Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 15)

— Гаразд, але ж ти король Диких фейрі. Чому тебе так турбує Двір Немилостивих?

Його очі спалахують, ніздрі роздуваються, емоції на мить вислизають з-під контролю, та він швидко опановує себе.

— Дивне запитання від колишньої смертної, яка ризикувала власним життям, щоб допомогти десяткам дітей Немилостивих утекти від королеви.

— Будь-хто на моєму місці допоміг би.

Міша гмикає.

— Я не був би таким упевненим, але мені здається дуже милим, що навіть після всього пережитого ти в це віриш.

Я відводжу погляд, моє обличчя палає від збентеження. Не хочу, щоб Міша вважав мене наївною дівчинкою, але й не хочу, щоб він дошукувався, чому я відчуваю потребу допомагати.

Правда робить мене вразливою.

Міша зітхає.

— Мені не байдуже до Немилостивих, бо те, що відбувається між Дворами, впливає на мої землі та мій народ. Мені не байдуже, бо я знаю, що доки Двір Тіней слабкий, Золота королева скористається цією слабкістю.

— Що це означає?

— Війна неминуча, — каже він, — але цього разу вона не затягнеться в багатовіковій битві між двома однаково сильними Дворами. Цього разу Милостиві здобудуть перемогу. Золота королева переможе, і наслідки будуть катастрофічними не лише для Двору Немилостивих, але й для моїх земель і світу людей.

— Чого ще вона хоче? Що варте того, щоб ризикувати тисячами життів?

Міша розводить руками.

— А за що ведуться війни? Ресурси, територія, влада.

Я примружуюсь і пронизливо дивлюся на нього.

— А конкретніше?

— Гоблінські гори між двома Дворами просто посередині розтинає Крижана річка. Гори на схід від річки належать Двору Немилостивих, а на захід — Милостивим. Велика війна фейрі розпочалася, коли Золоті фейрі спробували захопити весь гірський хребет.

— Що в цій гряді гір варте того, щоби покласти стільки солдатів?

— На перший погляд, нічого. Підступні гори такі священні, що гобліни не використовують свою магію, щоби переносити фейрі далі передгір’я. Але в глибині цих гір можна знайти наш найцінніший ресурс, — він киває на мої груди, де досі звисає кулон, подарований Себастіаном. Я забороняю собі думати про те, чому його не зняла. — Вогняні самоцвіти.

Я беру кулон і вивчаю його м’яке сяйво.

— На що здатні ці камені?

— Вони роблять усе… кращим. Сильнішим. Вогняні самоцвіти — підсилювачі магії. — Міша здіймає руку й ворушить середнім пальцем, на якому у вечірньому світлі виблискує канарково-жовтий камінь.

— Якщо носиш бодай один такий камінчик, діапазон і сила твоєї магії значно збільшуються.

Я зверхньо пирхаю.

— Знаю, як фейрі ставляться до магії, тож здивована, що ти не обвішаний ними з ніг до голови.

Міша стинає плечима й майже сором’язливо каже:

— Припускаю, так і було б, якби носіння кількох каменів давало більше користі, але один вогняний самоцвіт посилює магію так само, як і сотня.

— Що ж тоді? Самоцвітів бракує на всіх? Тому за них б’ються?

— Поклади вогняних самоцвітів, знайдені в цих горах, значні, але не безмежні. Поодинці камені цінні, та у великій кількості вони придатні не лише для особистого використання. Наші предки збирали їх, дарували своїм жрицям, використовували для зміцнення кордонів і створення магічних трунків, які без сили вогняних самоцвітів були б немислимими.

— Яких трунків? — запитую я, ховаючи кулон під блузку.

— Як-от зілля життя, або відновлювальне зілля, яке випила Золота королева, щоб вижити після прокляття. Як отрута, що вони вводять дітям, щоб викрасти їхні сили. Підсилюючи магію, камінь може служити нам століттями, але для зілля й трунків потрібні сотні самоцвітів. Проте використати їх можна лише раз. За всіма підрахунками, запаси королеви мали б вичерпатися за останні два десятиліття. Тож вона нестримна у своїх спробах зібрати ще більше самоцвітів. — У його очах спалахує гнів. — Їй не досить покладів на її боці гірського хребта, тож вона збирається відродити місію свого діда. Колись він розпочав Велику війну фейрі, щоби проголосити Немилостиву частину Гоблінських гір своєю власністю.

— Він не хотів, щоб фейрі Тіней мали доступ до вогняних самоцвітів.

Міша киває. Його очі тьмяніють, і він відвертає голову, щоби подивитися на яскравий сонячний день.

— Покоління Милостивих правителів посилали свої армії воювати за землі на схід від Крижаної річки, що розсікає гірський хребет посередині. Вони переконані, що мають право вважати ці землі своїми. Чимало Золотих фейрі загинуло, виконуючи цю місію, і безліч фейрі Тіней віддали життя, захищаючи свої землі. Мої джерела повідомляють, що зараз історія може повторитися. От тільки, боюся, цього разу Двір Місяця буде заслабким, щоб захистити свої землі.

