Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 19)

— Правду кажучи, — почав він згодом поволі, ніби вагаючись… — у кімнаті було напівтемно. Хосе не зносив світла. І голова в нього була кругом забинтована. Невдовзі перед цим йому зробили операцію… Але обличчя я бачив. Те саме, що й після смерті… Ні, це був він, — рішуче додав Альберді. — Передусім голос. Той самий голос, та сама манера говорити… Поза всяким сумнівом.

— Ніхто не стане брати під сумнів того, що ви бачили в лікарні Хосе Браго, йдеться тільки про те, чи пізніше, коли він помер і коли ви відкрили труну, в ній були останки того самого чоловіка.

Священик знову завагався.

— Тоді я не мав жодного сумніву. Але… тепер… коли поміркувати… не впевнений. Але то справді був труп!

— Інститут Бурта — медична науково-дослідницька установа… — мовив я лаконічно.

— Я дивуюся Боннардові… — зітхнув Альберді.

— Отже, тоді, за два тижні до смерті, Браго сповідався? — повернув я розмову на інше.

— Ні, ні, — квапливо заперечив священик. — Про це взагалі не могло бути й мови. Ви не знали Хосе! Але… з того, що він казав, я відчув: він готовий… повірити. Тому згодом я й мав право…

— Він просив вас провідати його чи ви самі…

Альберді пильно глянув на мене.

— Я прийшов з доброї волі. Боннард спершу заперечував, але потім погодився. Хосе був дуже радий. Гадаю, він навіть… чекав мене.

— А ви могли б переказати мені вашу розмову? Запевняю вас — це лишиться між нами. Можливо, те, що говорив Браго, допоможе нам глибше збагнути справу. Звичайно, коли ви не зв'язані таємницею…

— Він не попереджав про це, хоч тоді розмову можна було вважати цілком конфіденціальною. Однак не подумайте, ніби я боюся, що ви не збережете таємниці. Це речі, які нічим не допоможуть моїй сестрі і заподіють шкоди Хосе. Моя розповідь, напевно, не буде нічого варта. Просто я міг забути безліч подробиць. Адже минуло понад шість років. Час стирає деталі…

Я відчував, що Альберді відмовляється скоріше про людське око.

— Я розумію, але, може, ви все-таки спробуєте пригадати, — сказав я заохотливо. — Все може мати значення…

— Спробую… А що б ви хотіли знати?

— Все, що ви пам'ятаєте. Від самісінького початку.

— Не сподівайтеся деталей. Хіба що таке… Коли я зайшов до ізолятора, Хосе не знав, що це я, і спитав, хто прийшов, хоч і дивився на мене. Це я добре запам'ятав… Він уже дуже погано бачив — ураження зорових центрів, чи як це називається. До того, як я казав уже, в кімнаті панувала напівтемрява.

Мені згадалася прочитана кілька днів тому книжка Браго.

— То ви кажете, що він поступово втрачав зір?

— Авжеж. У нього ж був рак мозку…

— А потім, коли він вас упізнав… Він взагалі був при пам'яті?

— О, звичайно! При ясній пам'яті! І цілком нормальний. Я впевнений у цьому!

— І що він казав?

— Точно не пам'ятаю. В усякому разі, просив мене після його смерті опікуватися Маріо. Певніше, — священик трохи збентежився, — він просив мене вплинути на сестру… Він хотів, щоб вона погодилася на те, чого він вимагав у заповіті. Але про що йшла мова, сказати мені не хотів.

— І ви пробували переконати сеньйору Долорес?

— Ні. Я з нею навіть не говорив… Зрештою… на мою думку… мати є мати. І я сказав Хосе: доти, доки не знаю, що написано в заповіті, не можу цього зробити.

— І що він вам відповів?

— Я вже не пам'ятаю. В усякому разі, мою відмову він сприйняв спокійно. Навіть погодився зі мною. Потім… я вже не пригадаю, як це було… ми перейшли на філософські проблеми. І саме тоді вія заговорив про… вічне життя. Сказав, що вірить… у його можливість.

— А ви переконані, що він мав на гадці потойбічне життя в релігійному значенні цього слова? Що то не була в певному смислі метафора?

— То не, була метафора. Правда, він тут же додав, що католицькі філософи і навіть взагалі будь-яка релігія розуміють вічне життя неправильно… Але я певен, що він сприймав його як незаперечний факт, як реальність! А в його вустах це означало величезний крок уперед… до бога!

— Розумію. Але про існування бога, зв'язок душ із богом, рай… Ви мене розумієте?

— Авжеж. Ви надто багато вимагаєте, сеньйоре адвокате. Хосе Браго — це була горда і вперта душа… До того, якщо навіть він починав розуміти вічну істину, то, безумовно, не міг говорити про це тією самою мовою, що й простий селянин із Пунто-де-Віста чи навіть ви або я… Він мусив би це перекласти на мову власних понять… О, так. Хоч він і разу не промовив слова «бог», я знав — він його шукає, він нарешті починає його помічати, відчувати його ласку. Скажу вам, я навіть сподівався: в заповіті буде щось на зразок визнання віри. На жаль, йому, мабуть, забракло відваги на вирішальний крок…

— А чи не казав він вам чогось про… ціну, якою треба платити за безсмертя? — запитав я, уважно дивлячись в обличчя Альберді. Я помітив — очі його враз розширилися, виказуючи величезний подив.

