Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 14)

— Ніхто тебе не гонить, — відповів по хвилі Альберді. — Але матір треба повідомити, бо вона шукатиме тебе.

— Робіть, що хочете. Додому я все одно не повернуся!

— Я гадаю, нам удасться влаштувати так, щоб ти кілька тижнів перебув у мене. Однак чому ти не повернешся додому?

Маріо не квапився з відповіддю. Я прочинив двері ширше й побачив у кімнаті Альберді, що сидів за столом.

— Це не мій дім. А зрештою… — почав хлопець і затнувся на півслові.

— Ти мав якісь прикрощі?

Проте Маріо не схильний був говорити відверто.

— Не журися, хлопче. Все владнається! — підбадьорливо мовив Альберді.

— Мені все одно. Ви мені скажіть, але тільки щиро, що ви думаєте про мого батька? — немовби долаючи якийсь внутрішній опір, нарешті видушив із себе хлопець.

Альберді непевно глянув на небожа.

— Ти ж знаєш… Він був прекрасний письменник…

— Я не про те. Я хотів би знати, що він був за людина? Бачте… я… батька… пам'ятаю… Добре пам'ятаю… але, власне, з одного тільки боку. Батько завжди був до мене дуже добрий… І дуже мудрий!.. Наймудріший… Таким і лишився в пам'яті… Але я ж тоді був малий. Багато чого міг не помічати. Навіть не хотів помічати… Саме тому, що я його любив! Ну скажіть, який він був? Невже й справді злий? Пияк, егоїст?

— Що тобі відповісти? — сказав Альберді, поволі добираючи слова. — Я не приховуватиму. Коли ми познайомилися, він справив на мене приємне враження. Потім він, здається, дуже змінився, але я в той час його не бачив. Коли ж, нарешті, за два роки до смерті він приїхав сюди, то був уже хворий… Нервово виснажений… Він страждав од безнастанного головного болю… Безперечно, твій батько був людина незвичайна, але водночас важка в повсякденному житті. Не тому, що він був, скажімо… надокучливий, нестриманий чи егоїстичний. Наскільки я знаю, з ним було тяжко передусім тому, що він вів ненормальний спосіб життя. Крім того, він відзначався повною безпорадністю в побуті. Звичайну, нормальну роботу вважав гаянням часу. Ніколи не працював довше, ніж кілька місяців. До того ж був упертий не менше, ніж твоя мама, і за всяку ціну намагався довести свою правоту.

— А це правда, що він з вами сварився?

— Перебільшення. Ясна річ, ми вели досить запеклі, можна навіть сказати, бурхливі суперечки. Але це стосувалося філософських проблем. Адже ти знаєш, що твій батько був, на жаль, невіруючий… Розбіжностей в думках у нас було безліч!.. — Альберді на. мить замовк. — Це правда. Він був упертий! — промовив ніби сам до себе. — Упертий до кінця…

— А мама його колись любила?

Священик довго мовчав.

— Ну, мабуть. Ні, напевно, напевно. Інакше не вийшла б за нього заміж. І він її любив… По-своєму.

— А пізніше? Коли я був маленький? Коли мама пішла…

— Я ж тобі казав, що не бачив у той час батька. Коли хочеш знати, то я завжди був проти розлучення. І не тільки тому, що я — священик. Але не будемо судити людей надто нерозважливо. Та й до того ж власних батьків…

— Мама батька не любила! І навіть ненавиділа! — вибухнув хлопець.

— Маріо! Як ти можеш так говорити?! — докірливо вигукнув священик. — Люди часто сваряться, але це не завжди означає, що вони ненавидять одне одного.

— Не в тім річ! Вони не сварилися… Батько ніколи не кричав… Та й мама, бувало, хіба що спересердя щось скаже, та й годі. Але вона не любила батька. Я знаю це напевно. Я маю докази.

Рипнув стілець. Священик підвівся і підійшов до вікна.

— Що ти, хлопче, можеш знати… — почав він лагідно. — Ти пам'ятаєш тільки те, що діялося у вас вдома перед розлученням. Потім — суд… новий дім… А перш ніж ти з'явився на світ, вони любили одне одного… Оце розлучення… Твої батьки тяжко завинили… Не лише перед богом, а й перед собою, і перед тобою… Ти питаєш, чия це була провина? Материна чи батькова? Напевно, обох! А чия менша, чия більша — хто це може знати? Ніхто не перевіряв чужого сумління… А навіть якби… Та ти, дитино, не засуджуй своїх батьків. Не треба.

— Це не так, як ви кажете! — вигукнув Маріо. — Не так! Я їх не засуджую. Але докази насправді є. Ви кажете, що мама колись любила батька і тільки згодом розлюбила. Та хіба можна зневажати того, кого любиш?

— Зневажати?! Звідкіля ти це взяв?

— Ви кажете, що батько — людина незвичайна, що це було помітно навіть тоді, коли він не був відомий. Значить, ви це бачили, відчували… А чи можливо, щоб мама цього не бачила, якщо вона справді його любила? Мама ж ніколи не вважала батька незвичайною людиною. Лише після смерті, коли всі про нього заговорили… вона змінила свою думку. А тоді вона завжди вважала, що батько ледащо, що він зазнається, що він для неї тягар…

— А ти гадаєш — він не був тягарем? — серйозно запитав Альберді. — Адже протягом кількох років, аж до отого нещасного розлучення, працювала тільки вона. Ніби не можна було знайти роботи…

Грюкнуло відсунуте враз крісло.

