Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 34)

Випроставшись, він неквапливо повертає до мене голову.

— Анітрохи, принцесо.

— А варто було б. Моє життя не цінніше за твоє, але доки моє серце б’ється, я лишаюся причиною, чому твій Двір у руїнах.

— Я так не думаю. — Підвівши голову, він задивляється в нічне небо, і між нами залягає важка тиша. — Ти готова побачити його знову? — запитує нарешті Фінн.

— Я вже бачила його.

Фінн вигинає брову.

— Дай-но вгадаю: коли просила знищити табори?

Я киваю, спираюся на поруччя і спостерігаю за кажаном, що кружляє вдалині.

— Мені колись стане легше? Я про укладений зв’язок.

Фінн примружує очі, наче відповідь ховається десь там, у темряві, й треба лише зосередитися, щоби побачити її.

— Тобі з цим важко?

Я пирхаю.

— Постійно відгороджуватися від його емоцій? Постійно відволікатися, відчуваючи те, що відчуває він, і не втрачати пильності, щоб тримати захисний щит? — Я зітхаю. — Важко. Виснажливо. Так.

— Гм. — Він потирає потилицю. — Ти захищаєшся від свого чоловіка? Цікаво.

Я кидаю на нього такий важкий погляд, що не можу повірити, як Фінн витримує його, навіть не поворухнувшись.

— Це тебе не стосується.

— Не думаю, що зв’язок повинен ставати тягарем. В ідеалі він мав би бути розрадою, але ви двоє…

— Були приречені від самого початку?

Він відкашлюється, ховаючи смішок.

— Думаю, це складно. — Він опускає погляд на свої руки. Рукави його чорної сорочки закасані до ліктів, оголюючи сильні передпліччя та руни, що вкривають їх. — Не те щоб я справді знав.

Вивчаю спочатку татуйовання на його руках, потім ті, що визирають з-під коміра. Я бачила його без сорочки, тож знаю, що він має багато-багато інших тату, і кожне з них уособлює унікальний зв’язок.

— Хтось із них живий? — запитую я. — Чи вони всі були офірами із часів прокляття?

Фінн глибоко видихає.

— Я ніколи не бачив сенсу в тому, щоб зв’язуватися зі своїми слугами. І, звичайно, тієї миті, щойно я укладав зв’язок з офірами…

— Вони помирали, — закінчую я.

Він киває.

— А як щодо Ізабель?

Він здригається.

— Вона була першою людиною, яку я вбив. — Його голос такий тихий, що я заледве чую слова. — Першою людиною, чия життєва сила наповнила мої вени.

Я хочу відчути огиду, але щось у виразі його обличчя викликає в мене лише співчуття.

— Але ти кохав її?

Його очі зустрічаються з моїми. У них невимовне страждання.

— Так, — відповідає він. — Тож ніколи не обманюй себе, принцесо, думаючи, що кохання достатньо. Можливо, це працює там, звідки ти родом, але не в цьому забутому богами місці.

Я збираюся заперечити, але мене випереджає Кейн, який вилітає на терасу.

— Прийшла звістка з Немилостивого палацу, — повідомляє він.

Я заплющую очі. Злюся, що нас перервали, та водночас вдячна за це. Хочу, щоб мої почуття до Фінна не були такими суперечливими. Щоб мій мозок просто зарахував принца Тіней до категорії ворогів, як це було з Мордеєм, і я могла б спокійно жити далі. Проте хай скільки я намагалася переконати себе, що Фінн нічим не кращий за свого злого дядька, моє серце відмовляється в це вірити.

— Біля палацу заворушення, — сповіщає Кейн.

Фінн серйознішає.

— Через що?

— Принц Ронан наказав Опівнічним вершникам рушити в гори. Скажімо так, вони не в захваті від того, що Золотий принц проголосив себе правителем. Доповідають, що вони хочуть його голову.

— Що ж, це зручно, — бурмоче Фінн.

Я витріщаюся на нього.

— Ти серйозно?

Кейн переводить на мене свої моторошні червоні очі.

— Я думав, ти ненавидиш Золотого хлопа. Хіба не він обдурив тебе?

— Це не означає, що я хочу його смерті, — гарикаю я.

— Якби він сконав, ми б зараз не були в такій халепі, — бурчить Кейн. Я люто зиркаю на нього, та вся його увага прикута до Фінна. — На цю мить охорона Ронана тримає бунтівників на відстані, але натовп зростає. Вони хочуть бачити свого справжнього короля.

Тепер я принаймні розумію, які відчуття вловлювала від Себастіана сьогодні. Причиною його занепокоєння, звісно, було заворушення.

Фінн кривиться.

— Хай хто це, в біса, був… — бурмоче він.

— Вони хочуть бачити на троні тебе, — каже Кейн.

— Що ми можемо зробити? — запитую я.

— Ми? — перепитує Фінн.

— Звичайно, адже ти не хочеш цього — не хочеш бачити, як твій Двір занурюється в хаос.

— Чого я хочу, принцесо, то це виправити шкоду, якої Мордей заподіяв моєму дому за останні два десятиліття. Я хочу, щоби батьки поснулих дітей змогли знову побачити їхні світлі очі. Я хочу з’ясувати, як це виправити, перш ніж ще більше дітей поринуть у Довгий сон, перш ніж кожне наступне покоління мого Двору загубиться в пастці власного марення.

— Вони хочуть бачити тебе, — спокійно кажу я. — Так мені казав Міша. Він розповідав, що багато Немилостивих потай підтримували тебе під час правління Мордея. І якби ви із Себастіаном домовилися про союз, якби ви працювали разом, це об’єднало би більшість Двору.

— Міша забагато говорить, — каже Фінн і важко зітхає. — Мій народ просто хоче мати на престолі когось, кому зможе довіряти. Вони нічого не знають про принца Ронана, окрім того, хто його мати й що вона їм заподіяла. Як їм прийняти Ронана своїм принцом, своїм королем? Як вірити будь-яким його словам?

— Просто не дай їм його вбити, — шепочу я.

Очі Фінна спалахують, а ніздрі роздуваються.

— Проте це так заманливо. — Його погляд ковзає по мені, й він хитає головою. — Але, як ми вже з'ясували, невідомо, що станеться з короною, якщо Себастіан помре. Я не збираюся лишити Ронана на поталу натовпу, хоч це спокусливо.

— Як благородно з твого боку, — гримаю я.

Кейн кахикає і тужливо дивиться в бік коридору:

— Я можу піти.

— Стій! — гукаємо ми з Фінном, не зводячи одне з одного очей.

Фінн підводить голову: