Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 19)

— Це пусте, — Аміра заспокійливо бере її за руку.

Плечі Лети помітно розпружуються, а дихання вирівнюється.

— Дякую вам, — зітхає вона.

Надворі хтось починає кричати.

Міша й Аміра вибігають із лазарету, я за ними. На вулиці самотньо стоїть понурий хлопчик, якого ми бачили раніше, й кричить так, ніби на нього напали. Щойно я зупиняю на ньому свій погляд, як його жах накриває мене, мов власний.

Аміра падає перед ним на коліна й обіймає. Хлопчик продовжує кричати, але ховає обличчя на її грудях, наче шукає заспокоєння.

Натовп навколо раз чи два зиркає в їхній бік, та, схоже, нікого особливо не турбує дитяча істерика.

Аміра не бере хлопчика на руки, не просить заспокоїтися. Вона безупинно ніжно гладить його по спині, а він продовжує кричати.

Страх кружляє навколо мене, обплутує й тягне у свої тенета, я почуваюсь… безпорадною. Цілковито безпорадною від спустошливого плачу цієї дитини.

— Що я можу зробити? — запитую Мішу.

Він кладе руку мені на плече, Аміра зустрічається зі мною поглядом і ледь помітно хитає головою.

Нічого. Я нічого не можу зробити. Як завжди.

Відходжу вбік. Якщо я нічим не можу допомогти, то принаймні не заважатиму.

Хлопчик нарешті припиняє кричати. Коли западає тиша, мій страх розчиняється в крові, наче його ніколи й не було. Аміра бере малого на руки й підводиться, пригортаючи до себе.

— Я зараз повернуся, — каже вона мені.

Киваю й дивлюся, як вона несе хлопчика до будиночка трохи далі по вулиці.

— Що з ним сталося? — запитую я.

— Декого з дітей нам вдається врятувати до того, як їх відправлять у табори, — каже Міша, теж дивлячись услід Амірі. — Ми завжди намагаємося знайти їх, щойно вони перетнуть кордон, і відкрити портал, щоби переправити біженців у безпечне місце, доки вартові Арії не встигли їх схопити. Але і Мордей, і королева стежили за нами. Мордей не хотів, щоб його піддані тікали, а королева прагнула, щоб усі фейрі Тіней, спіймані в її володіннях, працювали в таборах або померли. На кожному кроці нашим зусиллям налагодити переправу біженців шкодить необхідність тримати все в секреті. — Він киває на будинок, у якому зникла Аміра з дитиною. — Багато дітей провели не один тиждень у таборах, перш ніж ми змогли дістатися до них. Дехто так і не зміг оговтатися від жахів тих днів.

— Що Арія з ними зробила? — запитую я.

Міша хитає головою.

— Ми не знаємо всього, але мені відомо, що вона відправляла їх у шахти.

— У шахти?

Міша затримує на мені довгий погляд, і мені здається, він читає всі мої думки, бачить, як болить моя душа через жахливі страждання, що випали на долю цих розділених сімей.

— Я, здається, розповідав тобі, що можна знайти під Гоблінськими горами.

— Вогняні самоцвіти, — шепочу я.

Міша розгойдується на підборах, схрестивши руки.

— Вона вже двадцять років посилає дітей Немилостивих у ті копальні. Якби Арія не поповнювала свої запаси самоцвітів, ціна прокляття вбила б її задовго до того, як ти його зруйнувала. Королева стверджувала, що відловлює Немилостивих біженців, щоб застерегти інших, що намагається тримати їх подалі від своїх володінь, аби захистити народ. Однак правда в тім, що їй були потрібні ці діти — вони діставали камінці, щоб вона могла пережити прокляття.

— Чому саме діти Немилостивих? — запитую я. — Тому що вони малі? Хіба вони не беззахисні?

— Річ не тільки в тому, що діти малі, хоча і це теж. Малеча має вроджену здатність відчувати вогняні самоцвіти в стінах. Це вміння з віком зникає. А чому саме Немилостиві? Може, через їхній дар темряви, а може, через те, що серце королеви наповнене мерзенною ненавистю. Не всім дітлахам вдалося повернутись, а ті, хто зміг…

Міша хитає головою й решту слів промовляє в моїй свідомості: «Більшість дорослих померли би, побачивши жахіття під тими горами».

Я боюся запитати, ніби в мені досі відлунює страх того хлопчика.

