Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 17)

— Ні. Я кажу серйозно. Якби ви почули голос небіжчика по телефону…

— Чи в тебе, хлопче, часом не гарячка? — стурбовано спитав священик.

— Немає в мене ніякої гарячки. Скажіть мені. Якби це був голос небіжчика, його манера говорити…

Рипнуло крісло.

— Я постелю тобі, — сказав Альберді, а я завмер на порозі комірчини. Будь-якої миті могло засвітитися світло.

— Ви вважаєте, що я плету дурниці? Ні! Повірте мені.

Знову зарипіло крісло.

— Ну й що? — долинув до мене шепіт Альберді. — Якби я почув по телефону голос небіжчика, то висновок напросився б сам. Це міг бути голос із магнітофонної стрічки.

— Стривайте! — вигукнув Маріо. — А якщо ця людина, цей голос… розмовляв з вами? Відповідав на запитання і сам їх ставив?..

— Ти що, хлопче? — Альберді затнувся і, помовчавши якийсь час, спитав по-дружньому — А чи не чув ти часом сам?.. Скажи чесно.

Маріо довго не відповідав.

— Так. Чув, — відповів він нарешті трохи тремтячим голосом. — Тільки… благаю вас, нікому про це не кажіть! А особливо мамі.

— Це був голос твого батька?..

— Звідкіля ви знаєте?

— Не важко здогадатися. Ти певний, що це не міг бути голос із стрічки?

— Цілком. Ми з ним розмовляли.

— І цей чоловік сказав тобі, що він — твій покійний батько?!

— Ні. Він навіть хотів, здається, щоб я його не впізнав. Спочатку він дуже змінював голос. Особливо під час першої розмови…

— Що-о?! То цих розмов було кілька?!

— Чотири. Перша — неповних два роки тому…

— Два роки?.. Он чому ти написав мені!

— Авжеж. Але тільки після другої розмови. Коли я почав підозрювати, що це батьків голос.

Знову залягла тиша. Мені здавалося, що я чую биття власного серця. Я був на півдорозі між комірчиною і сінешніми дверима, але цієї миті я про все забув.

— Чому ти гадаєш, що розмовляв із батьком? — запитав Альберді, порушуючи мовчання. — Голос міг бути просто схожий.

— Ні! Це був він! Ніхто інший, тільки він! — схвильовано повторив Маріо. — Не тільки голос схожий — звертання теж… І манера говорити…

— Є люди, які вміють чудово наслідувати чийсь голос, і манеру говорити, і характерні звороти… Про що ви бесідували?

— Власне… ні про що. Принаймні в трьох перших розмовах.

— Розкажи мені їхній зміст і обставини, за яких усе це сталося. Можливо, нам разом удасться розгадати загадку.

Альберді промовив це спокійно, ніби не надавав особливого значення хлопцевим словам.

Одначе Маріо нічого не відповів, і це, напевне, стривожило священика. Він щось сказав тихо — я не розчув, — але хлопець так само мовчав.

— Тобі, мабуть, хочеться спати, — почав Альберді, намагаючись вийти із скрути. — Можемо поговорити завтра. Часу буде вдосталь.

Проте ця пропозиція дала зовсім протилежні наслідки.

— Я вам скажу. Зараз, — відповів Маріо, і голос його бринів, мов натягнена струна. — Тільки вам я кажу про це, бо кому можу ще сказати? Товариші, вчителі висміяли б мене, мама подумала б, що я збожеволів. Мабуть, тільки ви один це зрозумієте… — він на мить замовк. — Перша розмова була, як уже я казав, десь два роки тому. Хтось зателефонував додому і попросив мене. Трубку зняла мама і передала мені. Голос у трубці був якийсь дивний… Ніби хтось не міг перевести духу. Слова вимовлялися з перервами. Я спитав, хто говорить, та мені тільки відповіли, що знайомий, добрий знайомий. Тоді я спитав, хто він такий, як його прізвище, але відповіді не дістав. Він почав розпитувати, як я себе почуваю, як справи в школі, що чути вдома і… чи я ще пам'ятаю батька. Я відповідав скупо, як то кажуть, кількома загальниками… І знову спробував довідатися, хто телефонує, але почув тільки «до побачення», і трубку поклали. Мама питала, хто дзвонив, а я сказав, що якийсь знайомий, котрий не відрекомендувався. Цього з неї було досить. Але мені ця розмова здалася якоюсь дивною. Через три місяці, коли я вже майже забув той голос, він знову нагадав про себе. Цього разу він телефонував у шкільний клуб. Він мусив добре знати, в який час я там буваю. Тепер голос був трохи інший, природніший і ніби знайоміший. Він прохав мене, щоб я нікому не казав про нашу розмову. Знову розпитував, як мої справи в школі, а також, чи мені нічого не треба. Я сказав, що ні, і знову спитав його прізвище, але він тільки відповів, що це не має значення, що, зрештою, я знаю його добре. А тоді сказав мені: «Хет».

