Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 42)

— Не повертайся туди! — кричить Міша. — Ти потрібна цьому Двору.

Я гарчу, розчиняюся в тіні, в порожнечі, й кидаюся до пожежі, пропливаючи, як туман, повз охоплених панікою місцевих жителів. Я повертаюся до дітей. Стало спекотніше, в повітрі висить густий дим. Я забороняю собі думати про те, які безборонні ці діти, скільки диму вони набрали в легені, самі того не знаючи. Забороняю собі згадувати, як це — опинитися в пастці, бути безпорадною, коли навколо тебе палає вогонь.

Я повертаюся в тілесну форму так швидко, що мене починає нудити, але не сповільнююся. Цього разу я хапаю двох дітей близнюків, занурених у мертвий неприродний сон, — і, затамувавши подих, мчу крізь дим назад до безпеки купола.

Кожен подих черпаю із цього, здавалося б, нескінченного джерела сили, зміцнюючи прохолодний кокон тіні, яким я огорнула дітей, і молюся, щоб він витримав, коли полум’я стане надто гарячим.

Знову повертаюся до виходу з лазарету й бачу хлопчика, який ледве тримаючись на ногах несе на плечах по дитині. Одразу за ним іде Міша.

Уже на вулиці хлопчик шпортається й, похитуючись, важко кашляє.

— Туди не можна повертатися, — каже він.

— Усе дуже погано, — погоджується Міша. — Нехай водяні фейрі загасять полум’я, перш ніж ти повернешся.

Я хитаю головою.

— Я їх не залишу.

Очі Міші зблискують.

— Якщо підеш туди, то можеш не повернутися.

Я проштовхуюся повз нього в густий дим.

Міша має рацію. Будівля падає. Всередині яскраво палають стіни, й дим заповнює кожен сантиметр повітря. Ззовні кричать фейрі. Какофонія руйнувань стихає, поки я оглядаю лазарет, де єдині звуки — тріск і шипіння вогню та скрип ослаблених балок стелі. Пробираюся крізь полум’я, зціпивши зуби від болю, коли вогонь лиже мою шкіру.

Двоє останніх дітей — маленька дівчинка та її старший брат — тримаються уві сні за руки. Навіть у свої найкращі дні я не змогла б винести їх обох. Тим паче зараз, коли в голові паморочиться від диму, а легені горять. Розумію, що шанси не на нашому боці.

Хапаю одну дитину, потім іншу. Моя сила хитається, щит, яким я огорнула дітей, ось-ось розсіється, але мені потрібно більше.

Ще трохи.

Я зосереджуюся на тіні, темряві та прохолодній заспокійливій ночі, аж поки на задній стіні залишаться тільки тіні й полум’я. Тоді здіймаю руку і з останніх сил штовхаю дітей назовні.

Наче перетягнута тятива лука, моя сила уривається й вислизає з рук.

Я падаю, полум’я лиже мені ноги.

«Я йду за тобою, принцесо. Тримайся».

Голос Міші змушує мене розплющити очі. Полум’я навколо мене підібралося занадто близько.

«Ні!» — вигукую я подумки. Не можу дозволити другові прийти сюди. Не можу допустити, щоб він опинився в пастці. Не можу спричинити ще більших руйнувань, щоб врятувати себе.

Я знову тягнуся до своєї сили. Це ніби плисти в піску, але я продовжую тягнутися, збираючи кожну її крихту, доки стіна переді мною поступається місцем тіні, і я переповзаю на інший бік.

Глибоко вдихаю благословенне прохолодне повітря. Це бальзам для моїх легень.

Тієї миті на мене кидається силует у чорному плащі.

— Ні! — кричу я, ухиляючись. Проте я надто повільна й відчуваю, як голка пронизує мою руку, як пекуча отрута мчить венами.

Хапаюся за свою силу, але це ніби перевернути порожню чашку. Там нічого немає.

Мені знайоме це відчуття.

Мене підхоплюють на руки й несуть подалі від полум’я, від надсадних криків про допомогу. Я лежу долілиць на спині коня, що швидко мчить.

— Зціли її негайно! — кричить хтось. — Перш ніж ми її втратимо. Наказ був чіткий — вона має жити.

— Заспокойся, — промовляє лагідніший, жіночий, голос. — З нею все буде добре.

