Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 75)

— Так.

— Хіба це мудро? Чи не міг хтось увійти сюди непоміченим і поставити печатку монастиря на будь-якому документі?

Він витріщився на мене, не розуміючи.

— Але тут завжди присутні служки. Нікому не дозволено просто заходити.

— Нікому?

— Нікому, крім монахів-старійшин.

— Звичайно. Тоді я покину вас. До вечері.

Я знову спостерігав, як монахи заходять до трапезної. І пригадав свій перший вечір; Саймон Велплей у гостроверхому ковпаку стоїть біля вікна й тремтить, а надворі падає сніг. Сьогодні ввечері крізь те вікно я бачив, як вода скрапує з крихітних бурульок, чорні плями в снігу, що тане, де рівчачки перетворюються на крихітні струмочки.

Сідаючи на свої місця за столами, монахи здавалися замкнутими, зсутуленими у своїх габітах. Вони кидали тривожні, ворожі погляди туди, де біля великої різьбленої катедри стояв я поруч з абатом. Коли Марк проходив повз мене до свого місця за столом, я схопив його за руку.

— Абат збирається виголосити промову про те, що король не братиме Скарнсі, — прошепотів я. — Це важливо. Тут є птах, якого я не хочу сполошити з його куща. Поки що ні.

— Я втомився від цього, — пробурмотів він.

Марк відмахнувся від моєї руки і сів за стіл. Мої щоки спалахнули від його відвертого хамства. Абат Фабіан перетасував свої нотатки, а тоді з новим блиском на розпашілих щоках розповів братії, що чутки про те, що всі монастирі будуть закриватися, не підтвердилися. Сам лорд Кромвель сказав, що поки що немає планів вимагати від Скарнсі капітуляції, незважаючи на жорстокі вбивства, які досі розслідують. Він додав, що ніхто не може виходити за межі монастиря.

Реакція серед монахів була різною. Дехто, особливо старші, полегшено зітхнув і всміхнувся. Інші ще більше засумнівалися. Я окинув поглядом стіл старійшин. Молодші, брат Джуд і брат Г’ю, заспокоїлися, і я побачив надію на обличчі пріора Мортимуса. Проте брат Ґай ледь похитав головою, а брат Едвіг лише насупився.

Слуги принесли страви: густий овочевий суп, потім тушковану баранину із зеленню. Я уважно спостерігав, щоб мені зачерпували зі спільної миски і щоб ніхто не міг нічого досипати до страв, які передавали вздовж столу. Коли ми почали їсти, пріор Мортимус, який уже перехилив два кухлі вина, звернувся до абата.

— Тепер ми в безпеці, мілорде, нам слід подумати про призначення нового ключара.

— Фу, Мортимусе, бідолашного Ґабріеля поховали тільки три дні тому.

— Але треба жити далі. Хтось мусить домовлятися зі скарбником про ремонт церкви, еге ж, брате Едвігу?

Він схилив свою срібну чашу до скарбника, який усе ще дивився насуплено.

— П-поки що буде призначено когось розумнішого, ніж Ґ-Ґабріель, хто зрозуміє, що ми не можемо дозволити собі велику п-програму.

Пріор Мортимус повернувся до мене.

— Коли справа доходить до грошей, наш скарбник — найзамкнутіша людина в Англії. Хоча я так і не зрозумів, Едвігу, чому ви так протестували проти будівельних риштувань для ремонту. Неможливо виконати належно роботу, використовуючи лише мотузки і шківи.

Скарбник почервонів, опинившись у центрі уваги.

— Г-гаразд. Я погоджуюся, що вам знадобляться будівельні риштування, щоб виконати цю р-роботу.

Абат засміявся.

— Брате, ви іноді сперечалися про це з Ґабріелем. Навіть коли він сказав, що люди можуть загинути, ви не поступилися. Що на вас найшло?

— Це було п-п-предметом переговорів.

Скарбник опустив очі, насуплено дивлячись у тарілку. Пріор випив ще один кухоль міцного вина і повернув до мене почервоніле обличчя.

— Ви не чули історії про Едвіга і кров’янку, комісаре.

Він говорив голосно, і монахи за довгим столом захихотіли. Опущене обличчя брата Едвіга побагровіло.

— Повідайте, Мортимусе, — поблажливо сказав абат. — Милосердя між братами.

— Але ж це історія про милосердя! Два роки тому настав День милостині, і ми не мали м’яса, щоб роздати бідним біля воріт. Для цього нам довелося б зарізати свиню, а брат Едвіг на це не погоджувався. Тоді якраз прийшов брат Ґай. Він спустив кров кільком монахам і зібрав її, щоб згодом удобрити свій сад. Кажуть, що Едвіг запропонував узяти трохи тієї крові, змішати з борошном і зробити пудинги з кров’ю, щоб роздати пожертвування; бідні ніколи не дізнаються, що це не свиняча кров. Усе для того, щоб заощадити на свині!

Він весело засміявся.

— Ця оповідь неправдива, — сказав брат Ґай. — Я багато разів це казав людям.

Я глянув на брата Едвіга. Він перестав їсти і сидів, згорбившись над тарілкою, міцно стискаючи ложку. Раптом він кинув її з брязкотом і зірвався на ноги, темні очі палали на його червоному обличчі.

— Дурні! — закричав він. — Дýрні-богохульники! Єдина кров, яка мусить важити для вас, — це кров нашого Спасителя, Ісуса Христа, яку ми п’ємо на кожній месі, коли вино преображається! Та кров, яка тримає увесь цей світ! — Він стиснув пухкі кулаки, обличчя сповнене емоцій, заїкання зникло.

— Дурні, мес уже більше не буде. Чому ви хапаєтеся за соломинку? Як ви можете вірити цій брехні про те, що Скарнсі в безпеці, коли чуєте, що відбувається по всій землі? Дурні! Дурні! Король усіх вас знищить!

Він вдарив кулаками по столу, тоді розвернувся і вийшов із трапезної. Він грюкнув дверима, залишивши мертву тишу. Я зробив глибокий вдих.

— Пріоре Мортимусе, я називаю це зрадою. Будь ласка, візьміть із собою кількох служок і помістіть брата Едвіга під варту.

Пріор мав переляканий вигляд.

— Але, сер, він нічого не сказав проти верховенства короля.

Марк різко нахилився вперед.

— Правда, сер, ці слова не є зрадою?

— Робіть, як наказую. — Я вперся поглядом в абата Фабіана. — Зробіть це, Мортимусе, заради всього святого.

Пріор стиснув губи, але підвівся з-за столу і вийшов. Якусь мить я сидів, схилившись у задумі, усвідомлюючи, що всі очі дивляться на мене, а потім підвівся і попрямував до виходу, рукою показавши Марку йти слідом за мною. Я дійшов до дверей трапезної і якраз побачив, як пріор веде групу служок із факелами — з кухні до рахівничої контори.

Раптом хтось торкнувся моєї руки. Я обернувся. Це був Баґґе, його обличчя було зосереджене.

— Комісаре, посланець прибув.

— Що?

— Вершник із Лондона, він тут. Я ще ніколи не бачив людини, аж так заляпаної болотом.

Я трохи постояв, дивлячись, як пріор Мортимус стукає у двері рахівничої контори. Я не міг вирішити: слідувати за ним чи йти до посланця. Раптом відчув, як у голові запаморочилося, маленькі цяточки затанцювали перед очима. Я глибоко вдихнув і повернувся до Баґґе, який зацікавлено дивився на мене.

— Ходімо, — сказав я і пішов назад до вартівні.

Розділ тридцять перший

Посланець сидів, гріючись біля вогню, у будиночку Баґґе. Незважаючи на болото, що обліпило його з голови до ніг, я впізнав у ньому молодого чоловіка, який доставляв листи в кабінет Кромвеля. Значить, головний вікарій уже знає, що сказав тюремник.

Він підвівся, трохи похитуючись від перевтоми, і вклонився.

— Мілорде Шардлейку?

Я кивнув, надто напружений, щоб говорити.

— Маю передати це вам особисто.

Він простягнув мені лист із печаткою Тауера. Я повернувся спиною до нього та Баґґе, зламав печатку і прочитав три рядки всередині. Усе так, як і думав. Я напустив на обличчя спокійного виразу, повернувшись до Баґґе, який пильно роздивлявся мене. Посланець різко опустився біля вогнища.

— Брате воротарю, — сказав я, — цей чоловік довго скакав у сідлі. Подбайте, щоб у нього була кімната з гарним вогнищем на ніч і харчі, якщо він їх потребуватиме. — Я повернувся до посланця. — Як ви називаєтеся?

— Генфолд, сер.

— Можливо, завтра вранці вам доведеться відвезти ще одне повідомлення. На добраніч. Ви молодець, що прискакали так швидко.

Я вийшов із вартівні, зім’явши папір у кишені, і поквапом покрокував назад через двір. Тепер я знав, що мені робити, але на серці ще ніколи не було так важко.

Раптом зупинився. Щось. Кутиком ока вловив якийсь рух. Я так швидко розвернувся, що ледь не впав у сльоту, втративши рівновагу. Я був упевнений, що це щось біля прибудови до кузні, проте зараз нічого не бачив.

— Хто там? — різко гукнув я.

Жодної відповіді не було, жодного звуку, крім рівномірного скрапування талого снігу з дахів. Туман густішав. Він звивався довкола будинків, розмиваючи їхні обриси, й оточував тьмяне жовте сяйво з вікон ореолом. Прислухаючись до будь-якого звуку, я пішов до лазарету.

Ліжко брата Павла було розстелене, поруч у кріслі сидів сліпий монах, схиливши голову. Товстий монах спав у своєму ліжку. Більше нікого не було. Амбулаторія брата Ґая також була порожня; усі монахи напевно перебували ще в трапезній. Затримання Едвіга, мабуть, спричинило великий переполох.