Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 40)

Я ковтаю. Звісно, він не знає.

— Це ознака Двору, що помирає. Діти не прокидаються, можуть ніколи не прокинутися, якщо ми не виправимо це. Їх дедалі більше, але таке траплялося й раніше — просто перед прокляттям, коли Оберон застряг у світі смертних і настав дисбаланс між Дворами. Це одна з причин, чому Фіннові потрібно укласти зі мною зв’язок. Він хоче поговорити з Верховною жрицею про те, що робити, — я закушую нижню губу. Ненавиджу брехати Себастіану, але це принаймні більше правди, ніж дав йому Фінн.

Себастіан підводить обличчя до стелі й заплющує очі.

— Ти йому потрібна, бо жриця зобов’язана говорити лише з тим, хто має силу Двору.

Я стинаю плечима.

— Щось на кшталт того.

— Мені не подобається ваша ідея вирушити в ті гори. Вони небезпечні. Існують певні причини, чому шлях до Верховної жриці такий непростий.

— Але якщо є бодай шанс, що це допоможе, я готова піти.

Себастіан довго розглядає мене.

— Ніхто в цьому Дворі чи в цьому світі не заслуговує тебе, Абріелло.

Щирість його слів відлунює в мені, і я схиляю голову. Мені було б легше, якби вдалося переконати себе, що Себастіан лиходій. Якби я могла повірити, що він обдурив мене й не зважав на наслідки. Проте завдяки зв’язку знаю, що це не так. Поволі я знову здіймаю щит.

— Тобі потрібен Фінн, — кажу я. — Цьому Двору треба, щоб ви діяли разом.

— А як щодо тебе? Тобі потрібен Фінн? Він — це те, чого ти хочеш?

Через зв’язок Себастіан відчув щось, коли я поцілувала Фінна. Можливо, він не здогадався, що саме відбувалося, але я бачу підозру в його очах.

Я хитаю головою.

— Мені ніхто не потрібен.

— Ти в цьому впевнена? Ти сяєш, коли він поруч. Я помічав це й раніше, але тепер, коли ми зв’язані, я це відчуваю.

— Це не тому, що я запала на нього, — мене пересмикує, бо це лише частково правда. — Моя магія сильніша, коли Фінн поруч. Ще відколи я потрапила до Фейрії. Раніше я думала, це через його зв’язок із короною, але я… — закінчувати речення раптом здається мені дуже жорстоким.

— Але — що? — наполягає Себастіан. — Ти не відчуваєш такого самого припливу сил поруч зі мною? Ти хотіла сказати це?

— Вибач, — шепочу. — Я не розумію цього, я цього не обирала. Воно просто є.

— Скажи мені, чого ти хочеш.

Себастіан очікує, що я скажу, як йому повернути мене, але я не маю на це відповіді.

— Я хочу миру. Хочу найкращого для цього королівства.

— Я теж, — Себастіан притискає руку до грудей. — Тільки я не хочу заради нього відмовлятися від усього іншого, що має для мене значення.

Я важко ковтаю. Після схожої, хоча й такої протилежної розмови з Фінном, Себастіан раптом здається дуже юним.

— Ти хочеш бути королем чи ти є Великим королем? Жертва — ось що робить королів великими. Це те, що роблять великі лідери.

Здригнувшись, Себастіан схиляє голову.

— Гаразд.

Слуга тихо вносить тацю з їжею, ставить на стіл і так само безшумно вислизає.

Себастіан відсуває стілець і жестом запрошує мене сісти. Я занадто довго вагаюся, і він каже:

— Будь ласка?

— Я не голодна, — стискаю руки. Правду кажучи, мені потрібно забратися звідси. Бачити Себастіана, цілувати й відчувати його — це занадто. — Мені треба в місто. До завтрашнього від’їзду хочу побачити поснулих дітей і переконатися, що з ними все гаразд.

— Зараз небезпечно проходити крізь ворота палацу. Я відправлю з тобою Ріаана. Він проведе тебе іншою дорогою.

Я киваю. Погодитися на супровід легше й, мабуть, мудріше, ніж сперечатися.

— Тим часом, — кажу я, — ти можеш зустрітися з Фінном і вирішити, що хочеш робити.

— Відповідь — ні, — його голос зривається на цих словах. — Я не дозволю Фіннові заволодіти зв’язком. Навіть тимчасово.

Я тамую подих.

— Ти впевнений? Це ж його прохання в обмін на допомогу тобі.

Себастіан кидає погляд до вікна, ніби може побачити за ним невдоволений натовп біля воріт.

— Я потрібен йому так само, як і він мені. Що ж до зв’язку… Жриця захоче говорити з тобою, а не з ним. Зв'язок не має значення.

— Сподіваюся, це так, — тихо кажу я. А ще сподіваюся, Фінн помиляється, не бажаючи казати Себастіану, де розташовано храм жриці.

— Фінн заздрить, що ти моя, а не його. Не дозволяй йому залізти тобі в голову.

Знаю, мої слова зроблять йому боляче, та однаково кажу:

— Я не твоя, Басті.

Його горло здригається, він важко ковтає.

— Принаймні була. На якусь мить.

Блокувати його почуття здається неможливим, тож я і не намагаюсь. Крізь щит у мене проникають його емоції — скорбота і жаль розбухають усередині, наче вони мої.

— Я кохаю тебе, — промовляє він. — Я досі, постійно й назавжди кохатиму тебе.

Між нами залягає тиша. Його погляд знов і знов ковзає моїм обличчям. Він різко втягує повітря.

— Брі, скажи щось.

— Мені немає чого сказати.

— Ти теж це відчувала, — наполягає Себастіан. Він тягнеться до мене, але я вислизаю з його обіймів. — Я знаю, що відчувала. І знаю, що кожне сказане тобою слово обітниці було щирим. Ти кохала мене.

— Я кохала чоловіка, яким тебе вважала. Двічі. Й обидва рази це виявилося брехнею.

* * *

— І куди це ти збираєшся? — запитує Фінн.

Конюх допомагає мені залізти на Двозорю, і я беру в руки повіддя.

— Себастіан сказав «ні». Він не хоче передавати зв’язок.

Фінн морщиться.

— Уперте хлопчисько.

Я стинаю плечима.

— Може й так, але таке його рішення. Вам доведеться знайти спосіб діяти разом без цієї частини угоди. Двір розраховує на вас, тож, сподіваюсь, це буде переконливою причиною.

Я підштовхую кобилу підборами, виводячи її зі стайні.

Фінн хапає віжки.

— Ти не відповіла на моє запитання. Куди ти їдеш?

— У місто. Перевірити, як діти.