Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 36)

— І ти думаєш, існує виняток, який дозволить тобі розірвати зв’язок, тому що Себастіан тебе обдурив? — Фінн

відвертається від мене й підходить до поруччя. — Тобі ще стільки всього треба дізнатися про цей світ, принцесо.

Знову ця зверхня поблажлива маячня…

Я розвертаюся, щоби піти, але зупиняюся, стоячи спиною до зірок.

— Не плутай незнання з наївністю, Фінне. Я вже не та дурненька дівчинка, яка заплуталася у фізичному потязі та гарних словах.

— Не сумніваюся, Себастіан буде більш ніж щасливий перевірити цю теорію.

Я озираюся через плече. Фінн дивиться на мене так пронизливо, ніби хоче залізти в мої думки.

— Я говорила про тебе.

Він важко ковтає.

— Будь готова виїхати до світанку, — каже він. — День буде довгий.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Щойно Фінн матеріалізується в тронній залі Немилостивих, ззаду на нього наскакує Ріаан і приставляє меча до його шиї.

— Назви хоч одну причину, чому б мені не порішити тебе тут і зараз.

Гоблін Фінна негайно зникає, а я залишаюся в тіні, як ми і спланували. Цього ранку ми в’їхали верхи через портал у столицю Немилостивих. Поки Міша, Прета та інші допомагали перевозити дітей до міських лазаретів, гоблін Фінна переніс нас прямісінько до тронної зали палацу.

Я уважно розглядаю кімнату. Окрім Себастіана, який стоїть на помості й, люто примруживши очі, дивиться на зведеного брата, та Ріаана, велика зала порожня.

Фінн посміхається. Він навіть не намагається втекти від Себастіанового охоронця, хоча міг би. Я бачила, як він тренувався із Джалеком, ухиляючись від атаки за атакою. Він міг би покласти Ріаана на лопатки, навіть не скориставшись магією. Натомість Фінн лишається абсолютно нерухомим, Ріаан притискає лезо до його шиї. Немилостивий принц лише підводить холодні срібні очі, щоб зустрітися з поглядом Себастіана.

— Гадаю, він чекає твого наказу, — хрипить Фінн.

— Сподіваюся, — каже Себастіан, — що до цього не дійде.

Брови Фінна вигинаються, він сміється.

— Справді?

— Ріаане, сховай меч.

Ріаанові ніздрі люто роздуваються. На мить він сильніше смикає голову Фінна назад, ніби ладен не скоритися своєму принцові й перерізати непроханому гостю горлянку, але потім б’є Немилостивого в спину, штовхаючи вперед.

Фінн граційно втримується на ногах і навіть не шпортається. Він спокійно підіймається сходами до Себастіана.

— Здається, у тебе трапилося невеличке непорозуміння з місцевими жителями, — зауважує Фінн, поглядаючи в бік вікон, що тягнуться вздовж стін тронної зали.

З мого місця в кутку видно лише сонячний ранок, але ми всі знаємо, що за воротами палацу зібралися юрмища невдоволених фейрі. Я чула їхні вигуки, коли ми проходили через портал.

— Це тимчасове непорозуміння, — уточнює Себастіан. — Щойно я сяду на цей трон, вони приймуть мене.

Схрестивши руки на грудях, Фінн погойдується. Його посмішка зовсім не весела. Це посмішка чоловіка, який обіцяє смерть кожному, хто скривдить тих, кого він любить. Це посмішка принца-вигнанця, в якого вкрали єдиний шанс посісти трон.

— Радий чути, що в тебе є рішення, — дражниться Фінн. — Хоча мені цікаво яке.

— Думаєш, я скажу тобі?

Фінн стинає плечима.

— Та я просто собі мізкую. Ти ж знаєш, якщо вб’єш свою принцесу, сила корони не перейде до тебе, а оскільки ти зробив дівчину безсмертною, на її природну смерть найближчим часом можна не розраховувати. Можливо, ти сподіваєшся, що вона вирішить долучитися до наших предків у напрочуд юному віці й так передасть тобі силу. Або ж розраховуєш, що її любові до тебе вистачить, щоб забути про твою брехню й маніпуляції заради цієї корони… — Фінн розглядає нігті й стиха щось мугикає, ніби й справді обмірковує таку можливість. — Звісно, весь план залежить від того, чи пробачить вона тобі, а якщо я правильно пам’ятаю, Брі заприсягнулася, що не зробить цього.

Себастіан кидається вперед і штовхає Фінна в груди. І знову той навіть не заточився. Розумію, що Себастіан і Ріаан лише хлопчаки. Вони діти проти Фінна. Аматори, втягнуті в шахову партію з майстром.

— У мене є радники, — гарчить Себастіан, зціпивши зуби. — Вони працюють над тим, щоб знайти рішення, яке не зашкодить Абріеллі.

Фінн сміється.

— То коли ти кажеш, що в тебе є план, маєш на увазі, що сподіваєшся, що твої радники вигадають його. Ти ніколи не думав, що було б, якби ти сказав їй правду, коли виставляв мене лиходієм?

