Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 24)

— Я не наполягатиму, але поквапся. І хай що ти робитимеш, Басті, не дозволяй матері змінити твою думку.

Він киває головою.

— Даю тобі слово.

— Дякую.

Я ступаю крок уперед, скорочуючи відстань між нами, і простягаю руку, щоб торкнутися пальцями волосся, що лежить на його шиї. Шкіряна смужка, яка тримала його пасма, падає на землю. Себастіанові перехоплює подих.

Його погляд прикутий до моїх губ.

— Абріелло, — пошепки промовляє він, опускаючи свої вуста до моїх.

Так швидко, що він навіть не помічає, я відрізаю ножем пасмо його русявого волосся й відступаю, перш ніж вуста Себастіана торкаються моїх.

Він розгублено кліпає і здивовано дивиться на пасмо в моєму кулаці.

— Навіщо це?

— Це плата за моє переміщення до Скелястого замку.

Його очі округлюються. Він не встигає щось сказати, бо я розриваю ще одну нитку на своєму браслеті та вручаю пасмо Бейккену.

— Абріелло! — кличе Себастіан, але ми вже зникли.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Ви впевнені, що я не можу для вас зробити ще чогось? — запитує Голлі, наливаючи мені другу чашку кави. Варто попросити її не давати мені більше кави. Я тепер до кінця дня буду занадто схвильована. Проте краще так, ніж спати на ходу.

Коли вчора Бейккен повернув мене до кімнати, я була ніби не при собі. Попри те що думки шарпались у сотні різних напрямків, я змусила себе лягти в ліжко й заснула, щойно моя голова торкнулася подушки. Прокинулася лише вранці, коли мене охопив такий сильний напад гніву і зради, аж я підхопилася з ліжка, готова до бою. Тільки тоді зрозуміла, що відчуваю емоції Себастіана, а не свої.

У двері тихо постукали, й Голлі кинулася відчиняти, перш ніж я вийшла з-за столика, на якому вона подавала сніданок.

— Ваша величносте, — звертається Голлі, схиляючись у низькому реверансі. — Доброго ранку. Що я можу для вас зробити?

— Доброго ранку, Голлі, — відповідає Міша, киваючи головою на знак привітання. Він одягнений у шкіряні штани та вільну білу туніку, на спині видніється один-єдиний меч. На його плечі сидить Шторм. — Я прийшов поговорити з Абріеллою. Чи могла б ти залишити нас наодинці, будь ласка?

Ще один реверанс.

— Звичайно, Ваша величносте. Я буду в коридорі, якщо вам щось знадобиться.

— Дякую. — Міша дивиться їй услід, тихо зачиняє за нею двері та повертається до мене. — Добре спала?

— Як убита. — Дозволяю собі зробити ще один ковток кави й відставляю чашку. — Ти казав, що коли я відпочину, навчиш мене блокувати зв’язок.

Міша киває.

— Ти впевнена, що в тебе вистачить на це сил?

— Я хочу з’ясувати.

— Це складно, і зазвичай якщо зв’язок укладено щиро, ніхто й ніколи не захоче його блокувати.

— Ніколи? — перепитую я. Важко уявити, що хтось завжди прагне знати, як почувається інший. Я часто хочу приховати свої емоції й не хизуватися ними.

Міша стинає плечима.

— Це зв’язок на рівні душі, на все життя. Власне, основний його сенс у тому, що він назавжди. Насправді є пари, яким самого лише зв’язку недостатньо.

— Чого ще вони хочуть? — не намагаюся приховати жах у своєму голосі.

— Вони хочуть вічності. Обіцянки, що зв’язок ніколи не розірветься, і їм не доведеться жити одне без одного. Ці пари вирушають до Крижаної річки під Гоблінськими горами й занурюються разом у її води, зв’язуючи свої життя навіки.

— Але навіщо?

Міша кепкує:

— А тебе не назвеш романтичною.

— Тобі ніколи не хочеться побути наодинці?

Він вигинає брови.

— Якщо я хочу побути наодинці, я можу побути наодинці. Хитаю головою. Він не розуміє, про що я.

— Хочеш сказати, ти проживаєш кожен день, повністю усвідомлюючи почуття Аміри?

Його вічно весела усмішка зникає.

— Чому ти вирішила, що я зв’язаний з Амірою?

Он воно що. Он воно що.

— Вона твоя дружина. І я подумала…

— Наш шлюб був із політичних міркувань, а не з кохання, — пояснює він. — Аміра мала стати моєю дружиною. І хоч більшість вважає, що ми уклали шлюбний зв’язок через традицію подружжя правителів у моєму Дворі, насправді в цьому не було необхідності. Я не зацікавлений у тому, щоб змушувати свою наречену брати участь у чомусь аж такому інтимному.

Я ковтаю клубок, що підступив до горла, й дивлюся собі під ноги. Так легко думати, що Прета програла в їхніх заплутаних стосунках. Вона була закохана в дівчину, заручену з її братом, і коли батьки довідалися про це, то відіслали Прету геть. Однак я ніколи не замислювалася, що відчував Міша, одружуючись із тією, яка не любила свого нареченого, а хотіла його сестру.

— Вибач, — кажу я, але, коли підводжу очі, на його обличчі знову сяють веселощі.

— За що?

— Я просто… Вся ця ситуація. Мені шкода, що ти не зміг одружитися з тією, яку кохаєш.

— Я кохаю її, Абріелло, — він наливає собі в чашку кави. — Можливо, не так, як чоловіки люблять своїх дружин у вашому світі, але вона дорога мені. Вона мій найкращий друг, як ви, люди, кажете.

— У вас будуть діти? — це запитання вилітає з мого рота, перш ніж я встигаю прикусити язика. Я переходжу межу. Майже непристойно ставити таке особисте запитання, та й це зовсім не моя справа.

— Аміра має коханок. — Міша стинає плечима. — Я теж. Можливо, колись ми будемо благословенні дитиною, а як ні, то в моєму роду є багато інших фейрі, котрі можуть стати повноправними правителями.

Вони обоє мають коханців, але не одне одного? Я зайшла задалеко, тому не наважуюся запитати. Навряд це щось змінить для Прети, навіть якщо я хочу, щоб моя подруга була з коханою.

Подруга? Вона досі моя подруга? Навіть зараз?

— Хай що там було, гадаю, моя сестра вважає тебе своєю подругою, — каже Міша, сумовито всміхаючись. — Тобі тільки треба вирішити, чи дозволиш ти їй бути подругою для тебе.

Я стискаю зуби, але замість вилаяти Мішу за те, що знову читає мої думки, лише хитаю головою.

— Розкажи мені, як блокувати Себастіана.

Він зітхає, і я замислююсь, чи не сподівався він вмовити мене знову довіритися його сестрі.

— Я намагаюся вигадати найзручніший спосіб для тебе. — Він прикладає вказівний палець до губ. — Як щодо цього? Я хочу, щоб ти подумала про різницю між життям смертної й безсмертної.

— Різницю? — запитую я.

— Мені важко зрозуміти, що це означає для тебе. Зрештою, ти мала силу ще до того, як стала безсмертною. Але навіть якщо так, твій зв’язок із цією магією тепер змінився, правда ж?

Я киваю.

— Повністю.

Коли я зверталася до своєї магії раніше, то зазвичай це був свідомий вибір. Рішення. Тепер вона просто є. Постійно. Тепер це схоже на те, що я маю свідомо обирати не користуватися нею.

— Розкажи мені про це, — просить Міша.

Я знизую плечима.