Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 29)

Я не намагаюсь випростатися чи розплющити очі. Правду кажучи, мені навіть краще не дивитися на нього.

— Що ти робиш у моїй кімнаті, Фінне?

— Просто чекав на тебе, принцесо.

Я все-таки розплющую очі, щоби поглянути на нього. Фінн стоїть біля вікна, заховавши руки в кишені, й розглядає краєвид. Мій погляд мимоволі ковзає по його широких плечах. Після нашої зустрічі він зняв мантію і зібрав темні кучері на потилиці, ніби підготувався до роботи. Або до бою.

— Як ти опинився тут раніше за мене?

— Здається, це називається магія?

Мої очі округлюються. Я занадто шокована, щоб дратуватися через його сарказм.

— Ти можеш подорожувати… як гоблін?

Він пирхає й обертається до мене.

— Гобліни б образилися, якби почули твої припущення. Я можу переміщатися з однієї частини кімнати в іншу або з одного поверху на інший. Однак, якщо хочеш, щоб я завдяки магії забрав тебе звідси й відніс до палацу Немилостивих, аби ти відвідала свого коханого, боюсь, допомогти не зможу.

Я стискаю зуби й вирішую не клювати на цю наживку.

— Чому ти покинув палац? Навіщо віддав його Себастіану?

Фінн підходить до мене, і кімната раптом здається замалою для нас двох. Якщо не враховувати снів, востаннє, коли ми з Фінном були наодинці, я тримала в руках ніж, яким убила Мордея, і вмовляла себе зробити те саме з Фінном. Проте не змогла. Навіть тоді в глибині душі я знала, що він не був лиходієм.

— Палац не належить нікому, крім Двору, і якщо в ньому заночує якийсь фейрі, це не зробить його важливою фігурою. Зовсім як ночі, проведені в підвалі відьми, не зроблять когось нікчемним, — стинає він плечима. Його сріблясті очі сканують кожен сантиметр мого тіла. — Але тобі це й так відомо.

У мені спалахує захисний інстинкт.

— Себастіан не… неважливий, — ціджу крізь зуби.

Фінн округлює очі, вдаючи саму невинність.

— Я цього й не казав.

Гарчу й іду до своєї шафи. Я потребувала декілька хвилин спокою, щоби переварити все. Треба подумати не лише про те, що я дізналася під час зустрічі, а й про те, що робити з почуттями Себастіана, які я вловила, опустивши щит. Однак, здається, мені не пощастило.

Я дістаю плащ. Він знадобиться, якщо затримаюся в поселенні до заходу сонця.

— Скільки ще до твого від’їзду? — запитую, зачиняючи дверцята шафи трохи гучніше, ніж варто.

Я розвертаюсь. Фінн перегороджує мені шлях до дверей.

— Уже сумуєш через це?

— Анітрохи.

Але щойно це слово злітає з моїх вуст, розумію, яка ж це брехня. Боги, ненавиджу ці суперечливі почуття до Фінна. Я сумую за нашою дружбою, за тим відчуттям приналежності, яке з’явилось, коли я тренувалася з його ватагою невдах, хоча, виявилося, навіть воно не було справжнім. Єдина причина, чому він зі мною подружився, чому їм узагалі було до мене діло, — та клята корона. Я надто горда, щоб отак просто дати волю своєму гніву.

Однак тепер, коли він так близько, я згадую муркотіння моєї сили в його присутності. Моєї сили й… не тільки.

Можливо, і цей фізичний потяг не був справжнім. Можливо, реакція Оберонової сили на близькість королівської крові Немилостивих заморочила мені голову, змусила думати, що відчуваю пристрасть — хімію, коли насправді це лише могутня магія, яку я досі неспроможна контролювати.

— Я мав би здогадатися, що Міша скористається нагодою і спробує тебе причарувати, — Фінн усміхається, і цього разу його губи навіть не складаються в такий добре мені відомий цинічний вигин. — Він завжди був одним із найрозумніших.

— Мені більше не було куди йти, — кажу, схрещуючи руки. — Не те щоб я стрімголов кинулася шукати союзників. Якось я вже зробила таку помилку.

— То ось хто я для тебе? — запитує він, підходячи ближче. — Помилка?

