Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 38)

Фіннові очі стають холодними.

— Може, я просто не хочу, щоб Себастіан мав із тобою зв’язок.

— Хіба тобі не сотні років? Чому ти поводишся наче розпещена дитина, яка не бажає ділитися своїми іграшками?

Фінн оглядає мене з ніг до голови. Його вустами ковзає самовдоволена посмішка, а погляд сповнюється зловтіхи.

— Я не вважаю тебе іграшкою, принцесо, але якщо хочеш погратися, просто попроси.

Полум’я збентеження лиже мої щоки, проте я не відступаю:

— Як забажаєш.

— Коли ти не блокуєш Себастіана, він через зв’язок може відчувати, де ти, а я не довіряю йому аж так, щоб розкрити розташування священного храму нашої Верховної жриці.

— А як же всі ті слова, ніби я маю переконати цього твого генерала об’єднати сили з легіонами Себастіана?

Фінн пирхає.

— Зручний привід. Орда Проклятих генерала Гарґови кориться своєму командирові, а генерал Гарґова — мені. До біса корону та її силу. Він уже розмістив свої війська в Гоблінських горах для захисту кордонів. І якщо я хочу, щоб вони стерегли їх разом із воїнами Себастіана, мені достатньо лише зустрітися з генералом. До всеохопної війни з Двором Золотої королеви лічені тижні, можливо, навіть дні. Не уявляю, чому вона досі не напала, але це тільки питання часу. Можливо, вона не знає або не розуміє, у якому жахливому стані зараз Двір. — Фінн стинає плечима. — Справжня причина, чому ти маєш піти зі мною до Верховної жриці, — щоб вона розповіла нам, як знайти портал і дістатися Меб.

— Я думаю, це неправильно — гратися з ним в усі ці ігри, — кажу я. — Себастіан дбає про Двір Немилостивих. Він щойно сказав…

— Мені байдуже, що він сказав. — Фінн не приховує свого роздратування. — Верховна жриця не може заперечувати силу, яку ти несеш, і коли ти запитаєш, де портал до Підземного світу, клятва, що вона дала Меб, змусить її відповісти тобі як частині трону Великої королеви. Я боюся, яку інформацію міг би витягнути Себастіан, який носить корону, якби він знав, де шукати жрицю.

— Ти міг би розповісти мені все це до того, як ми прийшли сюди. Ти міг би запитати мене, а не Себастіана. Я наче не більше, ніж кінь, якого ти хочеш позичити на декілька днів.

Фінн стинає плечима:

— Так було веселіше.

Зітхнувши, переводжу погляд на ворота й натовп фейрі за ними.

— їх так багато, — кажу. — Що заважає їм прорватися через ворота?

— Вони б і прорвались, якби насправді цього захотіли. Вартові Себастіана тримають захисний щит навколо Опівнічного палацу. Ті, хто за ним, не можуть увійти. Хоча, якби вони об'єдналися, напевно змогли б зламати захист.

Я підводжу брову.

— Опівнічний палац? Це місце справді так називається?

— Двір Місяця черпає свою силу з ночі. Чи можна обрати для палацу кращу назву, ніж ту, що вшановує мить, коли місяць досягає своєї найвищої точки?

— Напевно, не можна, — кажу я, але мої думки повертаються до заколотників. — Якщо вони можуть пройти крізь ворота, чому б їм не зробити цього?

Фінн зітхає:

— Зараз їхня присутність тут — це протест, а не оголошення війни. Вони більше не хочуть втрачати близьких. Вони можуть не довіряти Себастіану, але завдяки його бездіяльності — завдяки тому, що він не нападає й не дозволяє своїй варті розігнати їх силою, — цей протест лишається мирним. Себастіан міг би знищити десятки тих фейрі одним ударом, ховаючись за щитом.

Я насуплююсь:

— Він цього не зробить.

— Сподіваюся, ти не помиляєшся. Тепер, коли прокляття знято, твій хлопчик, безумовно, доволі сильний, — Фінн уважно вивчає мене. — Хоча не такий сильний, як ти.

— Як ти збираєшся заспокоїти заколотників? — намагаюся змінити тему.

— Якщо припустити, що Себастіан погодиться на мої умови?

Я стискаю губи й киваю. Упевнена, що Себастіан погодиться — він зробить це заради тих фейрі перед воротами. Натомість я ще не знаю, що й думати про ціну їхнього спокою.

