Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 39)

— Принцесо…

— Я не казатиму йому, що ти плануєш зустрітися з Меб, але дозволь пояснити Себастіанові, яка жахлива ситуація. Тоді ти отримаєш свій тимчасовий зв’язок. Зможеш зберегти розташування своєї жриці в таємниці. Але решту він заслуговує знати.

Наші погляди зустрічаються.

— Роби, як вважаєш за потрібне.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Коли я приходжу, їдальня порожня; замість сісти за стіл і чекати, розчиняюся в тіні, насолоджуючись моментом тиші. У голові паморочиться від ігор, у які бавляться Себастіан і Фінн.

Я розумію, чому Фінн хоче перебрати пута Себастіана на час нашої мандрівки в гори, але не можу вдавати, ніби мені кортить укласти зв’язок з іншим фейрі, нехай навіть тимчасово.

Себастіан входить до їдальні саме вчасно й зачиняє за собою подвійні двері.

— Я знаю, що ти тут, Абріелло.

Небагато користі з мого щита. Цікаво, чи був би в мене бодай шанс лишитися непоміченою в тронній залі, якби Себастіан не відволікався на Фінна?

Я дозволяю тіням відступити. Себастіан поглинає мене очима кольору морської хвилі, немов боїться, що я — лише видіння. Між нами відчувається напруження. Я згадую, як у дитинстві ми з батьком ходили рибалити до струмка, як натягувалася волосінь, коли діставали улов. Наш із Себастіаном зв’язок міцнішає. Однак я не можу сказати напевно, хто з нас на гачку.

— Я такий радий, що ти тут, — шепоче Себастіан. Він ступає крок уперед, але одразу ж зупиняється.

Я переводжу подих.

— Я поїду з Фінном вранці.

— Перш ніж ти поїдеш, нам треба поговорити, — каже він. — Я зробив, як ти просила. Ми знищили табори, і я радий цьому, байдуже, віриш ти мені чи ні.

— Я знаю. І я вдячна.

— Ти так і не повернулася, — веде він далі.

— У мене ще багато роботи. Двір Місяця в небезпеці.

— Думаєш, я не знаю цього? Мені не потрібно сидіти на троні, щоб розуміти, що відбувається за цими ворітьми. Ми не можемо зараз дозволити собі громадянську війну, як не міг і Оберон, повернувшись зі світу смертних.

— Тоді ти розумієш, яка важлива ця місія. Як важливо, щоб ви з Фінном виступили єдиним фронтом.

Себастіан поволі наближається до мене.

— Якщо я дозволю йому зробити це, якщо він зачарує мене й перебере на себе зв’язок, ти відчуватимеш ось так кожен його дотик. — Одна рука Себастіана ковзає по моєму стегну, інша — по волоссю. — Ти цього хочеш? — Його прекрасні очі шукають мої, і я відчуваю, як щит падає, немов розчиняється під вагою його зболеного серця.

Зв’язок між нами оживає і мерехтить яскравими нестримними барвами. Проте на іншому його боці я відчуваю темряву і спустошення. Я хочу лягти на підлогу, згорнутися клубочком, плакати та мільйон разів просити вибачення за те, що завдала йому болю. І прощати його — знову і знову.

— Басті, — шепочу я.

— Скажи мені, чого ти хочеш. Що завгодно, — він заплющує очі й зітхає. — Що завгодно, тільки не його.

Я розчаровано стискаю кулаки.

— Річ не у Фінні. А в Немилостивому Дворі та майбутньому всього світу.

Себастіан відпускає моє волосся й торкається своїм чолом до мого, обхоплює моє обличчя, погладжуючи підборіддя великим пальцем.

Я мала б вирватися з його обіймів, але ці дотики такі приємні. Хочу бодай на мить уявити, що життя не мусить бути таким самотнім, що моє майбутнє — не безкінечна низка безцільних днів. Лише на мить.

— Як я можу довіряти йому? Як можу відпустити тебе хоча б на хвилину? Невже ти не розумієш, що він скористається цією можливістю, щоб вкрасти те, що я маю, те, чого він так жадає.

Я застигаю.

— Як він може вкрасти мою силу?

— Не твою силу. Тебе.

Він не може вкрасти те, чого в тебе немає. Я прикушую язика, стримуючи ці слова, і хитаю головою.

— Це не якийсь хитромудрий план, щоб завоювати мою прихильність. Я в цій ситуації не важлива.

— Нізащо.

Себастіан прихиляє моє обличчя до свого, і перш ніж я усвідомлюю, що він робить, його губи накривають мої. Я така приголомшена цим, що мені потрібна мить, щоб усвідомити, що відбувається фізично. Я відчуваю… його. Усе. Навіть сильніше, ніж раніше.

Його біль і страждання. Скорботу і тугу. Я відчуваю, як сильно він сумує за мною і як несамовито хоче мене. Я стаю єдиним цілим із його бажанням, а воно зливається зі мною. Я ніби розсипаюся на друзки й збираю себе наново. Так відчайдушно хочу розрадити його, що мої руки лягають йому на плечі, а рот розтуляється під його губами.

Я люблю цього чоловіка. Або думала, що люблю. Можливо, я люблю Себастіана не так, як раніше, але не можу бути джерелом його болю.

Він схвально стогне й запускає пальці в моє волосся, нахиляє мою голову вбік, щоби поглибити поцілунок. Через зв’язок його збудження потужною хвилею накриває мене, стає моїм власним.

— Тобі не знадобилося багато часу, щоби пробачити йому?

Фіннів голос повертає мене до тями, і я сахаюся від Себастіана.

Принц Тіней дивиться на мене, але він добре вміє прикидатися, тож вираз його обличчя нічого не видає.

Себастіан задихається. Губи розтулені, очі затуманені пристрастю. Він ледь-ледь хитає головою. Не розумію, що це мало б означати. Не слухати Фінна? Не йти геть?

— Так передбачувано, принцесо.

Погляд Себастіана перестрибує на Фінна, і щелепа Золотого принца напружується.

— Не лізь у чужі справи.

— Це моя справа, — каже Фінн. — Ви двоє — справа всього мого проклятого Двору. Я намагаюся виправити той безлад, який ви наробили.

На щелепі Себастіана грають жовна.

— Я не збираюся виправдовуватися перед тобою.

Фінн насмішкувато пирхає.

— І не треба. Але, можливо, тобі варто підшукати виправдання для батьків Немилостивих дітей, які помирають.

Себастіан супить брови.

— Ти про що?

Фінн гарчить і обертається до мене.

— Я думав, ти хотіла розповісти йому. Та, схоже, ти була така зайнята возз’єднанням зі своїм коханим, що не знайшла часу.

— Я…

Фінн не чекає моїх пояснень. Він просто зникає. Ніби його тут ніколи й не було.

— Я вб’ю його, — гарчить Себастіан, але замість того, щоби піти за Фінном, знову притискає мене до себе. — Забудь його.

Коли він опускає свої вуста до моїх, я притискаю долоню до його грудей і ніжно відштовхую:

— Себастіане.

— Фінн завжди стоїть між нами, — тихо каже він, але відступає й видихає. — Те, що він сказав, це правда? Діти Немилостивих помирають?

Я киваю.

— Багато з них зараз у Довгому сні.

— Довгий що?