Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 11)

Сеньйора де Ліма трохи вгамувалася, але особливого захоплення не виявила.

— Зараз, справді, знадобилася б людина, яка могла б проникнути в інститут, але я не певна, чи не буде він вашої знайомої більше шкоди, аніж користі. А раптом вона — агент Боннарда?

— Я вже сказав, що цілком їй довіряю, — непривітно відповів я.

— Ну, гаразд, гаразд, — зітхнула сеньйора де Ліма. — Перейдемо до справи: чоловік казав вам, що Маріо втік од мене?

— Так, я це знаю.

— Я майже впевнена, що він знову з'явиться в Пунто-де-Віста. Точніше, у мого брата або, гірше… в інституті. Да Сільва мені дуже допомагає. Робить усе, що тільки може. Він розіслав усюди людей. Завдяки йому вдалося вчора спіймати Маріо. На жаль, ці люди трохи… брутальні. Ви ж знаєте… як на плантаціях. Сеньйор да Сільва — чудова людина, у нього найкращі наміри, але Маріо — тяжкий, нервовий хлопець. Я не хочу, щоб знову дійшло до скандалу… Тому й не зверталася до поліції.

— У чому полягає моя роль?

— Зараз скажу. Маріо вас не знає. Так складалося, що він досі вас не бачив… — трохи збентежилася вона. — Ви хотіли з ним познайомитися… Тому я й подумала, що вам буде легше налагодити з ним контакт, пояснити йому…

— Я вважаю — ви з чоловіком надаремне так довго не довіряли мені. Як ваш адвокат я мушу знати все. А ви приховували від мене, що Маріо в цій справі підтримує Боннарда.

— Це не так, — заперечила сеньйора де Ліма. — Маріо не цікавиться заповітом'. Але він ненавидить мого чоловіка, та й мене не любить… — вона витерла хусточкою сльози, що набігли на очі.

— Зрозуміло. Чим же я все-таки можу допомогти?

— Ви почекаєте тут до вечора. В крайньому разі навіть переночуєте… Тільки-но стане відомо, що Маріо прийшов до Альберді, ви поїдете до мого брата і спробуєте випитати в Маріо, що він збирається робити.

— Чи не краще було б найняти детектива?

— Ні. Ви повинні завоювати його довіру. Ви це зумієте… коли схочете.

— А коли Маріо піде прямо до інституту?

— Йому не вдасться туди дістатися. Про це подбає да Сільва.

— Все-таки знову… — мовив я трохи глузливо.

— Ні, ні. Йдеться не про те, щоб його схопити. Але він про це «е знає.

— Ясно. То ви вважаєте, що він неодмінно приб'ється до Альберді?

— Авжеж.

— Ну, а як він туди не прийде… Адже він може десь ховатися кілька день.

Де Ліма збентежилась.

— Бачте… Ще сьогодні ввечері, найпізніше вночі, він мусить там бути. Вія ладний зробити все..

— Скажіть відверто, чому ви. крутите? — спитав я різко.

— Ні, ні! Я нічого не приховую. Річ у тім, що сьогодні річниця смерті Браго.

VII

Ми саме довечерювали, коли до їдальні зайшов кремезний чоловік, з вигляду схожий на боксера, і, зупинившися за кріслом да Сільва, щось сказав йому на вухо.

Катерина, що сиділа біля господаря, урвала на півслові розповідь і запитливо глянула на нього.

— Даруйте, але є новини про Маріо, — пояснив да Сільва. — Чверть години тому його бачили за два кілометри від селища.

— Ваша розвідка працює блискуче! — грайливо засміялася Катерина.

