Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 76)

Я пішов коридором повз свою колишню кімнату туди, де була кімната Еліс. Смужка світла від свічки виднілася під дверима. Я постукав і відчинив двері.

Еліс сиділа на висувному ліжку в маленькій кімнаті без вікон, складаючи одяг у шкіряний кошик. Коли вона глянула на мене, у великих блакитних очах я побачив страх. І здавалося, її сильне квадратне обличчя наче обвисло. Я відчув розпачливий смуток.

— Ви збираєтеся в дорогу?

Я був здивований тим, як спокійно прозвучав мій голос, і боявся, що прохриплю.

Вона нічого не сказала, просто сиділа, поклавши руки на ремені кошика.

— Ну, Еліс? — тепер мій голос таки затремтів. — Еліс Ф’ютерер, дівоче прізвище матері якої було Смітон?

Її обличчя спалахнуло, але вона далі мовчала.

— О Еліс, я віддав би праву руку за те, щоб це було неправдою. — Я зробив глибокий вдих. — Еліс Ф’ютерер, мушу заарештувати вас іменем короля за мерзенне вбивство його комісара, Робіна Синґлтона.

Тоді вона заговорила, її голос тремтів від хвилювання.

— Жодного вбивства. Це була розплата. Розплата.

— Вам це так мусить здаватися. Отже, я маю рацію, Марк Смітон був вашим двоюрідним братом?

Вона підвела на мене погляд. Її очі звузилися, ніби вона щось підраховувала. А тоді заговорила виразним тоном тихої люті, такої, яку я сподіваюся ніколи більше не почути з уст жінки.

— Більше, ніж мій двоюрідний брат. Ми були коханцями.

— Що?

— Його батько, брат моєї матері, поїхав шукати щастя до Лондона, коли був молодим. Моя мати ніколи не пробачила йому того, що він покинув сім’ю, але коли чоловік, за якого я мала вийти заміж, помер, я поїхала до Лондона, щоб породичатися, хоч мама намагалася мене зупинити. У Скарнсі не було роботи.

— І вони прийняли вас?

— Джон Смітон і його дружина були дуже добрі. Добрі люди. Вони радо прийняли мене у свій дім і допомогли влаштуватися на роботу в лондонську аптеку. То було чотири роки тому, Марк тоді вже був придворним музикантом. Дякувати Богу, моя тітка померла від гарячки, принаймні це її врятувало від того, що сталося потім.

На її очах виступили сльози, проте вона їх витерла і глянула мені в лице. Знову в очах з’явився такий вираз, наче вона щось підраховувала, щось, чого я не міг зрозуміти.

— Але ви все це маєте знати, комісаре, — я ніколи не чув такої зневаги, вкладеної в одне слово, — інакше чому ви тут?

— Пів години тому я нічого не знав напевно. Меч привів мене до Джона Смітона, — не дивно, що того дня біля рибного ставка ви благали мене не їхати до Лондона, — але якийсь час я не міг рухатися далі. Я був спантеличений, коли знайшов у документах запис, що в Джона Смітона не залишилося родичів чоловічої статі, а його маєток перейшов у спадок до старої жінки… вашої матері?

— Так.

— Я пригадав імена всіх у цьому монастирі, задумуючись, у кого було вміння і сила, щоб обезголовити людину, і в Лондоні розслідування не просунулося далі. Зрештою подумав, а що, як у Джона Смітона була ще одна родичка? Увесь цей час я вважав, що злочин скоїв чоловік, однак потім зрозумів, що немає жодних причин, чому сильна молода жінка не могла цього зробити. І це привело мене до вас, — сумно підсумував я. — Повідомлення, яке щойно отримав, підтверджує, що молода жінка відвідувала Марка Смітона в камері ввечері перед його стратою, і в ньому описано вас. — Я глянув на неї і похитав головою. — Такий учинок — це тяжкий гріх для жінки.

Її голос знову був рівним, хоч сочився гіркотою.

— Справді? Чи це гірше за те, що вчинив він?

Я дивувався з її самовладання, її стійкості.

— Я знаю, що зробили з Марком Смітоном, — сказав я. — Дещо мені розповів Джером, решту я довідався в Лондоні.

— Джером? До чого тут він?

— Того вечора, коли ви відвідали Марка, Джером перебував у камері поруч із вашим братом. Коли він прийшов у монастир, мабуть, упізнав вас. Синґлтона також. Саме тому він назвав його брехуном і лжесвідком. І, звісно, коли він присягнувся мені, що не знає тут жодного чоловіка, який зміг би таке вчинити, це була його злорадна насмішка. Він здогадався, що це були ви.

— Мені він нічого не сказав. — Вона похитала головою. — А мав би розказати, бо мало хто знає, що насправді сталося. Про те зло, що вчинили ваші люди.

— Еліс, я не знав правди ні про Марка Смітона, ні про королеву, коли приїхав сюди. Ви маєте рацію. То було огидно, жорстоко.

