Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 16)

— Дякую.

Я ніколи не зустрічалася з Амірою, але вона мені вже подобається. Не тому, що довіряю її словам, а тому, що це привід виграти більше часу, поки я з’ясую, кому можна вірити.

— Де вона? Королева… Я хочу з нею познайомитися.

Міша здивовано підводить брови — здається, йому подобається моя зацікавленість його дружиною, але він хитає головою.

— Боюся, вона вже поїхала. Вона збиралася ввечері відвідати поселення Немилостивих у долині.

— Ясно.

Я ще не можу довіряти Міші, але це не применшує того, скільки добра вони з Амірою зробили, привівши сюди Немилостивих біженців.

— Вона багато часу там проводить?

— Трохи, — стинає плечима Міша. — Ти явно збиралася кудись іти. Тобі щось потрібно? Я міг би тебе провести, або це може зробити твоя служниця, якщо з тебе досить мого товариства на сьогодні.

Не можу стримати усмішку. Може, я й стала уїдливою і холодною, проте, припускаю, що не застрахована від Мішиних чар.

— У вашому палаці є гоблін? Я хочу побачити Себастіана.

Міша вигинає брови, але більше нічого не виказує його здивування.

— Навіщо?

— Ну, я хочу… — закушую губу, намагаючись придумати гарне пояснення того, що мені потрібно зібрати якомога більше інформації.

— А-а, — протягує Міша, розпливаючись в усмішці. — Ми називаємо це шпигунством.

Я зиркаю на нього.

Він хихоче.

— Будь ласка, зрозумій мене правильно. Я таке абсолютно схвалюю.

— Гаразд. Так, я хочу шпигувати. Хочу бачити, що він робитиме тепер, коли зрозумів, що не може сидіти на троні.

— Він оселився в палаці Немилостивих. Нагріб собі стільки вартових, що Фінн і його команда… Евакуювалися.

— Добре, але хочу знати, що він говорить, коли думає, що я не слухаю.

Міша киває.

— Я відправлю Шторма.

Хитаю головою.

— Я маю побачити все на власні очі.

Він схрещує руки.

— Ти забула, що зв’язана із Себастіаном? Що він знає, як ти почуваєшся і де перебуваєш?

— Ні. Я не забула. І не можу забути. — Торкаюся скронь пучками пальців: — Він тут, — притискаю долоню до грудей. — І тут.

Я відчуваю його, коли згортаюся клубочком у ліжку, щоб заснути. Однак не можу змусити себе зізнатися в цьому.

— Ти сказав, що можеш навчити мене блокувати…

— Для цього потрібна практика. І терпіння, й багато енергії, якої в тебе зараз немає, але обіцяю дати тобі урок із самого ранку.

Він має рацію. Я не сплю лише декілька годин і вже зовсім виснажена, мені кортить знову залізти під ковдру. Проте тоді прийдуть сни, а уві сні я ризикую відкритися Фіннові чи Себастіану.

— Завтра, — наполягає Міша. — Після того як виспишся і зможеш обміркувати все, що сьогодні дізналася, ми повправляємося в блокуванні зв’язку. Але мушу застерегти: більшість пар, поєднаних зв’язком, відчувають присутність одне одного сильніше, коли вони поруч. Навіть після років тренувань, ти, імовірно, не зможеш непоміченою шпигувати за партнером.

Я киваю.

— Гаразд.

Навіть якщо я ніколи не зможу шпигувати за Себастіаном, хочу опанувати все, чого тільки навчить Міша. Повсякчас відчуваючи, що Себастіан поруч, я слабшаю. Якби він просто зараз увійшов у ці двері, не впевнена, що змогла би стриматись і не кинулась би в його обійми.

— Стосовно сьогоднішнього вечора, — каже Міша, — не заперечуватимеш щодо справжньої екскурсії моїм замком?

Я б не заперечувала. Від жодного місця мені так не перехоплювало подих, як від тих частин Скелястого замку, в яких я встигла побувати. Проте не так хочу провести вечір.

— Можна я піду з Амірою? До… табору? — прикушую губу. Хочу переконатися, що Міша — добрий фейрі. Однак хочу знати це для себе чи для вразливих дітлахів Немилостивих?

— О, не знаю, чи вдасться, — сумнівається Міша. Він довго мовчить, його погляд відсторонений, і мені цікаво, чи не намагається він змусити мене передумати.

— Якщо ти намагаєшся щось приховати…

Раптом він киває й усміхається мені.

— Аміра досі в стайні. Вона сказала, що почекає, і ми зможемо поїхати всі разом.

Я розгублено роззираюсь.

— Ти щойно… говорив із нею?

Усмішка Міші розпливається ширше:

— Саме так.

Він постукує себе по скроні, ніби це все пояснює, а тоді каже:

— Ти поїдеш у цьому чи хочеш перевдягнутися?

Я опускаю погляд на шкіряні штани й чоботи, які вдягнула до вечері.

— Поїду в цьому.

— Добре. — Міша киває. Він розвертається і, простуючи до сходів, додає: — Аміра просить узяти плащ. Коли ми повернемося, вже стемніє, а із заходом сонця стає прохолодно.

Я помічаю чорний плащ, що висить біля дверей, і хапаю його, перш ніж кидаюся вслід за королем Диких фейрі. У нього такі довгі ноги, що, коли я його наздоганяю, він уже спускається сходами.

— А я зможу робити так із Себастіаном?

Я і сама не впевнена, яку відповідь хочу почути. З одного боку, ладна зробити все, щоб ігнорувати постійний гул його почуттів, що мордують мою свідомість. З іншого боку, було б дивовижно мати змогу говорити з кимось, перебуваючи в різних місцях.

Міша хитає головою:

— Я не втаємничений у магічні здібності Золотого принца, та й твої сили ще до пуття не відомі. Але, як я знаю, ви двоє не можете спілкуватися телепатично.

— Отже, те, як працює зв’язок, залежить від магічних сил партнерів?

Внизу сходів Міша повертає ліворуч і виводить мене із замку на інший сходовий майданчик. Сходи оточують нас звідусіль. Я усвідомлюю, що всі вони висічені в скелі. Здається, ніби Скелястий замок побудований у найвищій точці земель Диких фейрі й, щоб дістатися до чогось поза ним, треба спуститися вниз.

Міша дивиться на мене, схиливши голову набік. «Це не результат зв’язку, — його слова відлунюють у моїй голові так чітко, наче він промовляє їх уголос. — Це мій дар. Як і можливість отримати твою відповідь».

— Ого. Це…

«Моторошно» — перше слово, яке спадає мені на думку, але я надто ввічлива, щоб його вимовити.

Міша хихоче, все одно почувши його.

— От мені цікаво, — каже він, — учора здавалося, що ти хочеш розірвати емоційний зв’язок із Себастіаном, а тепер запитуєш, як можна зробити його більш… точним, щоб ви могли спілкуватися через нього.

Я стенаю плечима.