— Ми застосували дуже простий метод, — відповів господар, не ховаючи задоволення від похвали. — Селище лежить на згині річки, яку перетинає шосе. Щоб дістатися до селища з півночі, треба перейти міст за кілометр од нього. Ми зміркували, що навряд чи Маріо переходитиме річку вбрід — тож і надумали стежити за мостом. Місяць зараз уповні, видно довкола, і не важко помітити з поблизьких кущів, хто переходить. А втім, я сподівався, що Маріо добиратиметься попутною машиною, і наказав своїм людям оточити відтинок шосе між мостами.

— З вас, мабуть, був чудовий командир, полковнику, — здивовано сказала Катерина, але мені здалося, що в її голосі забриніла іронія.

— Не з найгірших, — кивнув да Сільва. — Під час операції під…

— Чи вам не пора вже їхати, сеньйоре адвокате? — нетерпеливо урвала сеньйора де Ліма.

— Сеньйорові не пізно буде вирушити за п'ятнадцять хвилин, — промовив господар діловим тоном. — Може, вип'ємо ще?

— А коли Маріо… — знову почала Долорес, та да Сільва жестом зупинив її.

— Не хвилюйтесь, моя люба. Все йде так, як ми й передбачали. Саме тому найкраще буде, коли сеньйор адвокат приїде до Альберді не раніше за Маріо, а після нього. Я побоююсь, що коли Маріо застане у священика чужого або, ще гірше, помітить, що за ним хтось стежить — він може сховатися де-небудь у селі або в саду поблизу церкви.

— Я гадаю, найліпше буде, коли сеньйорина Далі поїде зі мною, — сказав я.

— Звичайно! Я їду з тобою, — підхопила Катерина.

Сеньйора де Ліма не приховувала невдоволення.

— Мені здається, це безглуздо… Ви залишитеся з нами, — сказала вона різко. — Вранці я вас одвезу…

— Я їду! — рішуче повторила Катерина.

— Іду зараз же!..

— А може, все-таки… — почав да Сільва, але я не дав йому договорити.

— Сеньйорина Далі може стати у великій пригоді… Не забувайте, що Маріо бачив її в інституті і знає, що вона була знайомою його батька…

— Не знаю, чи пам'ятає він її. Це було так давно. Стільки років… — промовила де Ліма, знизавши плечима.

— Згадає. А цей начебто незначний факт може мати велике значення. Адже йдеться про те, щоб здобути довіру хлопця.

— Саме так. Треба їхати, — підхопила Катерина.

— Ну, а ти якої думки? — мовила Долорес до господаря.

Да Сільва мовчки дивився на Катерину. Було видно — він вагається.

— Я дуже хотів би, щоб сеньйорина лишилася, — проказав він лагідно. — Скажу відверто: я мав надії на цей вечір… Але… мабуть, ви маєте рацію, — повернувся він до мене. — Шкода… — додав, зітхнувши.

— Гадаю, ми ще побачимось, — сказала Катерина, чарівливо усміхнувшися.

Я був сердитий на неї, але намагався це приховати.

— Якщо ваша ласка, — вклонився да Сільва. — Моя вілла завжди до ваших послуг, — трохи патетично мовив він.

Ми підвелися з-за столу. Господар і Долорес де Ліма провели нас до машини.

— Поставте машину на майдані біля колодязя. Так буде краще, — порадив мені наостанок да Сільва.

Ми рушили. Місяць справді світив дуже ясно, і я міг їхати, не вмикаючи фар.

— Чого це ти так із ним кокетувала? — дав я волю гніву. — Могла б собі вподобати когось кращого. Це ж старий дідуган!

— Зате справжній джентльмен… А профіль — ну чисто тобі римський сенатор!..

— Я не думав, що…

— Ну й дурненький же ти! — вона знову засміялася. — Я чудово побавилась.

— Я це бачив!.. — дедалі дужче злостився я.

— Нічого ти не бачив! Не думай, що я п'яна. В голові трохи шумить, та й годі. Хіба ти не завважив, що я кепкувала з нього?

Моя злість ураз де й ділася.

— Але ти могла б бути стриманішою, — промовив я трохи згодом.