Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 35)

— Чого ти від мене хочеш, принцесо?

Кейн стогне позаду Фінна, дивлячись на нас, ніби ми дві бомби, що ось-ось вибухнуть.

— Я хочу, щоб ти пішов туди, — різко відповідаю. — Будь тим, хто їм так потрібен. Тим самим. Будь їхнім лідером, їхнім захисником. Доведи, що хочеш для них найкращого, уклавши союз із Себастіаном. Можливо, це не врятує Двору, але зробить його сильнішим, поки ми шукатимемо остаточне рішення.

Він схрещує руки.

— Чому ти вирішила, що твій принц зацікавлений у союзі?

Я знизую плечима.

— А чому ти впевнений, що ні?

Після всіх пояснень Себастіана важко зрозуміти, що думати та як відрізнити правду від маніпуляції. Однак у глибині душі я досі вірю, що він добрий, що хоче кращого для народу свого батька. Він так сподівався, що між Дворами нарешті запанує мир, аж зрадив мене заради цього. Вони з Фінном не такі вже й різні.

— Я все одно їду з тобою, — наполягаю. — Можу допомогти переконати його. Ми впораємося із цим разом.

— Єдине, що твоя присутність допоможе нам з’ясувати, це те, наскільки принц Ронан готовий принижуватися, щоби повернутися у твоє ліжко.

— Навіть якщо так, — каже Кейн, — те, що Абріелла на нашому боці, може зіграти нам на користь.

Фінн сердито зиркає на нього.

— Ти не можеш заперечувати, що вона має якийсь особливий вплив на вас, принців, — розводить руками Кейн. — І на королів, схоже, теж. Вона навіть Міші памороки забила.

Спочатку Прета, а тепер Кейн? Я люто зиркаю на нього.

— Ні, неправда!

Він сміється.

— Не хвилюйся. Міша ще не помітив.

— Міша — мій друг.

— Ти вільний, Кейне, — гиркає Фінн, і той, не гаючи ані секунди, зникає в коридорі.

Коли ми знову лишаємося наодинці, повертаюся до Фінна.

— Дозволь мені зробити все, що зможу, щоби переконати Себастіана.

— Говориш так, ніби цим він зробить нам послугу. Дозволь мені самому розібратися.

— Колись ти казав мені, що Себастіан тобі не ворог. Що ж змінилося? Чому тепер ти бажаєш йому зла?

— Це було до того, як він зруйнував мій Двір своїми нерозважливими рішеннями, — відрубує Фінн.

— Тобто до того, як він урятував мені життя.

Фінн заплющує очі.

— Я такого не говорив.

Я рішуче підводжу голову.

— Твій Двір у біді, тому що Себастіан врятував моє життя і прив’язав силу корони до мого існування. Кажи, що хочеш, але це правда.

Фіннові очі блищать у світлі місяця. Він міцно стискає щелепу.

— Припини це. Годі думати, що цей світ був би кращим без тебе.

— Ти сам казав, що радше посадиш Себастіана на трон, ніж будеш дивитися на падіння свого Двору. І саме так усе й було б, якби не я. — Ступаю декілька кроків назад, хитаючи головою. Ці думки не дають мені спокою. — Якби я не випила те зілля…

Перш ніж встигаю зрозуміти, що відбувається, Фінн розвертає мене і притискає до стіни. Його сріблясті очі дивляться в мої. Його погляд серйозний.

— Але ти це зробила. Ти випила зілля й цим врятувала одну прекрасну річ у світі, повному потворності. Я ніколи не пошкодую про це.

Ледве встигаю вловити зміст його слів, як Фіннові губи опиняються на моїх. І, о боги, як його гаряче пружне тіло притискається до мене, як його вуста насолоджуються моїми, наче я — найкраще вино, а він бореться між суперечливими пориваннями смакувати мене чи поглинути.

Коли він прикушує мою нижню губу, я відкриваюся йому назустріч. Цілую його у відповідь із такою самою пристрастю. Це не просто поцілунок. Це всі невимовлені слова, написані нашими губами, нашими тілами. Це нестримні злість, і надія, і страх, і хіть — усе сплелося разом та закипіло. У нашому цілунку немає самотності. Немає докорів. Лише смак, як насичене червоне вино, і відчуття його сили огортають мене, розливаються всередині.

Мої руки обхопили його шию, пальці пірнають у волосся, знімають із нього стрічку, щоб відчувати шовковисті кучері. Фінн відриває свої вуста від моїх і лишає гарячі поцілунки вздовж моєї щелепи й під вухом, аж поки знаходить місце, де шия переходить у плече, де він не так давно мене вкусив. Його язик ковзає по цьому місцю, і я задихаюся. Жага насолоди наповнює мою кров, а спогад розквітає в пам’яті.

Фінн стогне і впирає стегно між моїми ногами, наче й він пригадав.

— Я думав, що вигадав це, — шепоче він. — Але на смак ти ще солодша, ніж я пам’ятаю.

Припини. Я кохаю тебе. Припини. Прошу тебе. Будь ласка, будь ласка, будь ласка.

Груди розриває біль, жахливий, відчайдушний і не мій. Проте він прояснює мою голову. Це помилка. Цей поцілунок. Ці дотики. Танути від звуку його ніжних слів. Це все жахлива помилка, а я і так забагато їх наробила.

Відштовхую Фінна і здіймаю щит, блокуючи раптовий сплеск почуттів Себастіана.

Фінн не опирається. Він навіть не зашпортується. Просто відступає на три кроки, ніби готуючись до тієї миті, коли я отямлюсь.

Він не зводить із мене очей. Його груди високо здіймаються.

Цікаво, чи в мене такий самий розгублений вигляд, як і в нього, чи так само розпухли мої губи, чи голод, який я бачу в його очах, відбивається в моїх.

— Тобі не можна мене цілувати. — Мій протест звучить слабко. Силувано. Можливо, тому що так воно і є.

Фінн робить довгий нерівний вдих, і я практично бачу, як він опановує себе.

— Вибач, що розчарую тебе, принцесо, але не тільки я цілувався.

— Ну, мені теж не можна тебе цілувати.

Він вигинає брову.

— І чому ж це?

Тому що я не можу ясно мислити, коли ти торкаєшся мене. Тому що я не хочу знову пошитися в дурні. Тому що було б надто легко повірити твоїм солодким словам і дозволити собі закохатися в тебе. Тому що в мене досі є те, чого ти хочеш, і я не можу повірити, що ти хочеш більше мене, ніж цю силу.

Я надто нестійка, надто вразлива, щоби поділитися з ним якоюсь із цих причин, тож обираю ту, яка, я знаю, зачепить його найболючіше.

— Тому що я зв’язана із Себастіаном.

Фінн не ворушиться, не наїжачується фізично, але я бачу зміни в його очах. Немов зачинилися двері.

— Цікаво.

Стискаю губи, але нічого не можу вдіяти. Я заковтую наживку.

— Що саме?

Він стинає плечима.

— У Міші створилося враження, що ти більше не хочеш зв’язку. Що ти сподіваєшся знайти спосіб його розірвати.

Я пирхаю.

— Ти маєш рацію. Міша забагато говорить.

— То це правда? Ти хочеш розірвати зв’язок?

Я стискаю зуби.

— Себастіан уклав його з не зовсім чесних міркувань.