— Маріо!!!

Довго панувала тиша. Нарешті я почув голос хлопця, але змінений, глухий:

— Формально ви маєте слушність! І я не засуджую мами за те, що вона часом докоряла батькові або в чомусь його звинувачувала. Не про те йдеться. Якщо любиш когось по-справжньому, то віриш у нього… А мама ніколи не вірила в батька… Не вірила в його талант… Вона навіть не цікавилася тим, що він пише. Не знаю, чи прочитала вона за життя батька хоч один його твір до кінця. Вона вважала, що він марнує час, та й годі!

— Не ображайся, любий мій, але ти ще надто молодий і дивишся на все трохи спрощено. Цінувала мати батьковий талант чи ні — аж ніяк не доказ того, любила вона його чи не любила. Я б навіть побоявся вжити таке слово, як «зневажала». Вона просто не розумілася на цьому. Не зуміла помітити його таланту… Та й чого дивуватися, коли багато критиків, навіть відомих, теж цього не побачили!

— Але ж найближча людина — дружина!

— Ні, мій любий. Це не так просто. Можна знайти безліч аналогічних прикладів в історії… Сократ, Руссо, римський цезар Клавдій… Хто знає, може, саме зблизька важче розгледіти велич?.. Я сам, признаюся щиро, до смерті твого батька не прочитав нічого, геть нічого з того, що він написав. Тільки коли він став відомий… Признаюся, я теж був сліпцем.

— Але ви кажете, що вже тоді вважали батька незвичайним.

— Так. Це правда. Твій батько справив на мене дуже сильне враження. В безпосередній розмові… Та це не означає, що я відразу побачив у ньому генія. Людина може бути по-різному незвичайна…

— Ви навмисне говорите так, аби довести мені, що мама мала право не вірити в батьків талант. Але ж од невіри до цілковитої зневаги, здається, далеко?.. Напевно, є різниця між цими поняттями? Якби ви знали… — він зненацька замовк.

— Ну, що я мав би знати?

— Та, нічого…

Маріо підійшов до дверей. Спершись на одвірок, він довго стояв нерухомо.

— Що сталося, Маріо? — почав Альберді. — Прошу тебе, будь зі мною відвертий!

— Ні, ні. І не питайте…

— Ти можеш нічого не казати, коли не хочеш. Я спитав лише тому, що ти сам почав… Часом краще поділитися з кимось своїми турботами…

— Ні! Ні! Я не можу. Не те, щоб я не хотів вам сказати. Але я не можу!.. Я присягнув, що не скажу. Нікому!

— О, раз присягнув — не кажи. Але, сподіваюся, ця присяга нікому не завдасть шкоди?

— Шкоди? Присяга? Ця — напевно ні! А шкода? Коли говорити про шкоду взагалі, то вже запізно!.. — роблено засміявся Маріо. — Щодо грошей, гадаю — вже тисяч чотириста-шістсот, а може, й мільйон дідько взяв… Але що таке гроші? І хіба можна це взагалі оцінити в грошах?..

Альберді підійшов до небожа й обійняв його за плечі.

— Так не можна… Треба опанувати себе, — мовив він тихо.

— Я знаю, — Маріо нервово стенув плечима. — Але… в мене немає нікого. Я сам… Дозвольте мені залишитися у вас.

— Авжеж. Я завтра ж напишу мамі, що ти якийсь час побудеш у мене. Тут спокійніше. Спочинеш. Побалакаємо. Забудеш про неприємності…

— Це не легко.

— Знаю. Звичайно, не легко. Але тут, у селі, людина живе ближче до природи, а отже, і ближче до творця. Тут легше помітити, які мізерні всі наші життєві клопоти, навіть найбільші… Бо що ми на цій землі? Що наші діла?.. Я теж колись дивився на світ отак, як і ти. Мені здавалося, що всі змовилися проти мене, що ніхто мене не розуміє. А коли глянути на це сьогодні… Найважливіше — нікого не кривдити… Мати чисте сумління і самому вміти прощати.

— Прощати? Легко сказати. Зрештою, я ні до кого не маю претензій. Але є кривди, яких не можна поправити! І про це не легко забути. Наприклад, кривди, заподіяні комусь після смерті…

— Якщо людина, яку скривдили, померла, то й тоді не все ще втрачено. Якщо кривдник по-справжньому, щиро покається — бог напевно простить, отже, простить і небіжчик.

Маріо зненацька підвів голову.

— Скажіть мені, дядечку, але тільки щиро, — промовив він із притиском. — Ви вірите в усе те, що кажете? В оцього бога і в його справедливість?

— Вірю! — поважно відповів священик. — А ти не віриш? — спитав він сумно.

— Я не знаю. Я нічого не знаю!.. До того, як мама вдруге вийшла заміж, ми два роки мешкали в дідуся й бабусі. Я був тоді ще хлопчиськом. Бабуся ходила зі мною до церкви. Спочатку це було мені цікаво. Але до часу. Згодом мені набридло. Потім, коли я підріс, то часто говорив про релігію з товаришами. Багато з них вірили, дехто — ні. Та це не означало, що ті, які найчастіше ходили до церкви, були кращі за інших. Я питав себе: кому потрібна оця віра? Був час, коли я сам, з доброї. волі почав ходити до церкви. І багато читав. Навіть вашу книжку. Я хотів знайти відповідь… Гадав, що знайду її в працях теологів. Але не знайшов. Все це тільки слова, за якими нічого немає…