Арія завжди була такою холодною й безсердечною? Чи це зрада Оберона щось у ній зламала?

— Мабуть, і те, і те, — каже Міша, відповідаючи на моє мовчазне запитання. Цього разу я не скаржуся, що він заліз мені в голову. — Арія — наймолодша правителька, яку коли-небудь мало її королівство. Не можна було дозволяти їй сходити на трон.

Я хитаю головою.

— Війна, вогняні самоцвіти, королева — до чого тут я?

— Тільки ти маєш владу над Себастіаном і Фінном. Ти єдина володієш силою корони Немилостивих. Ти можеш стати ключем до об’єднання Дворів, можеш захистити майбутні покоління. Якщо ти допоможеш мені, допоможеш їм, ми зможемо…

— Ні. — Мій стілець скрегоче підлогою, коли я штовхаю його назад і підхоплююся на ноги. — Я не дозволю, щоби мною знову маніпулювали.

— Ніхто тобою не маніпулює. Я прошу тебе про допомогу. Думаєш, що вся справа у владі. Думаєш, не можеш зробити нічого, щоб допомогти таким, як ти — фейрі, котрі стали жертвами власних обставин.

— Геть із моєї голови, — гарчу. Я така розлючена, що аж тремчу. Я сердита, розчарована, і мені так остогидло, що мене використовують ці розбещені фейрі та їхні зіпсуті Двори, й усе заради влади, якої вони жадають.

— Я маю показати тобі ще дещо, Абріелло. — Міша простягає руку, і ще один яструб злітає вниз та сідає на його зап’ястя. — Тут є на що подивитися. Невже не хочеш дізнатися, що сталося після того, як трон відкинув Себастіана?

Я хитаю головою.

— Ні. Не хочу цього бачити. Мені байдуже. Досить із мене фейрівської політики. Хай хоч увесь цей світ знищать, мені байдуже. Розбирайтеся без мене.

Розвертаюся на підборах і кидаюся до своєї кімнати, хоча вона не зовсім моя. Тут немає нічого мого, і йти мені нікуди.

* * *

Я збрехала Міші.

Сказала, що мені байдуже, але ми обоє знаємо, що це брехня. Мені небайдуже значно більше, ніж хотілося б. Проблема в тому, що я не довіряю — ні Міші, ні Фіннові, ні почуттям, що відлунюють у мені через наш із Себастіаном зв’язок.

На жаль, на відміну від Міші, я не вмію читати думки, щоб дізнатися бодай чиїсь справжні наміри.

Позаяк я не знаю, як працює сила Міші, тому не наважуюся використовувати свої тіні, щоб шпигувати за ним. Припускаю, він відчув би мої думки, навіть якби не бачив мене в кімнаті, тож моя здатність ховатися в тіні не допоможе.

Щойно король Диких фейрі згадав, що Фінн хотів допомогти звичайному народові в королівстві Немилостивих, я відчула, як полагіднішала й стала слухати трохи уважніше. Потім він сказав про захист майбутніх поколінь, і я зрозуміла, що зі мною граються. Міша нічим не відрізняється від інших: говорить саме те, що я хочу почути, аби змусити мене діяти саме так, як бажає він.

Однак я більше не дозволю себе обдурити. Єдине, у що вірю, — це те, що нікому не можна вірити.

Валюся на ліжко, навіть не знявши чобіт, і намагаюсь обміркувати все. У глибині душі я хочу вислухати план Міші. Хочу знати, як можу допомогти Фіннові та Себастіанові уникнути ще однієї кровопролитної війни. Хочу зрозуміти, що зробити, щоб королева не могла зазіхнути на більшу владу. У голові на мить постає жахлива картина табору. Спогад про дітей у клітках розливається по тілу хвилею гніву.

Сховавши обличчя в подушку, я приглушено кричу. Мені нікуди йти. Якщо залишитися в цій кімнаті я зможу, лише погодившись допомагати Міші, то не знаю, що робити. Мені просто потрібен… час. Час, щоб отримати більше інформації. Час, щоб вирішити щось самій.

Нехай я не можу стежити за Мішею, але Себастіан не має здібностей короля Диких фейрі. Якщо я розчинюся в тінях навколо нього, то, можливо, зумію роздобути потрібну мені інформацію.

Схоплююся з ліжка й кидаюся до дверей. Коли відчиняю їх, переді мною стоїть Міша, здійнявши кулак, ніби збирається постукати.

Я впираю руки в боки:

— Навіщо стукати? Невже не знав, що я йду до дверей?

Міша опускає руку й ховає в кишеню.

— Я не провидець.

— І це має мене заспокоїти?

— Я не намагаюся читати твої думки — ну, не щоразу, — але іноді ти аж занадто виштовхуєш їх. — Він зітхає. — Я прийшов перепросити за те, що тиснув на тебе. Моя дружина була досить люб’язною, щоб вказати на помилковість моїх дій. Ти багато пережила, і, як зауважила Аміра, ніхто на твоєму місці не був би готовий змиритися з думкою, що може взятися за розв’язання проблеми, коріння якої сягає углиб століть.

Мої плечі розслаблено опускаються.