Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 37)

— Така моя ціна, — відповідає Фінн, витримуючи мій погляд. — Якщо Себастіан хоче, щоб я допоміг йому з його маленькою проблемою, то віддасть мені тебе.

— Ненавиджу тебе! — вибухаю я.

Довгу напружену мить Фінн дивиться мені в очі й розпливається в повільній усмішці.

— Можеш казати собі все що завгодно, принцесо, — він озирається на Себастіана. — Однак це було б справедливо. Зрештою, наш батько дав нам обом однакову обіцянку — принаймні так стверджує твоя мати. Тож ти отримаєш корону. Я отримаю, — він махає на мене рукою, наче я загублена зброя, яку вони знайшли на полі бою й не можуть поділити, — іншу половину.

Я хочу закричати, але стримуюся. Не знаю, що задумав Фінн, і якщо бовкну зайвого, усе може зійти нанівець. Хоч я йому й не довіряю, та принаймні не сумніваюся, що в нас однакові цілі.

— Просто розірви зв’язок між вами, щоб вона могла зв’язатися зі мною. їй це, безумовно, сподобається більше.

— Ти втратив свій клятий розум, — бурмочу я.

Фінн підморгує мені. Підморгує.

Себастіан вдивляється в моє обличчя.

— Ти хочеш цього? Ти… ні, байдуже, — каже він. Себастіан дивиться на Фінна, і голос його крижаніє, коли він говорить: — Брі — моя. Вона зв’язалася зі мною, не з тобою. Ти не можеш її забрати.

— Я не хочу бути зв’язаною із жодним із вас! — тіні клубочаться біля моїх ніг, обвивають руки, і я не збираюся стримувати їх.

Фінн ковзає по мені голодним поглядом і усміхається так, ніби я щойно вручила йому подарунок.

Себастіан, навпаки, має такий вигляд, ніби я дала йому ляпаса.

— Я не відпущу тебе. Поки в нас не буде шансу. Я кохаю тебе.

— Це ти казав людським дівчатам у Золотому палаці, які марили стати твоїми нареченими? — питає Фінн. — Клявся їм у коханні, перш ніж вони зв’язували з тобою свої життя, аби ти міг отримати більше сили?

Я суплюся й переводжу погляд між Фінном і Себастіаном.

— Про що це він? — запитую я.

— Ой, — хитає головою Фінн. — Пробач. Я забув, що ти казав їй, ніби відправив їх усіх додому. Упс.

У пам’яті зринають обличчя тих дівчат, і мій шлунок зсудомлює. Я так їм заздрила. Заздрила, що їм випав шанс стати нареченими Себастіана, хоча весь цей час їх обманювали не менше, ніж мене.

— Як ти міг? — запитую, пригадуючи всі ті рази, коли він використовував магію, щоб вразити мене, щоби показати мені, на що здатний. Ті дівчата. їхні невинні життя підживлювали кожен непотрібний акт магії.

— Я просто намагався вижити, — тремтячим голосом промовляє Себастіан. Він перехоплює мій погляд. — Усе, що я хочу, — це піклуватися про тебе.

Фінн морщить носа.

— А корона на твоїй голові свідчить про протилежне.

— Ця корона ніщо без сили! — вигукує він.

— А й правда, — Фінн погойдується на підборах. — Якби ж ти знав, що так станеться.

— Навіть якби я здогадувався, — веде далі Себастіан, роздуваючи ніздрі, — я б дав їй те зілля.

Моє серце стискається. Невже це правда? Він врятував би мене ціною правління Двором Тіней? Чи це запевняє його гординя?

Груди Себастіана високо здіймаються, він заплющує очі, і я бачу, як він докладає зусиль, щоби приборкати свій темперамент. Він робить декілька глибоких осмислених вдихів і видихів та каже Фіннові:

— Як тобі відомо, розірвати зв’язок не так просто. Навіть якби… — він важко ковтає, зустрічається зі мною поглядом і довго не відводить очей. — Навіть якби ми обоє цього хотіли. А я точно не хочу. Доведеться тобі вигадати щось інше.

— Але ти більше нічого не можеш мені запропонувати, — стенає плечима Фінн.

— Придумай щось, — гарчить Себастіан. — Абріелла однаково не зацікавлена в тому, щоб розділити з тобою зв'язок, — каже він із неабияким задоволенням у голосі, — тож просити її про це марно.

Ковтаю клубок, що підступає до горла. Нехай я не знаю, в яку гру грає Фінн, але це не означає, що я не можу зіграти у власну.

— А якщо Себастіан просто розірве зв’язок між нами? — запитую я Фінна. — Цього буде достатньо?

— Ні, — рявкає Себастіан. Він на мить заплющує очі, хитає головою, а коли знову заговорює до мене, його голос звучить ніжніше: — Знаю, ти думаєш, що хочеш цього, але це не обговорюється.

Фінн задумливо прикладає палець до вуст.

— Існує ритуал. Дуже старий. Мої дідусь і бабуся по материнській лінії скористалися ним під час війни. Цей ритуал дозволяв одному із зв’язаної пари на певний час передати пута комусь іншому. Розумієте, під час війни пари розділялися: хтось лишався вдома, а хтось ішов воювати. Ідея ритуалу полягала в тому, щоб захистити того, хто лишається, від болю і страждань, які зазнає його половинка на полі бою. Перенесення уз також могло захистити партнера, якщо той потрапить у полон, адже ці зв’язки нерідко використовували проти солдатів, щоб змусити розкрити секретну інформацію. І тоді жриці зібралися, щоб створити цей ритуал, який дозволив би тимчасово передати зв’язок одного партнера іншому.

— Я… знайомий із цією концепцією, — обережно озивається Себастіан.

— Тоді ти знаєш, що це можливо й що я ніяк не зможу через ритуал назавжди викрасти твій зв’язок з Абріеллою.

Себастіан схрещує руки на грудях.

— Навіщо мені це?

Фінн стинає плечима.

— Натовп за цими воротами — не єдина твоя проблема. Я вже згадував, що працював над тим, щоб мій народ мав захист повноцінної армії на випадок, якщо я ніколи не поверну корону. Тепер ці сили чекають напоготові під командуванням генерала Гарґови.

— Орда Проклятих, — шепоче Себастіан, і в голосі його чується захват. — Вона існує?

Фінн сміється.

— Хоч її воїни й можуть ставати майже невидимими, але вони існують. Вони до певної міри довіряють мені, але силі корони вірять більше. Якщо ми з Абріеллою з’явимося перед ними як подружжя, то зможемо переконати їх доєднатися до Вершників і твоєї гвардії, щоб стати єдиним фронтом проти будь-яких майбутніх нападів Милостивого Двору.

— Ми з Абріеллою можемо піти, — каже Себастіан. — Ми вже зв’язана пара. І я маю корону.

Фінн вигинає брову, і на мить западає мовчанка.

— Проблема в тому, що навіть мені вони довіряють лише до певної міри, а тобі й поготів. І, як ти сам казав, ця корона в її нинішньому стані нікому не потрібна.

Себастіан так довго дивиться на мене, що я здогадуюсь — він намагається щось сказати.

Щойно я опускаю свій щит, мене накривають ревнощі й страх. Він боїться, що, зробивши це, втратить мене. Водночас, не зробивши, втратить королівство свого батька.

— Мені треба обдумати це, — тихо каже Себастіан. Ховає руки в кишені та йде до виходу з тронної зали. Поклавши долоню на двері, раптом зупиняється й озирається на мене. — Абріелло, у мене зараз зустріч, але за дві години я обідатиму в їдальні. Сподіваюся, ти доєднаєшся до мене. Нам треба багато обговорити. Думаю, ти будеш задоволена тим, що я тобі скажу.

* * *

Підійнявшись на найвищу вежу палацу, я вперше можу побачити натовп, що вирує за далекими воротами.

Чомусь я не здивована, що Фінн уже тут. Стоїть у ранковому світлі й дивиться туди, де юрмиться його обурений народ.

Коли Фінн повертається до мене, на його обличчі відбивається занепокоєння. Зник той фейрі, який сміявся Себастіану в очі й не переймався долею Двору. На його місці — принц Тіней, який радше помре, ніж побачить занепад свого народу.

— Не смій так більше робити, — тихо кажу. — Я не продаюся. І він не може мене віддати. Мене не можна обміняти чи продати, або…

— І я безперечно це знаю, — він до скрипу зціплює зуби.

— Ти засранець. Ти й не хотів, щоб я ховалася весь час. Ти знав, що я розлючуся і вийду з тіні. Це було частиною твого плану.

— І він спрацював, — стинає плечима Фінн. — Якби ти від самого початку була на моєму боці, Себастіан подумав би, що ми працюємо разом, що ти знаєш про мій план, і тоді він би з підозрою поставився навіть до тимчасового союзу.

— Я не розумію, в яку гру ти граєш.

Його обличчя кам'яніє.

— Я від самого початку казав тобі. Мій пріоритет — мій народ.

— І щоб захистити свій народ, ти якось маєш укласти зі мною зв’язок?

— Мені потрібні відповіді, принцесо. Мені треба побачити Верховну жрицю, а вона не зобов’язана приймати мене без магічної сили трону мого батька. Так сталося, що ця сила в тебе.

— Ти вже казав, що я маю вирушити з тобою на зустріч до Верховної жриці, але навіщо тобі зв’язок між нами?