Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 18)
— Це тому фейрі почали народжувати дітей від людей? — запитую я. — Щоб мати більше спадкоємців? Щоб їхній рід так легко не зник?
— У Меб було багато дітей — одні від людей, інші — від фейрі, — розповідає Міша. — А в її дітей були свої діти, і так далі. Її рід був благословенний родючістю.
Я спантеличено суплюся.
— То що тоді з ними сталося?
Довгу мить Аміра витримує мій погляд. Я майже бачу розбите серце в її очах, коли вона каже:
— Золоті фейрі вбили їх усіх. Навіть немовлят.
* * *
Ми їдемо далеко від палацу. Спускаємося гірською стежкою, такою кам’янистою, лісистою і крутою, що мої стегна й м’язи живота болять від напруження, з яким я тримаюся в сідлі. Щоразу, як на мене накочує чергова хвиля виснаження, дивуюся, чому не повертаюся до палацу, не відпочиваю в ліжку. Не знаю, як вирішити, кому довіряти в цьому світі, але знаю, що багато можна зрозуміти з того, як хтось ставиться до слабших за себе, до тих, хто не може нічого запропонувати.
Сьогоднішній вечір розповість мені чимало про господарів цих земель.
Доки ми спускалися з гори, король і королева постійно називали табори фейрі поселеннями. Однак тільки коли ми приїхали, я зрозуміла чому. Те, що вони створили для Немилостивих біженців, справді більше нагадувало маленьке село, ніж тимчасовий табір.
Я очікувала вбогості, але маленькі хатки із солом’яними стріхами, що стоять акуратними рядками обабіч дороги, мають значно кращий вигляд, ніж описані Мішею прийнятні умови.
Дорога виводить нас до перехрестя у формі літери «Т». Міша зістрибує з коня, допомагає вибратися із сідла дружині, потім мені. Двійко усміхнених хлопчиків із маленькими ріжками й довгим темним волоссям забирають наших коней, залишаючи нас на території, яка, здається, є центром поселення. Поруч зведено павільйон, заставлений столами — гадаю, це спільна їдальня, — а за ним — ігровий майданчик, де троє дітей буцають одне одному м’яча.
— Тут у нас школа, — каже Міша, ведучи мене крізь павільйон до будівель, що тягнуться лінією по той бік площі. Вони з каменю й видаються дуже старими. — А далі — лазарет. Там ми й приймаємо нових поселенців, адже багатьом із них потрібна допомога цілителя.
— Це там діти возз’єднуються з батьками? — запитую я.
На обличчі Міші на мить з’являється щось схоже на смуток.
— Тільки якщо нам дуже пощастить.
— Це поселення — одне з багатьох на наших землях, — пояснює Аміра позаду мене. Озирнувшись, я бачу перед нею чергу дітей. Аміра присіла навпочіпки й обіймає їх по черзі. Це навіює мені спогад про мою першу шкільну вчительку в Елорі, ще до пожежі, коли наша сім’я була повною. Місис Беннет була теплою й доброю, і щоразу, коли ми з друзями зустрічали її поза школою, бігли наввипередки, щоби першими отримати її обійми.
Я хотіла, щоби поїздка допомогла мені зрозуміти, чи можна довіряти цій парі. Навіть якби Аміра знала і спланувала все заздалегідь, вона не змогла б розіграти кращої сцени. Однак усе це не було сплановано. Ці діти не вдають. Я бачу, що королева Диких фейрі проводить тут чимало часу, і вони їй щиро радіють. Вона не квапить їх і дарує кожному обійми, на які вони чекали.
До мене підходить Міша.
— Коли ми відкриваємо портали, щоб доправити сюди біженців, наша мета — вивезти їх із земель Милостивих, — розповідає він. — Лише коли вони опиняються в безпеці, ми починаємо займатися возз’єднанням сімей. Однак на це потрібен час, та й діти часто надто хворі, щоб їхати одразу.
— Чому б не розмістити всіх біженців у одному поселенні?
Міша хитає головою:
— Це нерозумно.
Аміра обіймає останню дитину, потім усміхається мені, ніби намагається пом’якшити різку відповідь чоловіка.
— Це багато чого спростило б, — каже вона, підводячись і доєднуючись до нас, — але тоді Золотій королеві було б надто легко нас атакувати. Ми доручили декому з наших солдатів забезпечувати зв’язок між поселеннями та вести облік жителів у кожному з них. Возз’єднання сімей — наша основна мета, але це не завжди можливо.