— Як? — не зрозумів Альберді.

— «Хет». Так міг сказати тільки батько. Ніхто інший. Це наше втаємничене слово. Ніби пароль… ми вживали його лише під час гри у подорож по таємничій країні Хет. Ми його знали тільки двоє… Після цієї розмови в мене було дивне відчуття, ніби я говорив з кимось дуже близьким… Ясна річ, тверезо мислячи, я спочатку категорично відкидав думку, щоб це був батьків голос. Бо звідкіля ж? Я почав роздумувати, чи не маячня в мене? Але це здалося мені неможливим… Тоді, хоч і зовсім не вірю в духів, я почав цікавитися тим, що люди взагалі говорили й писали про смерть і про те, що діється з людиною після неї… В одного з товаришів я натрапив на теософічні книжки про спіритизм і окультизм. Можливо, я був трохи під їхнім враженням… Але мені ні з ким було про все це поговорити. Тоді я написав вам… Я чекав нового телефонного дзвінка, але він пролунав лише через сім місяців. На жаль, нічого нового я не довідався. Тільки ще дужче впевнився: це був батьків голос. Та тоді я ще не спромігся запитати, чи це він. Слова застрягли у мене в горлі.

— Де тебе застав дзвоник?

— Знову вдома. Цього разу ввечері, і якось так вийшло, що нікого не було. Вітчим був у службовій поїздці, а мама в кіно. Наприкінці розмови я запитав, чи він ще телефонуватиме. Він відповів, що так, але не швидше, ніж за півроку. І знову просив мене нікому про це не казати. Востаннє ми розмовляли по телефону три місяці тому. В інституті Бурта.

— То ти був тут, у Пунто-де-Віста? І не заглянув до мене? — докірливо промовив священик.

— Я не міг. Тоді саме була неділя, і ми поїхали з мамою й вітчимом у «Каса гранде» на цілий день. Після обіду приїхав отець благочинний Алессандрі. Коли вони сіли за бридж, я взяв моторолер і гайнув в інститут. Професор просив мене неодмінно заглянути до нього, коли я буду в Пунто.

— Ти часто зустрічався з професором Боннардом.

— Інколи… — ухильно відповів Маріо.

— А мама знала, що ти поїхав до Боннарда?

— Я не питав у неї дозволу, — гордо відрубав хлопець.

Розмова урвалася.

— То ти не міг завітати й до мене? — почав Альберді.

— Я не встиг.

— Гаразд, хай так. То як же з останньою телефонною розмовою? Ти сказав, що вона різнилася від трьох попередніх.

— Я розмовляв з професором, коли задзвонив телефон. Професор сказав, що кличуть мене. Я злякався, думав, що це мама. Але це був він.

— І що?

— Я спитав його тоді… чи це він…

— Ну й що він відповів?

— Він взагалі не відповів на це запитання. Сказав тільки, щоб я не хвилювався, що все буде добре і що він зателефонує знову.

— Тоді в чому ж різниця між цією розмовою і попередніми? З того, що ти кажеш, нічого збагнути не можна.

Маріо мовчав.

— Ти дізнався про щось нове? — допитувався Альберді.

— Авжеж…

— Про щось дуже важливе?

— Так. Він сказав мені таке, про що міг знати тільки мій батько. Таке, що стосувалося минулого… І виявилося — все це була правда, — додав хлопець з якоюсь незрозумілою жорстокістю.

— Кажи ясніше. Про що йшлося?

— Ні. Ні. Цього я вам сказати не можу. Я вже казав — не можу. Це, те саме…

— Ну, як не можеш, то не можеш.

— А що ви про все це думаєте? — почулося нетерпеливе запитання.

— Що ж?.. Все це здається дивним. Але одне тобі скажу: я не вірю, щоб це був твій батько. Духи не розмовляють із живими по телефону. Там, на другому кінці проводу, мусила бути жива людина…

— Ви так думаєте тільки тому, що це був телефон? А чим телефон гірший за голос із неба? Або за внутрішній голос, як у святої Іоанни? А якби ви чули голос без телефону, скажімо, серед ночі, в кімнаті, що лине з портрета чи взагалі невідомо звідкіля? Або голос під час спіритичного сеансу? Чому тільки такий спосіб розмови має бути якось прийнятніший для духів, простіший для сприйняття?

Одначе священик не збирався перечити.