Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 12)

— Я знала, що робила!

— Не розумію.

— Да Сільва тут — основна пружина. Сеньйора де Ліма та її чоловік — всього-на-всього маріонетки в його руках. Тепер ти розумієш?

— Ні, не розумію. Адже справа з заповітом Браго…

— Це тільки приключка, — перебила вона мене на півслові. — Річ тут зовсім не в смерті Браго, заповіті або взагалі прагненні з'ясувати істину. Це гра, в якій ставка значно вища. Не знаю ще, яка вона, але відчуваю це серцем… Атака да Сільва спрямована на інститут. Навіть особа Боннарда не має тут значення, хоч це, напевно, найгрізніший його суперник. Зрештою, найімовірніше, що да Сільва не діє на свій страх і риск. Ти можеш мені сказати, хто володіє тутешніми плантаціями?

— Якесь акціонерне товариство або концерн.

— Ти мусиш дізнатися напевне. Це дуже важливо. І раджу — будь обережний. Не дуже вплутуйся в цю аферу.

— Ти мене лякаєш, — сказав я напрямки. — Але звідкіля такі підозри? Що тобі казав да Сільва? Це було тоді, як він показував магнолії?

— Авжеж. Він пробував вивідати, що я знаю про нейродин. Мушу зізнатися — робив це вміло.

— І що ж ти йому сказала?

— Все, що… відомо офіційно. До того, щиро кажучи, я й сама знаю не набагато більше за нього, а може, й менше. Але я не стала його розчаровувати.

— Не сподівався від тебе, що ти здатна на таку гру. Я гадав — він закрутив тобі голову…

— Мені треба буде якнайшвидше побачитися з Боннардом. Аби за інститутом не стежили і про все відразу не дізнався да Сільва, ти відвіз би мене туди ще сьогодні.

— Не вимагай від мене нелояльності до сеньйори де Ліма та її чоловіка. Вони мені довіряють. Спершу я мусив би офіційно відмовитись…

— Це відпадає. Вони відразу збагнули б, у чім річ. Тепер тобі не можна відступати. Нехай думають, що ти працюєш на них. Тільки ти повинен бути обережний.

— Ти вимагаєш од мене забагато. Це суперечить адвокатській етиці. Я з тих людей, що…

— Розумію, — квапливо перебила Катерина. — Хай буде й так. Я не вимагаю від тебе нелояльності до подружжя де Ліма. Будь тільки пильний.

— А ти не перебільшуєш? Що з того, що він розпитував про нейродин? Кожний може цікавитися…

— Ти пам'ятаєш початок путчу проти Дартеса? Це й є той самий полковник да Сільва…

— Той, що намагався заарештувати Дартеса? Звідкіля ти знаєш?

— Він сам мені розповів.

Машина зараз бралася вгору дорогою, що бігла узбіччям горба поміж хатинками селища.

— Ти небезпечна жінка… — промовив я з повагою.

— Ти мав би давно вже це знати. Майдан перед церквою був безлюдний.

Мешканці селища рано вкладалися спати. Лише в одному вікні — в будинку крамаря — горіло бліде світло.

Я поставив машину біля колодязя, як порадив да Сільва. Місяць яскраво освітлював сходи і білий фасад церкви. Тільки з правого боку кілька невисоких дерев кидали короткі пошматовані тіні.

— А якщо Маріо вже десь тут поблизу? — прошепотіла Катерина. — Якщо він нас помітить або вже помітив…

— Що вдієш. Ховатися не будемо.

— Звичайно.

Довкола панувала тиша, яку порушував лише далекий собачий гавкіт. Ми піднялися сходами нагору й, зупинилися коло бічної хвіртки. Я натис на клямку. Клямка брязнула, і хвіртка, неприємно скрегочучи завісами, відчинилась.

Йти садом, який потопав у темряві, було не дуже приємно. Мені здавалося, що за кожним деревом чи кущем хтось причаївся. Те саме, напевно, відчувала й Катерина, бо притулилася до мене, і ми йшли мовчки, чекаючи, коли це скінчиться. Нарешті проминули обгорілі стіни попівства і в глибині алеї помітили світло в вікнах будиночка Альберді.

Лампа, що горіла в кімнаті, кидала яскраву смугу на грядку квітів під вікном та поблизькі кущі. Але на ґанку панував морок, ледь розсіюваний кволим відблиском світла в віконці над дверима.

З будиночка не долинало жодного звуку.

— Може, Маріо ще немає… — прошепотіла Катерина.

— Гадаєш, нам треба зачекати?

— Мабуть, не варто. Якщо він нас помітить…

Я зійшов на ґанок і обережно постукав. За дверима панувала тиша.

— Можливо, не почули. Постукай дужче.

Я кілька разів грюкнув у двері. Глухе відлуння розляглося, напевно, далеко по саду.

Але й цього разу всередині будиночка нічого не зворухнулося. Якщо Маріо не встиг іще дістатися сюди і був десь поблизу, стукіт міг його насторожити.

Я взявся за ручку й натиснув на неї. Двері піддалися.

— Можна? — спитав я, зупиняючись на порозі, але мені відповіла тиша.

Я пройшов через темні сінці і став у дверях кімнати. Вона була порожня. На письмовому столі, біля розгорнутої книжки, стояла склянка з чаєм. Я підійшов до столу і помацав її. Вона була ще тепла.

— Ну, що?.. — почув я позад себе голос Катерини.

— Альберді вийшов звідсіля недавно.

— Можливо, його раптово покликали до хворого…

— Може… Або ж… вийшов з Маріо.

— Не видно, щоб хлопець був тут…

— Що робитимемо? Катерина роздумувала.

— Треба почекати, — відповіла трохи згодом. — Але ситуація трохи ускладнюється. Якби ми обох їх застали вдома, все було б гаразд, а так… Чекати тут у кімнаті? Незручно — схоже на засаду. Ждати біля будинку? Безглуздо. Вертатися? Ще гірше.

— То який же ти пропонуєш вихід?

— І так погано, і так негаразд. Нумо, розкинь розумом!

— От я й думаю… Передусім, чи справді нам слід боятися, що Маріо, побачивши мене, знову спробує зникнути?..

— Не знаю, але враховувати це треба.

Мені раптом сяйнула думка.

— А що ти скажеш на таке? Ми залишимося тут обоє, але в певний момент на сцені з'явишся тільки ти. Зачекаєш на ґанку і, побачивши їх, вийдеш назустріч. Якщо Маріо тебе впізнає, все буде гаразд.

— Ти гадаєш — вони вже зустрілися?

— Цілком можливо. Не виключено, що саме цієї миті вони на кладовищі.

— Зараз, уночі?

— Сьогодні річниця смерті Хосе Браго. Маріо схоче провідати батькову могилу. Вдень це може бути ризиковано. А лампи вони не погасили, аби люди да Сільва думали, що священик дома…

— Ти, далебі, маєш рацію, — схвально кивнула Катерина. — Ну, то я виходжу, а ти лишайся тут.

— Тільки ж далеко не відходь.

— Звичайно. Я сяду на лавочці біля ґанку.

Я сів у крісло і мимоволі потягся до книжки, що лежала на столі. Це була якась філософська праця, на берегах змережена помітками і приписками олівцем. Я відклав книжку й мимохіть глянув на вікно. Цієї миті я збагнув, що отут, коло столу, мене напевно добре видно знадвору.

Я підвівся і вийшов у сінці. Крізь зачинені двері не долинало жодного звуку. Я вслухався в тишу, надаремно силкуючись вловити хоч якийсь шерех.