Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 30)
— І це прекрасне ім’я, — киває він. — Але я не можу опиратися інстинкту величати тебе за титулом. Це найменше, на що ти заслуговуєш після всього, що зробила для мого народу.
Я пирхаю.
— Ага. Ти ж про той
Між нами западає мовчанка. Моє серце відлічує декілька глухих ударів, коли Фінн нарешті запитує:
— Хочеш, щоб я вдавав, ніби вірю, що зруйнувати табори королеви — ідея Себастіана? Цей маленький героїчний вчинок — повністю твоя заслуга.
Важко ковтаю.
— Я нічого не робила. Лише пояснила йому проблему й попросила допомогти.
Фінн супиться.
— Ну так, а він тепер пожинає плоди цього рішення.
Я соваюсь у сідлі.
— Тебе це хвилює?
— Так… Ні, — він хитає головою. — Мій народ — мій пріоритет, і поки його дії збігаються з моїми інтересами, решта мене не хвилює.
— Але… — вимовляю з притиском. Фінн не відповідає, тож я додаю: — З почуттями все не так просто. Буває важко відділити те, що ми повинні відчувати, від того, що ні.
Коли він знову повертає голову й дивиться на мене, в його погляді — суцільна турбота. Або це все той самий клятий потяг, якого я не можу позбутися.
Низьким голосом Фінн каже:
— Ніщо не буває просто.
У мене немає на це відповіді. Тому я просто погладжую темну шерсть Двозорі.
Фінн спостерігає за моїми рухами:
— Бачу, ти вже знайшла собі тут подругу.
— Вона прекрасна, правда?
— Так, — каже він хриплуватим голосом. — Вона тобі пасує.
Не наважуюсь дивитися на Фінна, коли він промовляє такі слова, й опускаю голову, однак дорогою до поселення весь час відчуваю на собі його погляд. Я не раз спускалася цим шляхом, відколи прибула до земель Диких фейрі, але навколишні краєвиди так мене захоплюють, що зазвичай час у дорозі минає швидко. Сьогодні подорож затягується, як і мовчання між нами. Я відчуваю, як пильно, майже не відволікаючись, Фінн спостерігає за мною.
— Невже, ставши фейрі, я маю аж надто дивний вигляд? — нарешті запитую.
Фінн стиха сміється.
— Зовсім ні.
— Тоді чому витріщаєшся?
— Просто… — він хитає головою. — Я радий, що з тобою все гаразд. Дізнавшись, що ти уклала зв’язок із ним, я боявся…
— Ти думав, що Себастіан дозволить мені померти.
Можливо, варто було б. Мені ненависна сама думка про це, але ніхто не заперечить, що все стало б значно простіше, якби Себастіан зміг посісти той трон.
— Я не знав, що й думати, — тихо каже Фінн.
— Себастіан помилявся, але ти не кращий. Ви обидва хотіли одного й планували отримати це в однаковий спосіб.
Ніздрі Фінна роздуваються.
— Я
— Ага, повторюй це собі частіше.
— Я… — дерева попереду розступаються, і стежка дедалі ширшає, що ближче ми під'їжджаємо до поселення. Фінн хитає головою: — Поговоримо про це згодом.
Він нахиляється вперед і пускає коня галопом. Я мчу за ним аж до стайні, де ми передаємо коней молодим фейрі, які чергують там сьогодні.
— Ти бував тут раніше? — запитую дорогою до головної площі. Ринок уже зачиняється, але деякі продавці привітно махають рукою, й дехто схиляє голову, коли ми проходимо повз.
— Декілька разів, — відповідає Фінн. — Багато років моєю метою було відвідувати кожен табір так часто, як тільки можу.
— Це, мабуть, непросто. Міша розповідав, що вони розкидані по всіх його землях і захищені від гоблінів.
— Але це того варте, — запевняє Фінн. — Я ладен на все, аби запевнити фейрі мого Двору, що про них не забули. Заради цього можна витерпіти незначні незручності.
Моє серце стискається. Попри те що він намагався обдурити мене, любов Фінна до його народу щира.
— Я планую ненадовго зайти до лазарету, а тоді більшу частину дня допомагатиму в школі, — кажу я. — Не чекай на мене й повертайся до замку, коли захочеш. Я часто приїжджаю сюди сама.
Фінн сердиться:
— Твої подорожі вгору і вниз тією горою на самоті — тема для окремої розмови.
Я закочую очі. Без сумніву, його більше цікавить безпека сили, якою я володію, ніж моя, але я рада, що ми відкладемо цю суперечку на потім.
— Скажи, а що ти робиш у лазареті? Там так багато хворих, що їм потрібна твоя допомога?
Я хитаю головою.
— Не те щоб я їм потрібна. Просто мені подобається допомагати там, де можу. Поселення охопила дивна хвороба. Ніхто не знає напевне, що це, але цілителі заклопотані, тож намагаюся зарадити, чим можу.
Коли ми підходимо до цегляної будівлі, на порозі нас зустрічає Лета.
— Мій принце, — захоплено видихає вона й робить низький реверанс, схиляючи голову. — Для мене велика честь бачити вас знову, Ваша високосте.
— Будь ласка, Лето, підведись, — просить Фінн.
Я помічаю ніяковість на його обличчі. Мабуть, жахливо, коли тебе вважають правителем, а твоє право на трон відібрав інший.
— Я чув, тут є хворі діти, — каже він.
— Тільки за сьогоднішній ранок іще семеро, — киває Лета.
Мені забиває подих, і я застигаю на місці. Отже, кількість хворих дітей подвоїлася за ніч.
Фінн стривожено дивиться на мене:
— З тобою все гаразд?
— Так. Усе добре, — розправляю плечі, сповнена рішучості запропонувати будь-яку допомогу, яку зможу, але однаково почуваюся безпорадною.
— Ходіть сюди, — каже Лета, махаючи нам рукою.
Ми йдемо за нею до лазарету, проте щойно опиняємося у дверях до кімнати, Фінн застигає.
— Розказуй, — наказує він.
Лета киває.
— Вони… сплять і не прокидаються. Жодних особливих симптомів. Вони просто засинають. Батьки щовечора бояться вкладати дітей спати.
— Можливо, варто подумати про карантин для дітей, — пропоную я, з огляду на кількість нових хворих. — Раптом вони заразні й передають хворобу ще до того, як…
— Це не допоможе, — заперечує Фінн. Він зовсім зблід. — Ця хвороба не заразна.