Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 18)

— Річ не в телефоні. Річ у тому, що потойбічний голос взагалі треба відкинути. У наш час такого, на жаль, не буває.

— Раз ви вірите, що бувало кілька віків тому, то чому не може бути й тепер?

— Не про це мова, — почав нервувати священик. — Я хотів тільки сказати, що немає достатніх доказів. Кожний такий випадок слід би ретельно перевірити. І не квапитися з висновками. А зараз ходімо спати; завтра ми з тобою ще раз докладно обміркуємо всі «за» і «проти». Коли ти віриш у те, що справді чув батьків голос, то я не збираюся голослівно заперечувати. Але оте «ваше» слово — ще, не доказ. Його міг хтось знати, чути від твого батька…

— А чого б це батько виказував його чужим людям?

— Можливо, він залишив щоденник…

— Одначе навіщо… — хлопець раптом затнувся. — Ви гадаєте, що я блуджу словами. — Гаразд. Можете собі так думати. Вважайте, що це маячня, що я — не сповна розуму… Але ця остання розмова була при професорові…

— Я тобі вірю. Завтра поговоримо.

Рипнула підлога. Я відчув, що священик іде в сіни. Я відступив до комірчини, але знав — коли зараз загориться світло, то сховатися вже не встигну.

На щастя, Альберді пройшов прямо до сінешніх дверей і, відсунувши засув, обережно прочинив їх. Якусь мить прислухався, потім вийшов на ґанок.

— Іди. Нікого немає! — прошепотів він, обернувшись до кімнати.

Тінь Маріо промайнула повз мене. Я чув, як священик і його небіж спускаються сходами на стежку.

Відгомін кроків затих. За хвилину до мене долинув глухий удар у стіну з боку комірчини. Я здогадався, що до горища приставили драбину. Отже, не можна гаяти й хвилини. Двері розчинені.

На ґанку нікого не було. Альберді й Маріо стояли по той бік будинку. Та, власне, я міг тепер підійти до них, удаючи, ніби тільки-но прийшов. Але чи не викликало б це підозри?

Я обережно зійшов з ґанку й алеєю рушив до хвіртки.

На сходах, що вели до церкви, я зустрів Катерину. Вона була вкрай знервована.

— Куди ти завіявся?! Я вже хотіла шукати поліцейський пост. Думала, ти лежиш де-небудь з розтрощеною головою. По саду сновигають якісь підозрілі типи…

— Це люди да Сільва. А щодо мене, то коли я розкажу тобі, ти не повіриш! Я опинився в найбезглуздішому в житті становищі, власне, за крок од жахливої компрометації…

Я в кількох словах переказав їй усе, що зі мною трапилось і що нового я почув. Катерина напочатку глузувала з мене, однак трохи згодом споважніла, навіть стурбувалася.

— Заночуємо в найближчому мотелі, а вранці ти знову привезеш мене сюди, — мовила вона, коли ми були вже на шосе. — Я ще раз спробую сама поговорити з Маріо і його дядьком. А можливо, і з Боннардом теж.

— Ти хочеш поїхати в інститут?

— Атож. Разом з Маріо. Чекай сенсацій. Мене здивував її тон.

— Що ти задумала?

— З того, що ти почув, виходить: справа набагато складніша, ніж я гадала.

— Ти вважаєш, що Хосе Браго живий?

— Не знаю. Нічого не знаю, — похитала вона головою, але я не був певен, що Катерина каже правду.

VIII

У Пунто-де-Віста я знову опинився тільки через чотири дні після пам'ятної нічної поїздки до священика Альберді. Тоді Катерина передумала, і я мусив відвезти її додому. Правда, вона пообіцяла мені, що наступного дня з'їздить власною машиною і зустрінеться з Альберді та Маріо, але я не знав, чи вона дотримає слова.

Я не міг собі пробачити, що не відкрився священикові й Маріо і що мало не скомпрометував себе в їхніх очах. І хоч підслухана розмова дала мені більше, ніж я міг сподіватися від безпосередньої зустрічі з хлопцем, — я так з ним і не познайомився і чи зможу надалі завоювати його довіру — не знаю.

Аби хоч якось виправдатись перед сеньйорою Долорес, я того самого дня зателефонував її чоловікові й сказав, що Маріо в священика Альберді і не збирається тікати. Я також попередив, щоб сеньйора де Ліма написала братові коротенького листа, в якому дала б згоду на тривале перебування хлопця в його домі. Це повинно розрядити непотрібну напругу.

Назавтра я пробував додзвонитися до Катерини, та вдома її не було. В університеті ж мені сказали, що вона на якійсь нараді, а пізніше — що вже пішла. Домашній телефон Катерини не відповідав ні того дня ввечері, ні наступних два дні. Я був сердитий на Катерину, адже вона могла зателефонувати сама або принаймні залишити записку секретарці.

