Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 17)

— Не можна картати мене за допитливість.

— Але що саме тобі потрібно? Ти хочеш відгородитися від нього чи мати змогу вільно спілкуватися з ним?

Інстинкт підказує мені, що я хочу відмежуватися, ніколи більше не знати його думок чи почуттів, ніколи більше не бачити його, не думати про його обличчя. Проте розумію, що насправді це говорить моє розбите серце.

— Здається, і те, і інше, — замислено відповідаю. — Я хочу мати змогу ігнорувати його за власним бажанням, але, визнаю, мене заінтригувала можливість спілкуватися з кимось без слів. Для мене це про вибір. Я хочу контролювати власні розум і почуття.

— Це справедливо, — киває Міша.

Підводжу голову і стримую усмішку, бо мені щойно спала на думку надзвичайна ідея:

— Як далеко діє твій дар?

— По-різному. Якщо розум, до якого я звертаюся, слабкий або свідомо робить вибір посилити наш ментальний зв’язок, можу подумки говорити з кимось на іншому боці Двору. Але коли йдеться про захищені думки, треба бути в одній кімнаті з цією особою, і навіть тоді, якщо фейрі добре натренований, це може не спрацювати.

— А як щодо людей?

Він усміхається.

— Людські думки зазвичай легко читати.

— А ти не міг би… Не міг би перевірити, як там моя сестра? Переконатися, що з нею все гаразд?

Міша хитає головою.

— Боюсь, моя сила не працює між світами.

— А… Ну звісно.

Я вивчаю тонкий шар пилу на своїх чоботах.

— Можу послати Шторма, щоб ти побачила її на власні очі.

Мені не подобається думка, що його створіння шпигуватимуть за моєю сестрою. Недовіра, певно, відображається на обличчі, тому що Міша виправляє сказане:

— Якщо не довіряєш тому, що бачиш крізь очі моїх фамільярів, можеш відправити листа через мого гобліна.

— Справді?

— Буду радий допомогти. Я знаю, як це — бути далеко від молодшої сестри. — Він дарує мені сумну усмішку.

— Щиро тобі дякую. Теоретично, я знаю, що з нею все гаразд, але тепер, коли я фейрі… — намагаюся дібрати слова, однак очі печуть, і я важко ковтаю, щоб утримати раптові недоречні сльози. Коли ми із Себастіаном відвідували Джас, мені й на думку не спадало, що я бачу її востаннє.

— Хочеш привезти її сюди?

Так, будь ласка. Ці слова майже зриваються з моїх вуст, але я стримую їх. Понад усе хочу, щоб Джас була поруч зі мною, але не можу. Ніколи не забуду жаху в її очах, коли я запропонувала повернутися зі мною до світу фейрі. Хай що вона пережила у в’язниці Мордея, це залишило на ній свій відбиток і змусило мою веселу довірливу сестру боятися всіх фейрі. Я не позбавлятиму її вибору, як Себастіан позбавив мене.

— Ні, — нарешті кажу я. — Ні. Вона там, де хоче бути. Надішлю їй листа.

Не уявляю, що напишу, та знайду спосіб переконати її, що не варто хвилюватися за мене.

Міша сповільнює крок, а тоді зовсім зупиняється. Він озирається, пронизує мене поглядом, і на його обличчі з’являється таке щире співчуття, що я на мить відвертаюсь, щоб опанувати себе.

— Так буде не завжди, — тихо каже він. — Тобі добре знайома самотність, але колись… Обіцяю, колись усе зміниться.

Опускаю погляд на свої чоботи.

— Я думала, ти не провидець.

— Не провидець. Але я дуже, дуже старий і розпізнаю добру душу з першого погляду, а добрі душі ніколи не бувають самотніми надовго.

Міша стискає моє плече. Тоді я чую шурхіт кроків — він іде геть.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Я мовчки йду за Мішею, соромлячись, що дозволила емоціям взяти над собою гору. Коли ми заходимо до стайні, я достатньо опанувала себе, тож випростуюся й підводжу підборіддя.

— Це Аміра, — каже Міша, махаючи рукою в бік високої фейрі, яка сідлає коня.