Маленький хлопчик, якого декілька хвилин тому обіймала Аміра, снує туди-сюди між нами й павільйоном із понурим виразом обличчя.
— Декому з їхніх батьків не вдалося вибратись, — тихо пояснює Міша. — Багато дорослих називають нам фальшиві імена. Після років під гнітом Мордея їм складно комусь довіритися. На їхню долю випали безкінечні страждання.
Важко ковтаю, уявляючи, як усі ці сироти гадають, чи живі їхні батьки. Я знаю, як це.
— Он там ринок, — Міша показує на вервечки яток вдалині. — Він відчиняється щоранку й зачиняється на заході сонця. Торгівля йде добре, а оренда кіосків допомагає нам покривати частину витрат на утримання поселення.
— Тобі варто якось заїхати сюди на ринок, — заохочує Аміра. — Байдуже, цінуєш ти образотворче мистецтво й ремесла, чи просто любиш смачно попоїсти — тут знайдеться щось для кожного.
Фейрі із золотавою шкірою та коротко підстриженим білим волоссям підходить до нас і, помітивши Мішу й Аміру, робить низький реверанс:
— Ваші величності.
— Лето, це наша гостя, Абріелла, — каже Міша. — Абріел-ло, я хочу познайомити тебе з Летою.
— Дуже приємно, — відповідає Лета, схиляючи голову.
— Мені теж, — кажу, незграбно тупцяючи. Більшу частину життя я провела в тіні, уникаючи уваги. Пошана служниць у Золотому палаці завжди викликала в мене дискомфорт, і цей раз не став винятком.
— Лета завідує лазаретом, — розповідає Аміра. — Багато Немилостивих прибувають із таборів Арії пораненими, й Лета доглядає їх. Нам із нею дуже пощастило.
Щоки Лети спалахують багрянцем.
— Дякую, Ваша величносте. Для мене честь служити вам, — вона витримує паузу. — Вибачте, що перериваю екскурсію леді Абріелли, але якщо у вас є хвилинка, ви маєте дещо побачити.
Міша з дружиною перезираються, і він киває:
— Після вас.
Лета веде нас до кам’яної будівлі лазарету. Ми йдемо до найвіддаленішої кімнати, заставленої рядом ліжок, на яких сплять діти.
Міша насуплюється, оглядаючи їх.
— Невже так багато дітей захворіли? — запитує він.
Лета хитає головою.
— Ми не знаємо, що це. Вони ніби сплять, але…
Міша очікувально дивиться на неї, і вона розводить руками:
— Вони не прокидаються. Дихання поверхневе, температура тіла низька, ніби вони впали в якусь дивну сплячку.
— Це щось заразне? — запитує Міша. — Воно поширюється?
— Тільки серед дітей. Перших привезли вчора й ще двох сьогодні вранці. З дорослих ніхто не хворіє.
Аміра підходить до ліжка в центрі ряду, де спить, скрутившись калачиком, маленький хлопчик із коротким темним волоссям. Якби не слова Лети, я би подумала, що він та інші дітлахи просто задрімали.
Це не ті діти, яких уві сні мені показувала Ларк, але я не можу ігнорувати схожість. А ще досі не розумію, що вона намагалася мені сказати.
Ларк хотіла сказати, що мій дім буде тут? Що я зможу чимось допомогти цим дітям? Чому ж тоді образ, який вона показала мені, так сильно відрізнявся?
Аміра відкидає хлопчикові волосся із чола.
— Привіт, маленький.
— Це Кейл, — каже Лета. — Йому три роки. Він приїхав до поселення зі старшою сестрою приблизно місяць тому.
— Як сестра? — запитує Міша.
— Здається, добре. Вона, звичайно, хвилюється за брата, але жодних ознак хвороби в неї не помічено.
Аміра опускається на коліна, щоби бути лицем до лиця зі сплячим хлопчиком.
— Кейле, ти тут?
— Ми все перепробували, — розповідає Лета. — Можливо, це якась дивна хвороба, але я ніколи не бачила, щоб діти спали так міцно й так довго.
Аміра востаннє гладить хлопчика по волоссю й підводиться.
— Я відчуваю його там, — каже вона. — Йому не боляче, але все це дивно. Я ніколи не переживала чогось подібного. Будь ласка, тримай нас у курсі подій.
Лета киває.
— Звісно. Вибачте, що потурбувала. Я дуже ціную ваш час.