Спершу я намагався втішити себе тим, що Катерина поїхала в Пунто-де-Віста і не може зі мною зв'язатися. Але мій стажист сказав, що бачив у четвер, як вона проїздила своєю машиною через майдан Возз'єднання. Отже, не було сумніву — вона просто уникає розмови зі мною.

Тим часом родина де Ліма не хотіла надаремне гаяти часу, і в середу я мусив повернутися до справи про ексгумацію. Я несподівано легко владнав усі формальності, пов'язані з самим актом і судовомедичною експертизою. Безперечно, у моїх клієнтів була рука у впливових судових і поліцейських колах.

Ексгумацію призначили на п'ятницю в першій половині дня.

У Пунто-де-Віста я виїхав цього дня дуже рано, бо надумав поговорити з Альберді й. Маріо до прибуття комісії й родини де Ліма. Ранок стояв погожий, але трохи холодніший, ніж звичайно о цій порі року. Нічний дощ прибив пилюку, що вкривала шосе після кількамісячної посухи, і я всю дорогу насолоджувався свіжим, наповненим вранішньою прохолодою повітрям.

Священика Альберді я не застав ні вдома, ні в саду. На ґанку сиділа стара худа індіянка й оббирала городину, напевно, готувала обід. На мої розпитування вона відповіла, що панотця Альберді немає і що він, мабуть, у церкві, бо тесля мав лагодити там амвон. Коли я спитав, чи вдома Маріо Браго, індіянка підозріло блимнула на мене чорними, глибоко запалими очима і повторила:

— Панотець, певне, в церкві…

Побачивши, що з неї більше нічого не витягнеш, я пішов до церкви. Стара сказала правду — священик дійсно був там, наглядав, як лагодили амвон. Побачивши мене, він спершу наче стривожився, та невдовзі обличчя його проясніло. Він підійшов до мене і сердечно привітався.

— Я вже й не сподівався, що ви приїдете… — почав він, ніби виправдуючись.

— Я приїхав сам. Мені хотілося б поговорити з вами…

— Невже передумали? — спитав він з надією в голосі.

— На жаль… комісія прибуде за годину.

Альберді мимоволі закусив губи.

— Все-таки… — глибоко зітхнувши, тихо мовив він.

— То ви вже знаєте?.. — спитав я, аби тільки підтримати розмову.

— Знаю… Вас дивує, що я дав згоду? — священик звів на мене сповнені тривоги очі. Невже він сподівався побачити на моєму обличчі виправдання для себе? — Що мені вам сказати? А зрештою… Я змінив думку, — додав він, ніби злякавшись власної сміливості. — Мене переконали… — мовив по хвилі. — Так буде краще.

— Зрозуміло. У де Ліма довгі руки, — сказав я напрямки, але Альберді ухилився од відповіді.

— Ви хотіли зі мною поговорити… Пройдемо в ризницю. Прошу, — він на диво подружньому взяв мене під руку.

— Річ у тім… Виникли нові ускладнення. В неділю ввечері я був у вас, але…

— Знаю. Мені казала ваша знайома, сеньйорина Далі… Вона ще двічі приїздила сюди. Ми розмовляли довго… Відверто!

Ми. ввійшли до ризниці. Священик сів на канапці під вікном, рухом руки показавши мені місце біля себе.

— Я слухаю вас, сеньйоре адвокате.

— Як ви, напевно, знаєте, є серйозні підстави припускати, що Хосе Браго живий, — почав я. — Можливо, він навіть ховається тут, в інституті.

Альберді уважно дивився, на мене.

— Це саме говорила й ваша знайома. Але я вважаю, що це неможливо, — заперечив він досить категорично. — Я бачив Хосе після смерті… Врешті, я його ховав.

— І ви впевнені, що то були останки Браго?

— Я просив, щоб ненадовго відкрили труну. Правда, Хосе дуже змінився, як завжди буває після тривалої виснажливої хвороби. Але це, безперечно, був він.

— А ви… торкалися останків? Альберді неспокійно ворухнувся.

— Отже, ви й це знаєте? — спитав він тихо.

Я зрозумів — він думає про щось інше, ніж я.

— Ви робили над ним останнє помазання? Але то байдуже. Нам хочеться знати, чи ви впевнені, що останки не були загримовані? Або навіть… чи не була це вощана лялька?

— Ну що ви! — з жахом заперечив Альберді і враз похопився, мовби прагнучи якнайшвидше скинути з себе тягар — Ви гадаєте, що я не мав права… Ні, я мав На це право! Я мав право вчинити над ним таїнство умовно. Я розмовляв з ним перед смертю і маю підстави припускати, що він вернувся в лоно святої церкви…

— Це цікаво! То ви його бачили перед смертю?!

— Не зовсім. Він помер через два тижні.

— І ви добре розгледіли його? Це був той самий чоловік?

Альберді замислився.