Я не впізнаю голоси. Коли намагаюся поговорити з Мі-шею через ментальний зв’язок, наче наштовхуюся на стіну.

У мене паморочиться голова, я виснажена. Слабка. Мені потрібно знати, де я, побачити, куди мене везуть. Однак очі відмовляються розплющуватися, і я непритомнію.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Коли я опритомнюю, наді мною непроглядно чорне небо. Місяць ховається за хмарами, зір не видно, але мої очі швидко призвичаюються. Вдалині проглядається скромний храм, вирізаний у схилі гори.

Ми досі їдемо. Скоцюрбившись, я лежу на коні перед кимось великим, здається, чоловіком. Я нарахувала навколо нас трьох чоловіків та одну жінку, але чую, що поруч є й інші.

Ці люди врятували мене з пожежі. Вилікували. Вони хочуть, щоб я була живою. Проте я знаю, прекрасно знаю: це не наші союзники. Я намагаюся поворухнутися і кривлюся. Мої зап’ястя зв’язані, м’язи ниють.

— Здається, у неї щось болить, — каже фейрі, який їде позаду мене. Його м’ясиста долоня мацає моє стегно. — Я можу зробити тобі дуже боляче, люба.

— Відчепись! — прикрикує на нього жінка, яка їде поруч. Вона пирхає, дивлячись на свого приятеля. — Королеві вона потрібна жива й неушкоджена.

Фейрі позаду невдоволено гарчить, але прибирає руку з мого стегна.

— Я б залишив декілька слідів — достатньо, щоби показати дівчині, що ми робимо зі зрадниками.

Вони зцілили мене, щоб доправити до королеви Арії. То пожежа була пасткою? Щоб виснажити мою силу й легко схопити?

«Міша». Я щосили намагаюся зосередитись на його імені, але знову наштовхуюся на стіну. Наш ментальний зв'язок на певному рівні підсилюється моєю магією, але вони вкололи мені отруту, щоб викрасти зі столиці, й поки вона в організмі, моя сила не повернеться.

Вдалині чується грім, а за ним… тупіт копит. Хтось наближається. Себастіан? Союзник моїх викрадачів?

Жінка-фейрі поруч із нами підводиться в сідлі й озирається на стежку позаду. Я не єдина, хто почув цей тупіт.

— У нас гості, — проголошує фейрі, вдивляючись удалечінь.

— Далеко? — запитує вершник попереду. Він високий і має таке саме біляве волосся, що й Себастіан. Закладаюся, він служить у Золотих військах королеви. Може, вони всі такі.

Фейрі хитає головою.

— Через грозу важко сказати. Прибудуть менш ніж за пів години.

Її друзі зупиняються й озираються в тому напрямку, звідки ми прийшли.

— Хто ще може бути так далеко й о такій порі?

— Та хто завгодно. Тепер, коли Немилостиві повернули собі силу, весь світ пішов під три чорти.

Я примружуюся, вдивляючись у храм вдалині, який став трохи ближчим. Чи можуть ці фейрі бачити в темряві, як я? Чи бачать круків, що кружляють над сходами храму? Коли вони обрали цей шлях, чи знали, що їхатимуть через тлум? Навряд чи. Тлум надто могутній, щоб наважитися на зустріч із ним у темряві.

Можливо, це Себастіан їде до нас, хоча якщо він сам, наша перевага буде мізерною. Треба дати йому шанс, але в мене немає ні зброї, ні союзників, ні магії. Нічого, крім тлуму, що причаївся надто близько.

Якщо не можу використати свою магію, доведеться покластися на їхню.

Я чекаю, поки ми наблизимося до сходів храму, хапаюся за живіт і нахиляюся вперед.

— Мене зараз… знудить.

Мій голос звучить так, як почувається моє тіло: побитим, розчавленим.

— Що вона там бурмоче? — запитує фейрі попереду.

— Їй погано, — відповідає жінка, заледве кидаючи на мене погляд. — Це від ін'єкції, дорогенька. Хіба ми можемо дозволити тобі мати магію?

— Ні. Це не… — я розгойдуюся взад-вперед і розтуляю губи, імітуючи, що мене ось-ось виверне.

— От бляха, — лається фейрі позаду. — Вона зараз виблює.

— То й нехай, — стинає плечима жінка.

Я затуляю рота рукою й розвертаюся до чоловіка, з яким їду.