Фінн такий високий і широкоплечий. Коли він так близько й дивиться на мене лагідними очима, я відчуваю себе… в безпеці.

Усе це несправжнє. Їм потрібна сила Оберона. Нічого не змінилося.

— Перепрошую, — кажу я і ступаю вбік, хоча між Фінном і ліжком достатньо простору, щоби просто обійти його. — Я запізнююся.

— Я піду з тобою.

— Що? Ні, — хитаю головою. — Я щодня спускаюсь у поселення. Я можу впоратися сама.

Фінн вигинає брову.

— Не сумніваюся, але я однаково планував зазирнути туди сьогодні, тож і подумав, що ми могли би піти разом. — Він відступає вбік, нарешті дозволяючи мені пройти. — Після вас, принцесо.

РОЗДІЛ ОДНИНАДЦЯТИЙ

Менш ніж за двадцять хвилин я вже їду верхи на Двозорі й намагаюся не задивлятися на Фінна, кінь якого мчить риссю попереду. Виходить у мене не дуже. Фінн має надзвичайно величний вигляд. Він їде так, ніби народився верхи на коні, ніби рухатися в такт із цією твариною — його друга натура. Він має вигляд справжнього короля, яким і повинен бути.

— Про що ти там так зосереджено думаєш? — запитує Фінн, озираючись через плече.

— Про дітей, — брешу я. Хоча думки про них майже не виходять у мене з голови. — Багато малюків у цьому поселенні досі не возз'єдналися зі своїми сім’ями.

Фінн опускає голову, ніби сприймає ці слова як нагадування про свої невдачі.

— Міша розповів мені, що ти зробила, — нарешті каже він.

Насупившись, я підганяю Двозорю, щоб їхати поруч із Фінном. Мені не подобається, що Міша говорить із ним про мене — особливо тому, що король Диких фейрі надто часто мав доступ до найпотаємніших моїх думок.

— Що я зробила коли?

Фінн не зводить очей зі стежки попереду.

— Тікаючи із Золотого палацу, ти зупинилася, щоб допомогти Немилостивим в одному з таборів королеви. Ти звільнила тих дітей, навіть попри те, що ненавидиш фейрі й була розлючена на Себастіана і на мене за все, що я зробив, за мої хитрощі й… за те, що я планував.

— Діти не мають відповідати за все це, — пояснюю я.

— Знаю, але…

— Ти думав, я спрямую свою злість на них? Вони не обирали народитися фейрі, і я не винитиму їх за рішення попередників.

Фінн вигинає брову, ніби моя відповідь його заінтригувала.

— Може, й так. Але чимало тих, хто вважає себе хорошими, щодня воліють не помічати несправедливості. Ти могла б вчинити так само.

Я відвертаюся, не в змозі витримати напруження в його погляді.

— Я знаю, як це — бути такою безсилою. У світі смертних є діти, яких обманом втягують у несправедливі контракти, і зрештою все їхнє життя минає в рабстві. Я завжди повторювала собі, що якби мені було це до снаги, я звільнила б їх. Роками я дивилася в нічне небо й посилала це бажання зіркам, але так і лишалася в пастці, зовсім безсила, тож припинила вірити.

— Ні, не припинила, — тихо заперечує Фінн. — Ти переконала себе в цьому, бо та надія змушувала тебе почуватися слабкою, але ти ніколи не припиняла вірити.

Я стинаю плечима. Він, мабуть, має рацію, але тоді, в Елорі, я була надто зайнята виживанням, щоб замислюватися над цим.

— Я допомогла їм, бо могла. Те, що ці діти фейрі, не має жодного значення. Вони ще зовсім невинні й заслуговують, щоб хтось за них боровся.

— Так само, як ви з Джас хотіли, щоб хтось боровся за вас?

Я ковтаю клубок, що підступив до горла.

— Я боролася за нас. У нас усе було добре.

— Я вдячний тобі за твій вчинок. — Наші коні йдуть риссю. Фінн повертає до мене голову й пронизує поглядом. — Але не здивований. Я знаю, хто ти, принцесо.

Я закочую очі.

— Очевидно, ні, якщо досі називаєш мене принцесою.

— Хочеш, щоб я називав тебе якось інакше?

— У мене є ім’я.