— Я сам піду туди, — відповідає Фінн. — Якщо відправимо посланця, вони не повірять. Вони повинні мене побачити. Відчути мою присутність і повірити, що правитель, на повернення якого вони так довго чекали, не покинув їх. — У його голосі звучить смуток, в якому тане весь гнів.

— Ти думаєш, що підвів їх, — зітхаю я.

Він напружено ковтає, не зводячи очей із горизонту.

— Я знаю, що підвів.

Хочу заперечити, переконати Фінна, що цей безлад — не його провина, але з напруженої щелепи та відстороненого погляду розумію, що на нього тисне щось важче. Що саме, я не знаю.

— Їм потрібен знак, що сила їхнього Двору не втрачена, — він озирається на мене й довго дивиться, перш ніж сказати: — Ти можеш дати їм це.

Я глибоко вдихаю й переводжу погляд на натовп за воротами. Навіть не встигнувши як слід подумати, розстилаю над ними ніч. Роблю її м’якою, схожою на ковдру із чорного оксамиту замість безодні кошмарів. Розсипаю на ній зорі, такі яскраві, що здається, вони зовсім близько, аж можна торкнутися. Мурашки пробігають по моїх руках і спині — не лише тому, що мені самій подобається образ, який я створила, але й тому, що відчуваю, як приємно використовувати силу, що тече в моїх венах. Особливо коли поруч Фінн, і я відчуваю, як ця сила переповнює мене.

У натовпі западає тиша, всі дивляться вгору. Я віддаю їм усе, що можу, наповнюю своє творіння деталями з прекрасних ночей, що лишились у моїх спогадах. Як ота, коли ми з мамою були на пляжі, я дивилася на летючу зорю і відчувала, що моя тривога тане. Повільно стягую запону ночі, дозволяючи сонцю прокрастися назад, і згортаю силу всередину себе.

Коли я озираюся на Фінна, він спостерігає за мною з відвислою щелепою, в його очах помітне щось схоже на здивування.

— Що?

Він хитає головою, і самовпевнена посмішка з’являється знову.

— Ти… неймовірно неефективна.

Я роззявляю рота.

— Перепрошую?

Він махає рукою вдалину.

— От що ти щойно зробила? Це заледве верхівка твоєї сили, але замість того, щоб використати необхідну дещицю і зберегти решту, ти все це пускаєш на вітер. Наче виливаєш чан із вином на стіл, коли треба наповнити маленький келих.

— Вибач, що тобі не до вподоби, як я використовую свою магію.

Фінн пирхає:

— Те, як ти використовуєш свою магію — марнотратство на межі з безвідповідальністю. — Він притискає два пальці до центру своїх грудей. — Магія походить звідси, і використовувати її треба зосереджено й виважено. Ти розплескуєш її з кожної клітинки тіла. Це ніби застосовуєш таран, коли потрібна лише голка.

— У мене не було цілого життя, щоб тренуватися, як у декого, — відрубую я.

Фінн підходить ближче і схиляється, аж доки його очі опиняються на рівні моїх.

— Ти не розумієш, про що я. Магія — це життя. Тобі потрібно берегти її. Це самозбереження.

— Я розумію, — відрубую.

Його обличчя лагіднішає.

— Я навчу тебе. Якщо ти дозволиш.

Я відводжу погляд: ніжність у його очах надто бентежить.

— Навіщо тобі це все? Це ж тимчасово, так? Меб скаже тобі, як відібрати в мене силу і возз’єднати її з короною?

— Не знаю, — відповідає Фінн. — Я сподіваюся, що вона знає рішення, але годі передбачати, яким воно може бути.

Я схрещую руки. Хай там як, цілком очевидно: Фінн готується до того, що Меб посадить на трон Себастіана. Він сказав забагато, щоб я повірила в інше. І якщо Себастіан стане правителем цього Двору, доведеться втаємничити його в наш секрет.

— Я хочу розповісти Себастіану, — кажу я. — Про хворобу, про Двір, що вмирає.

Фінн зціплює зуби.

— Це може виявитися помилкою.

— Не виявиться. Він піклується про цих фейрі. Він схожий на тебе більше, ніж ти думаєш. Повір мені.

Фінн заплющує очі.