим поглядом, і я розумію, що він уже в головах наших друзів та союзників — кличе всіх на допомогу.

— Елі сказала прийти й передати вам, що йде вогняний дощ. — каже хлопчик.

Лета хмуриться й обертається на нього через плече.

— Тобто як це…

Наступний вибух такий гучний, що здається, з моїх вух потече кров.

Перш ніж я встигаю перевести подих, лунає ще один просто над нами. Стеля падає, а разом із нею на кімнату рине полум’я.

— Забирайся звідси! — кричу хлопчикові. Потім повертаюся до Лети: — Нам треба винести дітей.

Міша хапає мене за руку:

— Абріелло, біжи. Ларк сказала, що тобі треба бігти.

Я хитаю головою.

— Я не піду без дітей.

Кімната нагрівається швидко, як піч, полум’я біжить по стелі. Скільки ще разів я переживатиму цей кошмар? Пожежа, падають балки, задушливий дим насувається надто швидко…

Я підхоплюю найближчу дитину, притискаю її до грудей, а тоді вихлюпую свою силу, огортаючи решту цих невинних малюків коконом тіні, щоб захистити їх від полум’я.

— Ми маємо забрати їх звідси.

Міша закидує по дитині на кожне плече, Лета хапає маленьку дівчинку з найближчого до дверей ліжка. Разом біжимо до виходу.

Надворі — суцільний хаос. У небі літають вогняні кулі, перетворюючи солом’яні дахи на багаття. Фейрі кричать і розбігаються, рятуючись від пожеж, які, здається, розгоряються з усіх боків. Білотілі водяні фейрі виходять із річки й скеровують потоки води на охоплені вогнем будинки. Один із них відволікається, щоб загасити полум’я на сукні молодої торговки. Мокра, вона падає на коліна й схлипує.

— Лазарет! — кричу водяній фейрі, яка вийшла зі своєї річкової домівки, виблискуючи райдужною лускою. — Спробуєш контролювати там вогонь, доки ми витягнемо дітей?

Вона не замислюється над відповіддю, а біжить на перетинчастих ногах до будівлі й свистить, щоб інші йшли за нею.

— Сюди! — кричить вона, розкинувши руки. Навколо неї з’являється мерехтливий купол розміром із невеликий будинок. Вогонь не може проникнути крізь цей захист.

Я підхоплюю малюка на руки й біжу до купола.

— Зможеш втримати його? — запитую я у фейрі, яка стоїть усередині.

Вона киває.

— Спробую.

Опускаю дитину на землю всередині її купола й повертаюся за іншою.

Хтось налітає на мене ззаду. Сильні чоловічі руки обхоплюють мою талію.