Вона усміхається мені через плече, затягує ще декілька ременів на сідлі й лише тоді повністю обертається до нас. Не знаю, що мене дивує більше: те, якою щирою здається її усмішка, чи те, що вона власноруч сідлає собі коня.

Аміра така сама висока, як Міша, її карі очі дуже ніжні, а шкіра темна, як нічне небо. Чорне волосся коротко підстрижене, так, щоби привернути увагу до великих очей та блискучих аметистових сережок у витончених загострених вухах.

Ступивши крок уперед, простягаю руку.

— Я Абріелла. Приємно познайомитися.

Аміра бере мою руку обома долонями.

— Дуже рада знайомству, — каже вона. Її голос низький і мелодійний. — Фінн і Прета стільки розповідали про тебе.

Застигаю, пригадуючи її візит до будинку Фінна — ще до того, як я почула про прокляття й дізналася, що Фінн і Себастіан полювали за короною, яку я носила, навіть не здогадуючись про це.

— Втішно бачити, що з тобою все гаразд, — Аміра шанобливо схиляє голову, й цим іще більше дивує мене. Вона — королева Диких фейрі. А я лише колишня людина, яка зруйнувала майбутнє цілого королівства. Якби Оберон не врятував мене…

Міша прочищає горло, і я здригаюся, згадавши про його присутність. Так само я могла би прокричати про свою жалюгідність, щоб усі почули.

— Ти точно не проти, що я сьогодні нав’язалася з вами?

Очі Аміри зблискують.

— Звичайно! Я з радістю візьму тебе. Ця поїздка дасть тобі змогу трохи роздивитися наші землі.

— Дякую, — відповідаю я.

— Обирай коня, Абріелло, — каже Міша і здіймає руки долонями догори, показуючи на стійла. — Наші конюхи саме обідають, і, якщо схочеш, ми допоможемо тобі закріпити сідло.

У стайні десятки коней, але, коли я наближаюсь, чорна кобила змахує шовковистою сріблястою гривою, ніби намагається привернути мою увагу.

— Це Двозоря, — каже Аміра, закинувши сідло на плече. Вона підходить до мене.

— Яка красива, — відповідаю, погладжуючи кобилу по носі.

— Вона дуже особлива, і знає це, — зауважує Міша, сідлаючи свого коня — гнідого жеребця. Мені б знадобилася драбина, щоб залізти на такого.

Аміра підіймає засув і відчиняє стайню.

— Її назвали так за сріблясті позначки на задніх ногах. Таких, як вона, дуже мало, і всі одного роду — нащадки скакуна королеви Меб.

Уже вдруге за вечір чую згадку про стару легендарну королеву,

— Королева Меб була… справжньою? — запитую я, допомагаючи Амірі накинути сідло й вуздечку. Виконую все по пам’яті, згадуючи, як це робили конюхи в стайні Себастіана. Аміра терпляче показує мені кожен крок.

— О, ще і якою справжньою й дуже шанованою своїм народом, — розповідає Міша. Він сідлає свого коня, рухаючись несвідомо як той, хто робив це тисячі разів. Зважаючи на те, скільки років цим двом, припускаю, так воно і є. — Саме її рід правив на троні Тіней до того, як дід Фінна обійняв престол.

— А сім’я Фінна… скинула їх? — запитую я.

Аміра стискає губи й хитає головою. Її карі очі сумнішають, і вона каже:

— Фіннів дід Кайрін був другим після королеви Рії, останнього живого нащадка Меб. Після вбивства Рії він і зійшов на престол.

Ой, як вдало для нього все склалося.

— Кайрін був спорідненим королеви, — продовжує розповідь Міша, виводячи свого коня зі стійла. — Він поєднався з нею магічним зв’язком і віддав би життя за королеву Рію чи будь-кого з її спадкоємців.

Я опускаю голову, соромлячись свого припущення.

— Усе гаразд, — каже Аміра, її рука торкається моєї. Лагідна усмішка королеви Диких фейрі заспокоює, хоча я здогадуюсь, що налаштовуватися на мої емоції — її дар. — З огляду на те, що ти бачила від представників нашого виду, ніхто не звинуватить тебе в найгірших припущеннях. Але загибель родоводу Меб була непоправною втратою для кожного в цьому світі, хто не хотів бачити, як Двір Сонця поширює свою владу за межі власних кордонів.