— Звідкіля…. ви… знаєте? — через силу прошепотів він.

— Ви читали «Поріг безсмертя»?

— А що це? Якась книжка? — здивовано запитав священик.

— Останній роман Браго. Точніше, останній з надрукованих Боннардом. Він вийшов два тижні тому.

— На жаль… Я рідко буваю в місті. Навіть не знав, що вийшов новий роман Хосе.

— Ви мусите його прочитати. Якнайшвидше! Як на мене, в ньому можна знайти ключ до загадки Браго. І… що це, по суті, його… визнання віри, — додав я, опустивши очі. І хоч я намагався сказати це якомога природніше, проте в моєму голосі мимоволі забриніла іронія.

Однак Альберді був так схвильований новиною, що не помітив цього.

— Я повинен прочитати його. Сьогодні ж. По обіді поїду до міста…

— Я бачив цю книжку у да Сільва. Може, ви попросите в нього?

Священик підозріло глянув на мене.

— Я волів би… — він завагався. — Зрештою, хай і так. Пошлю паламаря з листом.

— Можливо, да Сільва буде при ексгумації?

— Навряд. То ви кажете, ця книжка… — він запитливо дивився на мене.

Старий годинник, що стояв у кутку, почав видзвонювати десяту. Чекаючи, коли стихнуть останні удари, я роздумував, чи варто розкривати Альберді всі ті сумніви, які виникли в мене за останні кілька хвилин.

— Цей роман, як і решта творів Браго, сповнений філософських алегорій і складної символіки. Я спробую в загальних рисах розповісти зміст, а ви вже самі розберетеся. У принципі, це психологічні переживання сліпого художника. Точніше, спершу він ще бачить і тільки згодом, працюючи над найвидатнішим твором свого життя — гігантським настінним розписом, — починає поволі втрачати зір. Про такий, твір художник мріяв багато років, борючись із злигоднями, нуждою, байдужістю, нерозумінням. І ось, коли він опинився на порозі здійснення своєї мрії, вона стає для нього недосяжною.

— Браго теж поволі втрачав зір, — промовив священик. — Але це стало помітно за кілька тижнів до смерті. Я щось не дуже розумію…

— Послухайте далі. Це ще не все. Це тільки перша частина книжки. У другій частині розвиток дії набирає несподіваного повороту. Сліпий художник здобуває славу і багатство, але зовсім не за картини, написані тоді, коли він ще бачив, а за ті полотна, що їх він малював уже… сліпим, намагаючись приховати від усіх, особливо від коханої жінки, своє каліцтво. Отже, герой роману в принципі домагається того, до чого прагнув. Але його не тішить перемога. Його мучить питання, чи справді картини, які він зараз створює, можна вважати прекрасними, чи просто сам факт, що їх малював сліпий, — справжня причина успіху й визнання. На жаль, сам він уже ніколи не зможе оцінити їх…

— І це вже все?

— Ні. Є ще третя частина. Знову дія розвивається ніби навпаки. Довкола картин сліпого художника точиться дискусія. Однак дискусія ця досить дивна: кожен з учасників доводить, що картини являють собою зовсім інше, ніж досі мовилося. Але всі сходяться на тому, що твори мають високі художні достоїнства і всі… сумніваються в тому, що художник справді був сліпий, коли писав їх. Герой роману, прагнучи довести, що вони не мають рації, зголошується намалювати нову картину в присутності експертів. Експерименту чекають з великим інтересом. Опріч того, це чудова реклама для імпресаріо художника. Відмова за таких обставин — справжнє самогубство, але все-таки художник не з'являється перед експертами. Він теж ставить експеримент: чи картини й далі викликатимуть подив,» коли він не з'явиться, — і вже цим доводить, що якби він був сліпий, то не зміг би малювати. Але й у такий спосіб художник не може дійти істини. Тоді він починає підозрювати: все, що він чує, — фікція, гра, інсценізована з тією метою, щоб він не надломився, втративши, як сліпий, усі надії. І все-таки він не виказує своїх сумнівів і працює далі. Чому — не знає сам. Можливо, хоч би тільки тому, що жінка, яку він кохає і котра, як він гадає, є, власне, ініціаторкою цієї фікції, не повинна сумніватися в тому, що він щасливий. Так кінчається роман.

— Дивна книжка… — зітхнув Альберді. — Одначе ви казали: це свого роду визнання віри. Проте я не зовсім розумію, що все це має спільного з вічним життям, вірою і релігією?

— Я переказав тільки сюжет. А по суті все обертається навколо проблеми безсмертя. Звідки й назва книжки. Це безсмертя треба розуміти, мабуть, теж символічно. Він мріє про безсмертя, яке полягає не тільки в вічності його творів у людській пам'яті, але й таке, що грунтується передусім на їхній здатності хвилювати людей, радості спілкування з ними. Але це теж, мабуть, лише одна з характерних особливостей роману. Так гадаю не тільки я, а насамперед сеньйорина Далі. Втрата зору, на її думку, в даному разі — свого роду символ смерті.