— А що там? Що ховається в тій темряві?

— Чудовиська, які живуть під Гоблінськими горами… Не можна отримати доступ до великої сили, не зіткнувшись із великими жахіттями.

— Але Арія не зіткнулася з ними. Вона послала дітей, щоб ті зробили це замість неї, — похмуро кажу я, і лють закипає в моїй крові.

У світі смертних дітей обманом вплутують у контракти, прирікаючи на життя в рабстві, а тут їх відправляють під землю на поталу незбагненним монстрам. Невже так важко зрозуміти, що сильніші цього світу повинні захищати найвразливіших?

Може, Міша маніпулює мною на догоду власним політичним інтригам. Може, я справді не маю довіряти бодай комусь у цьому світі. Проте страх маленького хлопчика був справжнім, і я зроблю все, щоб завадити Золотій королеві отримати ще більше влади й експлуатувати ще більше дітей. У людському світі я завжди мріяла знайти спосіб захистити слабких і вразливих — досі думаю про той стос контрактів у сховищі Крейтона Горста.

У світі фейрі в мене справді є шанс зробити це, і я відмовляюся змарнувати його лише тому, що борюся з власним розбитим серцем.

— Вона послала дітей, — повторюю я. — Принесла їх у жертву.

— Так, — похмуро каже Міша.

— Смерть — занадто легка кара для неї, — не встигаю навіть подумати, як ці слова вилітають із мого рота.

Водночас Міша усміхається:

— Це точно.

Зітхнувши, він змахує головою, ніби відганяє набридливу Думку.

На що ще піде Арія, якщо їй вдасться поширити своє правління на територію Немилостивих? Що станеться з дітьми в тих землях, якщо її жадібність не втихне?

Я насуплююсь.

— Здається, усі підозрюють, що королева вбила своїх батьків. Я ніколи цього не розуміла.

— М-м-м, — Міша округлює очі й дивиться на мене майже заінтриговано, але його відповідь обережна й нічого не стверджує.

— Це ж не може бути правдою? — тисну я. — Мені казали, що корона не може перейти до спадкоємця, якщо він убив за неї. Тож якщо це правда, як Арія отримала корону?

— Хороше запитання, — тільки й відповідає Міша. — Багато хто вірить, що якби ми знали відповідь, то довідалися б і про слабкість Арії. Але ми не знаємо, — він стинає плечима. — Я чомусь сумніваюся, що їй просто пощастило.

Важко ковтаю.

— Треба було вбити її, коли мала шанс.

Він хитає головою.

— У тебе ніколи не було шансу, Абріелло. Нехай та коротка мить, коли ти наблизилася до Арії, не вводить тебе в оману. Королеву всюди супроводжують десятки найсильніших і найвідданіших вартових. Якби ти бодай спробувала заподіяти їй щось, особливо в тілі людини, поразка була б неминучою.

Я зітхаю. Можливо, це не повинно мене втішати, але стає легше.

— Ходімо зі мною.

Міша веде мене повз декілька будинків до школи, яку показував раніше. Її двері відчинені навстіж, а біля маленької клумби перед входом грається зграйка дітлахів.

Усередині перед великою дошкою розставлено з десяток стільців, у кутку за масивним письмовим столом сидить срібноволоса фейрі, обернена обличчям до кімнати.

Щойно вгледівши Мішу, вона підводиться. Він махає їй рукою.

— Привіт, Делло. Ми прийшли подивитися на дитячі малюнки.

— Звісно, коли завгодно.

Її щоки горять яскраво-рожевим рум’янцем, ніби сама лише присутність Міші водночас і тішить, і бентежить. Вона не наважується дивитись нам в очі, але не думаю, що їй це заборонено. Здається, вона просто надто вражена візитом короля Диких фейрі.

Міша киває на стіну позаду столу, де висять малюнки найрізноманітніших форм і розмірів. Підходжу ближче, зачарована тим, що бачу. Зображення сімей, зоряного нічного неба, гір, річок і квітів. Натомість мій погляд прикипає до малюнків монстрів — безоких і гострозубих істот, які видаються примітивними, хоч мене не полишає відчуття, ніби вони от-от вистрибнуть із паперу назовні.

— Це Абріелла, — каже Міша, і я змушую себе відвести погляд від малюнків та озираюся, щоби привітатися.

Срібноволоса ступає крок уперед і простягає руку:

— Завжди рада друзям Міші.