Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 25)

— Ця сила, вона просто є.

— Опиши її. Як це відчувалося досі? Невже її раніше не було?

— Це так, ніби магія зараз просто переді мною. Витає навколо мене постійно. Мені не треба шукати її, не треба навіть розплющувати очей, щоб знати, що вона поруч. Раніше її використання нагадувало… — намагаюся вигадати, як це пояснити. — Однаково, що дивитися на щось просто перед собою, а тоді дивитися на це крізь брудне вікно.

Очі Міші спалахують.

— Чудово. Я можу з таким працювати.

— Що це має означати?

Він задивляється вдалечінь, наче в нас є весь час у світі.

— Що ми використаємо образи твоєї уяви, щоби поставити стіну між тобою і твоїм принцом. Тобі просто треба подумати про те «брудне вікно», як ти це називаєш. Уяви таке вікно й затемни скло. А тепер уяви, що воно не між тобою і твоєю магією, а між тобою й емоціями Себастіана.

Я хитаю головою.

— Вони всередині мене, — кажу, притискаючи руку до грудей. — Я відчуваю їх так, ніби вони мої.

— Заплющ очі, — каже Міша, і я неохоче підкоряюся. — Що він відчуває зараз?

Це не так просто. Його емоції змішуються з моїми, створюючи безлад у голові, змушуючи мене почуватися спустошеною і виснаженою.

— Ш-ш-ш-ш. Зосередься.

Я повільно видихаю й зосереджуюся на почуттях, які ігнорувала, відколи втекла із Золотого палацу. Що я відчуваю. Що він відчуває.

— Йому сумно, і він… стурбований. Його щось дуже непокоїть.

Ще він сповнений надії. Сподівається, що команда, яку він зібрав сьогодні вранці, успішно з усім впорається, і він зможе повернути мою довіру.

Кидаю погляд на Мішу, хвилюючись, раптом він читає мої думки і знає, що я відвідувала Себастіана минулої ночі. Проте Міша, здається, занурений у власні роздуми.

— Гаразд, — погоджується він. — Тепер заплющ очі та слідуй за цими емоціями. Ти відчуваєш їх усередині себе. Простеж їх аж до кореня, ніби йдеш за ниткою, яка заплуталася у твоїх грудях. Я хочу, щоб ти знайшла кінець цієї нитки й повільно за нього потягнула. Сантиметр за сантиметром.

— Я тягну за смуток, поволі-поволі.

— Продовжуй тягнути, — веде далі Міша, — аж доки вся уявна нитка опиниться на твоїй долоні.

Сум відривається від мене, наче кіт втягує кігті, якими вчепився в мою шкіру, і я розплющую очі.

— Спрацювало.

— Заплющ очі, — повторює Міша. — Закінчуй.

Я роблю, як мені наказано: тягну за рештки смутку, ніби фізично витягую його з грудей. На зміну печалі приходить полегшення, а також нагадування про те, яка я насправді самотня. Здається, почуття Себастіана тримали мою самотність віддалік, і тепер вона повертається, як старий непроханий сусід. Однак я продовжую, роблю те саме з тривогою Себастіана, з тією нестерпною мукою, на яку вона перетворилася. Цього разу важче, але я тягну далі, аж доки уявний кінець нитки опиняється в моїх руках.

— Добре. — Міша, здається, відчуває, що я завершила. — Тепер поклади ці почуття по інший бік вікна.

Я розплющую очі знову, і він каже:

— Зосередься. Це твій розум. Ти вирішуєш, що увійде, а що залишиться ззовні. Перенеси Себастіанові почуття по той бік темного вікна, де їм і місце.

Зосередившись, я розкриваю темне вікно й викидаю в нього клубки ниток. Тієї миті, як я, грюкнувши, зачиняю його, моє тіло відчуває полегшення. Я розплющую очі й усміхаюся, але знову відчуваю Себастіана в мені. Його тривога і смуток повертаються з тією самою силою, що й раніше.

Я хитаю головою.

— Нічого не виходить.

— Ти не зосереджуєшся, спробуй ще, — наполягає Міша.

Я заплющую очі та повторюю кожен крок. Уявляю клубки ниток і темне вікно. Цього разу, коли ми роз’єднуємось, я стараюся не втрачати пильності, але щойно розплющую очі, емоції Себастіана знову займають місце поруч із моїми.

— Ти намагаєшся все спростити, — пояснює Міша. — Припини думати про зв’язок як про щось пластичне й почни сприймати його як щось непорушне. Зв’язок існує, подобається це тобі чи ні. Ти просто запинаєш важку завісу, щоб важче було бачити по той бік. Спробуй ще раз.

Я пробую. Ще раз. І ще. Уявляю затемнене вікно, що перетворюється на повітря. Інколи від того, як сильно я зосереджуюся, скло в ньому тріскається.

— Чим ти затемнюєш вікно? — запитує Міша, походжаючи переді мною. З його вигляду зрозуміло: він думав, що це невелике тренування буде легшим.

Я знизую плечима.

— Замальовую чорною фарбою.

Він зупиняється й повертається до мене, усміхаючись.

— Не фарбою. Ніччю. Постав свої тіні — найглибші, найтемніші, які тільки маєш, — між тобою і твоїм принцом.

Я виснажена й майже тремчу від того, скільки ментальної енергії знадобиться для ще однієї спроби, але роблю все знову. Цього разу, коли розплющую очі, щит витримує. Емоції Себастіана досі в мені. Однак тепер вони приглушені, віддалені. Я можу розвіяти темряву, відчинити вікно й забрати їх або ж залишити по той бік.

Полегшено видихаю.

— Працює.

— Поки що, — уточнює Міша, і я суплюсь. — Тобі знадобиться практика, якщо хочеш стати витривалішою. Будь терплячою до себе.

Я знизую плечима.

— У мене немає нічого, крім часу.

Міша дарує мені широку усмішку:

— Молодець, принцесо. Не сподівайся, що це коли-небудь повністю знищить твій зв’язок. Коли станеш сильнішою, твій щит поступово покращиться, але під час дуже емоційних, напружених або болісних ситуацій блокувати зв’язок буде важко.

Я киваю.

— Розумію. — Перевівши подих, запитую: — А чи спрацює це, щоб заблокувати тебе?

Міша сміється.

— Спрацює. Але знову ж таки — потрібна практика. Будь терплячою і пам’ятай: навіть заблокувавши мене, ти однаково зможеш скористатися моїм моторошним даром, коли захочеш поспілкуватися.

— Навіть якщо я тебе заблокую? Як?

Він задумливо вивчає стелю.

— Думай про це так: ми з тобою об’єдналися, і я вирішив додати частину своєї ментальної енергії до тебе. Тепер ти можеш нею користуватися. Спробуй уявити між нами вузький енергетичний тунель, який дозволяє мені говорити у твоїй свідомості.

Я зосереджуюся й уявляю тунель.

«Ось так?» — подумки запитую.

Міша усміхається.

«Саме так. Молодець. А тепер вимкни мене».

Докладаю зусиль, щоби подумки сховатися за стіною ночі.

«Цього достатньо, щоб твої думки не накинулися на мене, коли я займаюся своїми справами, але недостатньо, щоб тримати мене осторонь».

Я серджусь, і його губи сіпаються, ніби він намагається стримати усмішку.

— Продовжуй працювати, — каже він. — Це м’яз, як і все інше.

— Я не хочу, щоб хтось був у моїй голові без моєї згоди.

— Тоді тренуйся. Щодня. Тренуй свій розум, як тренуєш своє тіло, — і станеш сильнішою.

Відчуваю провину, але маю запитати: