Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 20)

— Я «е зовсім розумію…

— Напевно, я не дуже ясно висловлююся. Зрештою, переказати важко, треба прочитати самому. Тоді ви відчуєте: автор мав на увазі саме це, а не щось інше, хоч він ніде конкретно про це не говорить. Герой весь час перебуває на порозі безсмертя і не може його переступити. Йому здається, що цей поріг уже позаду, а потім виявляється, що це самообман. До того за безсмертя він безнастанно мусить платити певну ціну, дедалі вищу. Ця ціна врешті-решт — свідомість власного існування, коли вважати, що продовження творчості є саме цим існуванням, цим продовженням спроб досягти безсмертя. Ви мене розумієте?

Альберді мовчав, мимоволі злегка киваючи головою в такт якимось своїм думкам, потім невпевнено промовив:

— Я мушу неодмінно прочитати сам… — він ще раз кивнув. головою. — Однак, мені здається, ви маєте слушність… А я був нерозумний… Яка простодушність, — гірко зітхнув він. — Я не розумів, про що він говорив… Цікаво все-таки, коли Хосе це написав? — раптом сказав він звичайним діловим тоном.

— Сеньйорина Далі стверджує, що «Поріг безсмертя» — один з найпізніших творів Браго. Можливо, він закінчив цю книжку перед самою смертю, коли, певна річ, відкинути фантастичні припущення, ніби останні книжки Браго — наслідок роботи машини, що пише в його стилі.

— Доктор Далі говорила про це. Але з усього, що ви мені зараз сказали, я роблю висновок: це неможливо. Я скоріше починаю вірити, що Хосе живий, а в його могилі спочиває прах іншої людини.

Я глянув на годинника. Комісія могла прибути з хвилини на хвилину, а я не встиг з'ясувати навіть половини питань, що мали вирішальне значення для моєї дальшої поведінки. Слід було поквапитись.

— Повернімось до початку нашої розмови. Мене цікавить молодший Браго.

Альберді неспокійно порушивсь.

— Слухаю вас…

— Скажіть, Маріо й справді страждає якимись психічними розладами?

— А що вам про це відомо? — спитав священик, підозріло дивлячись на мене.

— Ваша сестра й сеньйор де Ліма казали, що Маріо почуває себе недобре, — відповів я ухильно, намагаючись приховати збентеження. — Зрештою, вже сам факт кількаразової втечі… Опріч того, нервозність, якісь травми, галюцинації…

Священик допитливо глянув на мене.

— А про галюцинації ви чули від моєї сестри й шуряка чи від сеньйорини Далі? Пригадайте! Це дуже важливо.

Знову, замість того щоб відповідати на запитання, священик ставив їх.

— Я не чув ні від сеньйори Долорес, ні від її чоловіка. Одначе я хотів би дізнатися, чи не помічали ви раніше в Маріо якихось психічних розладів?

Альберді довго роздумував.

— Бачте… — почав він не дуже впевнено. — З сестрою ми не підтримували постійного контакту. Коли Маріо було три роки, вона приїздила сюди з ним і Хосе на кілька тижнів. А згодом, після їхнього розлучення, ми навіть не листувалися. Правда, Маріо був тут ще кілька разів, за життя Хосе, але недовго, буквально кілька годин. Після його смерті і цей зв'язок урвався. І тільки три роки тому, подорожуючи разом з товаришами, Маріо зупинився в мене ночувати. Оце й усі _ наші зустрічі аж до минулого року… коли він написав мені листа. Але ви не кажіть цього моїй сестрі. Отже, я несподівано дістав од нього листа. Цей лист був двозначний. Маріо прохав мене зустрітися, пропонуючи, щоб я не тільки приїхав задля цього до столиці, але й, уявіть собі, щоб я зупинився в готелі і не показувався на очі сестрі та її чоловікові. Причину такої конспірації він пояснював мені бажанням… подискутувати на деякі теологічні теми. Відповідь я мав надіслати до запитання. Звичайно, я вважав своїм обов'язком оповістити про все сестру, але, подумавши, вирішив: можливо, хлопець має найкращі наміри, тільки не усвідомлює собі безглуздості свого вчинку. А що, як він прагне присвятити себе служінню богові, а батьки опираються? В такому разі йому слід допомогти. І я написав Маріо листа, що приїхати не можу, а прошу конкретніше пояснити, яка саме справа його цікавить, — можливо, її вдасться владнати листовно. Листа я все-таки послав на домашню адресу — вважав, що негоже прилучатися до змов проти батьків. За тиждень надійшла відповідь. Маріо висловлював жаль, що я не можу приїхати, й повідомляв, що під час канікул він постарається заглянути до мене. А на запитання, що саме його цікавить, відповів: «Обмін думками про потойбічне життя». Листовну дискусію він вважав нереальною… І все. Настали й проминули канікули, але він не приїхав. Ось тільки тепер. Як бачите, навіть це дивне листування свідчить: хлопець при повному розумі. І зараз, на мою думку, він цілком нормальний. Звичайно, він трохи психічно неврівноважений, але це не хвороба. Оті його, як ви кажете, галюцинації можуть мати найприродніше пояснення. Коли ж підтвердиться припущення, що Хосе живий…

— Ну, звичайно… — почав я і замовк.

Хтось постукав у двері. Священик підвівся й відчинив. На порозі стояла стара індіянка.

— Приїхали сеньйори… Питають вашу превелебність…

— Ми вже йдемо! — коротко відповів Альберді й кивнув мені. Я теж підвівся, але, перш як вийти, схопив священика за рукав.

— Маріо у вас дома? Правда? — запитав я тихо. — Я хотів би неодмінно з ним поговорити. Допоможіть мені.

Священик пильно подивився на мене, але я не відчув у його погляді недовіри.

— Маріо немає, — відповів він, немовби виправдуючись. — У мене його зараз справді немає. Вчора ввечері тут знову була ваша знайома. Я вже знав, що сьогодні має відбутися ексгумація. Я сказав їй про це, і вона запропонувала забрати хлопця на весь день на прогулянку… мовляв, так буде краще. Для Маріо це було б надто велике потрясіння. Я думав, ви знаєте…

— Я не бачився з сеньйориною Далі чотири дні.

— Звідкіля ж ви тоді знаєте про галюцинації?

— Я скажу вам пізніше. Зараз ми не маємо часу. Комісія вже, мабуть, нетерпеливо чекає на нас, — пробував я виграти час.

— Але ж, напевно, не від Долорес? — запитав він підозріло.

— Ні. Я ж вам уже сказав. Ходімо! — поквапив я його, щоб уникнути розпитувань.

З-поміж чоловіків, що чекали на нас перед церквою, я особисто знав тільки двох: слідчого Кастелло і де Ліма. Сеньйори Долорес не було. Мене здивувала присутність якогось поштивого, сповненого гідності священика. Як виявилося згодом, це був благочинний Алессандрі, близький приятель родини де Ліма і колега Альберді по семінарії, а тепер одна з найвпливовіших осіб у курії.

Як експерта було запрошено професора Гомеза, видатного фахівця в галузі судової медицини, його супроводив молодий лікар-асистент, а також дантист, котрий протягом кількох років лікував Хосе Браго.

Після знайомства священик Альберді провів нас до цвинтарної брами, де вже чекали двоє тамтешніх поліцейських разом з найнятими у селі трьома копачами. Залишивши одного поліцейського коло брами, щоб він не пускав за паркан цікавих, ми вузькою стежкою рушили поміж могилами. Це були здебільшого бідні й занедбані могили, тільки поблизу церкви і просто під її стінами я помітив кілька величних, напевно, дуже давніх пам'ятників.

Могила Хосе Браго була в глибині цвинтаря, майже біля самісінького муру. На новій, мабуть, недавно покладеній плиті сяяли золоті літери й цифри. Ми поставали довкола могили, розбившись на кілька груп. Слідчий Кастелло разом з протоколістом підійшов до Альберді і голосно, щоб усі чули, мовив:

— Запитую присутнього тут священика Еетебана Бартоломео Альберді, настоятеля парафії в Пунто-де-Віста, чи може він підтвердити, що на цьому місці дня 25 березня 1994 року в його присутності була похована домовина з прахом, визнаним прахом Хосе Браго, письменника, що народився 4 травня 1955 року в Ріо-де-Жанейро і помер 20 березня 1994 року в інституті нейрокібернетики імені Самуеля Бурта, поблизу Пунто-де-Віста?

— Підтверджую, — відповів Альберді.

— Запитую парафіяльного священика Естебано Бартоломео Альберді, — вів далі слідчий, — чи дає він згоду на відкриття могили, визнаної могилою згаданого Хосе Браго?

На мить погляди Альберді й Алессандрі зустрілися.

— Даю згоду! — відповів Альберді, але в його голосі я відчув тривогу.

— Прошу відкрити могилу, — повернувся Кастелло до копачів.

Я підійшов до слідчого.

— Ви повідомили про ексгумацію професорові Боннарду? — спитав я впівголоса.

— Не думаю, щоб у цьому була необхідність, — лаконічно відповів Кастелло і наказав поліцейському, який стояв по другий бік могили — Сержанте! Проженіть отих дітей!

Кивком він показав угору: на мурі сиділо кілька сільських бешкетників, з цікавістю розглядаючи нас.

— Геть звідси! — гримнув сержант, і на мурі тої ж миті нікого не стало.

Я відчув дотик чиєїсь руки. Це де Ліма підійшов до мене і, беручи мене попідруч, сказав:

— Пройдемося трохи… Ви не заперечуєте?..

Копачі зрушили кам'яну плиту й притулили її до сусідньої могили.

— Ходімо, — відповів я.

Де Ліма повів мене на бічну стежку. За нами вже чувся скрегіт лопат об кам'янистий грунт.

Якусь хвилину ми йшли мовчки. Я чекав, коли де Ліма заговорить, але він зволікав, певно, не знаючи, з чого почати.

— Я чув, що ви казали слідчому… — нарешті промовив він пошепки, ніби трохи збентежившись. — Не зрозумійте мене хибно, але… краще не питати про це… так прямо…

— Про Боннарда?

— Авжеж. Це справа… делікатна. Зрештою, ви й самі розумієте. Повідомляти Боннарда було б тактично неправильно. А формально в цьому немає потреби. Це могло б дуже ускладнити справу. Річ у тім, що існують дві можливості. Уявімо собі, що прах, який ми знайдемо в могилі, справді належить Хосе Браго і нам до того ж не вдасться виявити на ньому ніяких пошкоджень, які вказують на експериментування… Слідство буде припинене… а втім, формально воно взагалі ще й не почато… Проти інституту Бурта ніхто не висував звинувачень. Тому Боннард не може мати ніяких претензій. Навіть коли він довідається про ексгумацію, ми можемо сказати, що в нас були інші причини…