Себастіан реве, і темрява наповзає на стіни, підлога здригається.

— Це мало б мене налякати? — запитує Фінн. Його погляд ковзає кімнатою, й тіні поволі відступають. — Не засмучуйся. Я все життя грався зі своєю Немилостивою силою, тож мене важко вразити. Але не сумніваюся, твої Золоті солдати просто очманіють.

Обличчя Себастіана спотворює гнів.

— Стули пельку або забирайся з моєї тронної зали.

— Твоєї тронної зали? — перепитує Фінн. — Звідки ти взяв, що вона твоя?

— Вона моя більше, ніж будь-коли стане твоєю.

Фінн потирає підборіддя, ніби в задумі.

— Бачиш, ось тут, гадаю, ти помиляєшся. Багато хто вважає, що могутність правителя — у короні або в магії. Але ті люди за ворітьми палацу? Подейкують, могутність усього королівства походить від них — належить їм. Ось тут Мордей і припустився помилки. Він не зрозумів, що правити цим королівством означає служити всім. Слабким і сильним. Слухняним і непокірним.

— Я знаю це, — гарчить Себастіан. — І не збираюся правити так, як Мордей. Ти забуваєш, що я зробив усе це, щоб усунути його від влади, щоб врятувати королівство від нього.

Фінн підходить ближче й зупиняється за декілька сантиметрів від брата.

— А ти, бува, не забув, що останні два роки грався в людського хлопчика й намагався вкрасти серце Абріелли? Доки я працював над тим, щоби переконатися: мій народ знає, що я пам’ятаю про нього, що хай хто захопив цей палац і вдавав із себе великого правителя, основні потреби моїх людей будуть задоволені, а якщо ні, то в нас є армія, готова за них боротися.

— Я не хочу нікому шкодити, Фінне, — важко зітхає Себастіан. — Ти стверджуєш, що я обманув Абріеллу, але я не брехав про справді важливе. Я хочу найкращого для обох королівств. Хочу захистити їх від правителів, ладних знищити все заради більшої влади.

— Ти зараз про свою матір? — питає Фінн.

— Так! — гримає Себастіан. — Звісно, про неї. — Він хитає головою. — Ти забув, що я теж Немилостивий? Подобається тобі це чи ні, брате, кров Оберона тече в моїх венах, як і у твоїх, інакше цієї корони ніколи не було б на моїй голові. Я знаю, що підвів їх. Дуже. Але я хочу допомогти їм. І думаю, ти теж хочеш, — він перехоплює погляд Фінна. — Допоможи мені зробити все правильно. Допоможи захистити їх. Організувати спільні сили, щоб наше королівство не зруйнувалося зсередини ще до того, як моя мати завдасть удару.

— Гм. — Фінн мружиться й задивляється на маківку Себастіанової голови, ніби там сидить якась дивна істота, а не невидима корона. — Я просто не бачу, яка мені з цього користь.

Себастіан важко ковтає.

— Допоможи мені.

— З якого б це дива? Якщо королівство розвалюється, а ти вдаєш, що правиш ним, хіба це не робить мене кращим лідером в очах народу? Якщо Мордей правив без трону, то і я зможу.

Прихована тінями, я зціплюю зуби. То ось чому Фінн не хотів домовлятися із Себастіаном про союз. Він не хоче виказувати, що потребує Себастіана так само сильно, як той його. Він не хоче, щоб Себастіан знав, що Двір Тіней помирає. Принаймні доки Золотий принц не пообіцяє те, чого прагне Фінн.

— Фінне, — гарчить Себастіан. — Я не можу… — Він хитає головою. — Ти знаєш, що ти мені потрібен. Потрібен, щоб вирішити все це мирно.

— Не обов’язково, — втручається Ріаан. — Наші посли зараз зустрічаються з Опівнічними вершниками. Вони переконають їх…

— Це не спрацює! — лютує Себастіан, його очі яскраво спалахують. Він знов обертається до Фінна: — Назви свою ціну.

— Абріелла.

— Що?

Вираз обличчя Фінна стає непроникним.

— Моя ціна — Абріелла. Якщо хочеш, щоби біля брами твого палацу запанував мир, якщо хочеш, щоб я переконав заколотників доєднатися до твоїх сил у горах, мусиш віддати мені свою принцесу.

— Перепрошую? — не стримуюсь я. Мені байдуже, що я обіцяла. Байдуже, в яку гру грає Фінн, намагаючись тримати мене в тіні. Усі троє розступаються, і Себастіан приголомшено витріщається на мене.

— Брі. — Він кидається до мене, але зупиняється, щойно я виставляю руку вперед. — Як довго ти тут? І чому я не… — Він торкається пучками руни, витатуйованої на зап’ясті. — Я майже не відчуваю тебе. З тобою все гаразд?

— Цілком, — я зиркаю на Фінна. — Ти переходиш межу, — шиплю йому.

Сміючись, він стинає плечима.