Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 13)

Так минула хвилина, можливо, дві… Праворуч од входу, біля єдиного в сінях вікна, стояла сільська піч, у кутку — простенький умивальник. Ліворуч я помітив прочинені дверцята. Це була комірчина, тісна, але добре обладнана. Очевидно, служниця Альберді вміла дбати про його минущі потреби.

На ґанку рипнула дошка. Хтось, напевно, Катерина, спускався або обережно підіймався дерев'яними сходами. Потім я почув слабий звук кроків по стежці, і знову залягла тиша. Я сподівався почути голоси, але з-за дверей і вікна, заслоненого лише сіткою від комах, до мене не долинало жодного звуку.

Час спливав, а Катерина не поверталась. А можливо, вона взагалі не пішла й чекає десь біля будинку.

Я охоче вийшов би на ґанок, але усвідомлював — цим можна все зіпсувати. Так минуло ще п'ять, потім десять хвилин… Я починав хвилюватись.

Зненацька в двері тихо постукали. Я вже потягся до клямки, коли зміркував, що це не Катерина і не Альберді.

Клямка ворухнулась. Хтось перевіряв, чи замкнені двері. Це, напевно, Маріо. Якщо він застане мене тут…

Я сховався в комірчині. За мить крізь шпарину непричинених дверей побачив струнку постать хлопця в темній спортивній куртці й вузьких штанях. Він був цибатий і скидався скорше на зависокого дванадцятирічного хлопця, ніж на юнака сімнадцяти літ.

Маріо зачинив двері і, не зупиняючись, пройшов просто до кімнати. Переступивши поріг, він став і, мабуть, упевнившись, що священика немає, позадкував, але, хвильку повагавшися, квапливо підійшов до вікна й запнув завісу.

Тепер при яскравому світлі я бачив його добре. Він мав довгобразе смагляве обличчя, а трохи кучерявий чуб виказував — у його жилах тече негритянська кров. Катерина згадувала якось, що мати Хосе Браго була мулатка.

Маріо сів у крісло біля письмового столу, однак потім підвівся і вийшов у сіни.

Я відчув, як краплини поту зрошують моє чоло. Ану як він загляне в комірчину… На щастя, Маріо знову повернувся до кімнати, але пройшов у ліву її половину, так що я не міг його бачити. Рипнув стілець. Отже, він сів до столу. Тепер можна непомітно вибратися з будиночка.

Поволі й обережно я почав одчиняти двері комірчини, напружено вслухаючись у тишу.

Я був уже в сінях, коли надворі залунали кроки — спочатку на стежці, а потім на ганку. Я мерщій позадкував у комірчину й причинив за собою двері.

Майже тої самої миті вхідні двері грюкнули, і в сіни зайшов священик Альберді.

— Маріо! — гукнув він з порога.

— Я тут, дядечку, — тихо обізвався хлопець.

Альберді зайшов до кімнати.

— Де ти подівся? Я тебе шукав…

— Тихіше! Будь ласка, говоріть тихіше, дядечку.

— Чому? — здивувався священик.

— Хтось крутиться біля будинку… Я не хочу, щоб мене бачили.

— Ти, либонь, надміру вразливий. Може, то якийсь собака…

— Я бачив… По саду вештаються люди. Напевно, від да Сільва. Хіба ви не бачили на кладовищі, як ворушилися кущі? Тому я й залишив вас… Але й тут, коло будинку, теж крутяться… Я бачив жінку…

— Мабуть, Ноку?

— Ні. Це була не селючка. Вона чекала на ґанку, але я її обманув.

— Що ти кажеш? Я ніде нікого не бачив…

Одначе Альберді, певно, не злегковажив словами хлопця, бо вернувся в сіни й зачинив двері на засув.

— Спершу вмийся, — промовив він, заходячи знову до кімнати. — Ти брудний, неначе повзав по канавах. Пам'ятаєш, де умивальник?

— Пам'ятаю.

Я квапливо відступився, причиняючи двері. Трохи згодом почувся брязкіт посуду і плюскіт води в глибині сіней.

Священик метушився по кімнаті.

— Спатимеш на розкладачці. Вона на горищечку… Колись… ще твій батько на ній спав…

Плюскіт ущух.

— Справді?!

— Він жив у мене кілька місяців… Ти ж знаєш…

Якусь мить вони мовчали. Альберді пересовував столика.

— Дядечку… — невпевнено промовив Маріо.

Альберді підійшов до порога.

— Слухаю. Що скажеш, хлопче?

— Нічого особливого. Я думав, що…

Маріо раптом замовк.

— Мені можна взяти ще води?

— Візьми, візьми. Я зараз принесу рушника.

Знову забряжчав посуд і заплюскотіла в сінях вода.

— Ти, мабуть, голодний? — сказав Альберді.

— Дякую… Не дуже…

— Попоїж, попоїж. Ось тобі рушник. Води малувато. Мотор зіпсувався, і бак на горищі порожній. Я ж не розуміюсь на механіці. Та зрештою, це байдуже. З мене годі того, що накачає старий Лукас.

Плюскіт води стих. Чути було тільки метушню Альберді в сінях.

— Може, з'їси печені?.. — пролунав його голос коло самісіньких дверей комірчини.

Я був майже впевнений — зараз він мене побачить.

— Дякую… Я справді не голодний, — відказав Маріо.

— Хлопче, хлопче, що ти кажеш? Коли я був у твоєму віці… — пробурчав Альберді, відійшовши од комірчини.

— Мені конче треба з вами поговорити…

— Аякже. Поговоримо… Але пити тобі напевно хочеться. Нока приготувала чудовий напій… Скуштуєш?

— Так, дядечку. Але спершу я хотів би поговорити…

— Чого це тобі так загорілося? Ну, ну, признавайся, — кинув священик не дуже суворо. — Чи ти часом не втік із дому?

— Ні! Я був біля моря… В Плайя-де-Оро.

— На екскурсії? Зараз? А школа?

— Я поїхав туди не з доброї волі… Це мама і де Ліма з лікарем так вирішили. Щоб я спочив, — додав він із відтінком іронії в голосі.

— Ти хворів? Довго?

— Та… Нічого я не хворів. Коли хочете знати, то я й справді втік. Але з санаторію. Це не для мене.

Вони пройшли до кімнати.

— Мати знає, що ти тут? — запитав священик уже трохи суворіше.

— Якби знала — мене б тут не було! — роблено засміявся хлопець. — Я ще вчора пробував до вас дістатися… Але, на свою біду, наскочив на людей да Сільва. Та я їм не дався!.. Я не збираюсь повертатися ні в Плайя-де-Оро, ні додому! Якщо вам це не подобається, то я піду!

Залягла тиша. Я почув, як дзенькнула склянка і рипнув стілець.