Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 43)

— Ні, я цього не робитиму, — каже він, смикаючи коня, щоб зупинитися перед храмом. Він зіскакує, стягує мене з коня і жбурляє на землю.

Інші зупиняються, а той, що їхав попереду, стогне.

— Ми не можемо всю ніч бути в дорозі.

Я знову імітую нудоту, що підступає до горла, цього разу вже голосніше. Якщо зможу перетягнути на себе їхню увагу, можливо, вони не помітять круків, які кружляють так близько.

Я сповзаю на мармурові сходи й отримую черевиком у живіт.

— Вставай, — гиркає фейрі, що стоїть переді мною. — Ми не підемо туди. Закінчуй свої справи, й вирушаємо далі.

— Як же мене нудить…

Похитуючись, я підводжуся на ноги, потім знову падаю, видаючись слабкою — не те щоб це було важко. Моє тіло розбите, руки зв’язані, мені важко втримати рівновагу.

Жінка зістрибує з коня, фейрі, з яким я їхала, намотує мотузку навколо руки й сильно смикає. Я спіткаюся, тільки зараз усвідомивши, що мотузка обв’язана не лише навколо моїх зап’ясть, але й шиї. Як повідець. Або зашморг.

Це може закінчитися дуже, дуже погано.

Вони застрибують на коней. Фейрі, що тримає мене, смикає за мотузку.

— Досить. Ти лише тягнеш час.

— Я можу знову вирубити її, — пропонує жінка, ступаючи на крок до мене.

Важко ковтаю і молюся, щоб мої викрадачі відволікалися й не помітили круків, які, я відчуваю, наближаються.

Раптом фейрі, який тримав мою мотузку, нажахано озирається.

— Дідько! Вони там!

Він кидає мотузку й повіддя коня та кидається в ліс.

— Що за… — жінка пригинається, ніби щось атакує її з неба. — Ні! Будь ласка! Мені шкода!

«Абріелло!» Голос мами. Наче спів сирен удалині. Шум хвиль, що розбиваються об берег, заповнює мої вуха, а холодна вода лиже ноги.

Це все несправжнє. Не реагуй.

Інший фейрі падає на шию коня й плаче.

— Ні. Благаю, не треба! Мені так шкода!

Я трохи жалкую, що накликала на когось ті душевні муки, але ігнорую це.

Останні фейрі зіскакують із коней і дряпаються сходами до храму. Один стискає руками голову і смикає волосся, наче намагається вирвати його.

«Абріелло! Поспішай. Вода стає занадто глибокою».

Ігнорувати голос матері — однаково що заперечувати потребу дихати.

«Абріелло, будь ласка. Візьми мене за руку».

Я знаю: якщо поверну голову, то побачу її. Якщо простягну свої зв’язані руки, вона звільнить їх і пригорне мене до себе. І я знову подивлюся в її очі. І все буде добре.

Я вагаюся. Мої ноги відмовляються рухатись.

Це не вона. Моєї мами більше немає.

Я заплющую очі, намагаюсь не слухати звабливий спів тлуму.

— Брі, сюди! — голос Себастіана так близько. Це він прийшов за мною чи тлум змушує мене так думати? — Брі, дозволь допомогти тобі.

Я хочу ще раз подивитися на мамине обличчя і, щойно повертаю голову, бачу прекрасну усмішку, добрі очі — саме перед тим, як хвиля накриває її й тягне під воду.

— Мамо! — кричу, пірнаючи вслід.

Руки хапають мене за ноги, тягнуть під воду, але я борюся з ними й пливу до неї. Каштанове волосся матері плаває навколо неї у воді, і її очі заплющуються.

Ні.

Зуби, наче леза бритви, впиваються в мої ноги, руки, розривають мої нутрощі, відтягують мене від неї. Я борюся з ними, поки в легенях лишається повітря.

* * *

— Абріелло, дихай!

Змушую себе розплющити очі й бачу обличчя Себастіана, освітлене вранішнім сонцем, що проникає у святилище храму. Він нахиляється наді мною. Прекрасні очі кольору морських хвиль сповнені тривогою.

— Я знала, що ти прийдеш, — шепочу, але не можу повністю розплющити очі. М’який вітер підхоплює мене із землі, і я опиняюся в його обіймах. Він виносить мене з храму та спускається з гори.

— Я завжди прийду за тобою, — шепоче Себастіан.

* * *

Голоси навколо звучать примарно. Несамовиті благання Себастіана й низький голос, який, я пам’ятаю, належить цілителю.

— Я більше нічого не можу зробити, — каже цілитель. — Отрута розтеклася її організмом. Будь-яка спроба активного зцілення тільки посилює її дію.

— Їй боляче, — голос Себастіана зовсім хрипне.

— Усе, що ми можемо зробити, — чекати. Їй потрібен відпочинок. їй треба бути вдома. Помістіть її поруч із чимось, від чого вона природно черпає енергію. Віднесіть на дах, і нехай відпочине під зорями.

— Ми зв’язані, — схлипує Себастіан. — Я можу щось зробити? Чи не може вона черпати енергію від мене?

— Зв’язок не працює як спорідненість. Ти знаєш це, принце Ронане.

Мої м’язи кричать, коли хтось підхоплює мене на руки.

— Мені так шкода, — каже Себастіан. — Так шкода, Абріелло. Я знаю, що робити.

Відчуваю невагомість, ніби покидаю своє тіло. Це таке полегшення, але я борюсь із цим. Мені потрібно бути у своєму тілі. Боюся, що покинувши його, ніколи не втраплю назад. Якщо я відсторонюся від цього фізичного болю, то ніколи не знайду в собі сили повернутися.

Я поспіхом занурююсь у себе й відчуваю, як рухаються руки, що обіймають мене, як тремтить Себастіан.

— Спасибі, — бурмоче він. Чую, як гоблін дякує Себастіану за оплату.

— Що сталося? — це вже голос Фінна.

— Я знайшов її біля храму в Гоблінських горах. Інші були мертві, а вона в такому стані, ніби якась істота намагалася розірвати її на шматки.

— Прето, відправ за моїм цілителем.

— Ні! — вигукує Себастіан. — Мій цілитель уже намагався, але в її організмі отрута, яка чинить опір: її дія міцнішає від будь-яких спроб зцілити Абріеллу. Їй потрібно, щоб її оточувала темрява. їй потрібно…

Змушую себе розплющити очі. Я в обіймах Себастіана, він дивиться на Фінна.

Повертаю голову, щоби побачити обличчя принца Тіней — мені відчайдушно потрібно побачити його після того, як я була замкнена у власному кошмарі, — але мені бракує сил.

— Їй потрібно все, із чого вона може черпати силу. Вона розповідала, що поруч із тобою її магія сильнішає.

— Розумію, — тихо визнає Фінн. — Я тримаю її.

Скиглю, коли мене перекладають в обійми Фінна, і тілом проривається біль.

Коли знову розплющую очі, Себастіан виходить із кімнати. По його щоках течуть сльози.

— Будь ласка, — вмовляє він. — Благаю, зроби все, що зможеш.