В її очах з’явилася надія.

— Тоді відпустіть мене, сер. Увесь час, що ви тут, ви мене дивували, ви не така скотина, як Синґлтон та інші чоловіки Кромвеля. Я лише вчинила правосуддя. Будь ласка, відпустіть мене.

Я похитав головою.

— Я не можу. Те, що ви вчинили, було вбивством. Тож мушу взяти вас під варту.

Вона благально глянула на мене.

— Сер, якби ви знали все. Прошу, послухайте мене.

Я мав би здогадатися, що вона навмисне затримує мене, але не перешкоджав. Це було пояснення смерті Синґлтона, яке я так довго шукав.

— Марк Смітон провідував своїх батьків щоразу, коли мав нагоду. Він перейшов із хору кардинала Вулсі у двір Анни Болейн, став її музикантом. Бідолашний Марк соромився свого походження, та все-таки відвідував батьків. Якщо в нього закрутилася голова від пишноти двору, в тому не було нічого дивного. Це спокусило його так, як ви хотіли б спокусити Марка Поера.

— Цього ніколи не станеться. Ви вже мали б це зрозуміти.

— Марк брав мене з собою, щоб показати ззовні великі палаци, Грінвіч і Вайтхолл, але досередини мене ніколи не впускав, навіть після того, як ми стали коханцями. Він говорив, що ми можемо зустрічатися тільки таємно. Я була задоволена. І ось одного разу, повернувшись додому після роботи, застала в будинку мого овдовілого дядька Робіна Синґлтона із загоном солдатів. Вони кричали на нього, змушуючи зізнатися, що його син начебто спав із королевою. Коли я зрозуміла, що сталося, то підбігла на Синґлтона і вдарила його, і солдатам довелося відтягнути мене. — Вона насупилась. — Тоді я вперше зрозуміла, який гнів таїться в мені. Вони мене вигнали, і не думаю, що Джон Смітон розповідав їм про мої стосунки з Марком або про те, що я його двоюрідна сестра, інакше вони й мене примусили б мовчати.

Мій бідний дядько помер за два дні після Марка. Я була на суді й бачила, якими переляканими були присяжні, — жодного сумніву, який оголосять вердикт, не виникало. Я намагалася провідати Марка в Тауері, але вони не дозволяли мені бачити його, аж нарешті тюремник змилосердився наді мною у ніч перед його стратою. Він лежав у кайданах у тій жахливій темниці, у лахмітті свого колись прекрасного одягу.

— Знаю. Джером розповідав мені.

— Коли Марка заарештували, Синґлтон сказав, що якщо він зізнається в перелюбі з королевою, його покарання буде відтерміноване милістю короля. Він сказав мені, що в нього була божевільна надія: оскільки він не вчинив нічого поганого, закон захистить його! — вона різко засміялася. — Закон Англії — це диба в підвалі! Вони катували Марка, доки весь його світ не перетворився на один лише крик. Тож він зізнався, і вони дали йому два тижні прожити калікою, доки його судили, а потім відрубали голову. Я це бачила, адже була серед натовпу. Я пообіцяла йому, що моє обличчя буде останнім, що він побачить. — Вона похитала головою. — Було так багато крові. Вона потоком вистрілила в повітря. Завжди так багато крові.

— Так. Завжди.

Я пригадав слова Джерома про те, що Смітон зізнався в перелюбі з багатьма жінками. Еліс бачила його ідеалізований образ, проте я не міг їй цього сказати.

— А потім тут з’явився Синґлтон, — сказав я.

— Ви можете собі уявити, як я почувалася того дня, коли йшла через монастирський двір і бачила, як він сперечається з помічником скарбника? Я чула, що до абата приїхав якийсь комісар, але не знала, що це буде він…

— І ви вирішили його вбити?

— Я стільки разів мріяла вбити того мерзотника. Я просто знала, що мушу це зробити. Мала бути справедлива розплата.

— Часто в цьому світі її немає.

Її обличчя стало холодним і суворим.

— Цього разу була.

— Він вас не впізнав?

Вона засміялася.

— Ні. Він побачив служницю, яка несла мішок, якщо взагалі мене помітив. На той час я вже була тут понад рік, допомагала брату Ґаю. Лондонський аптекар звільнив мене, бо я родичка Смітонів. Тому я повернулася до мами.

У неї був лист від адвоката, і вона поїхала до Лондона, щоб забрати вбогі речі мого дядька. А потім вона померла, — у неї був напад, як у мого дядька, — і Копінґер вигнав мене. Тож я прийшла сюди.

— Невже місцеві жителі не знали про ваш зв’язок зі Смітонами?

— Минуло тридцять років, відколи мій дядько виїхав, і мама змінила прізвище, коли вийшла заміж. Ім’я забулося, і я навряд чи хотіла комусь його нагадувати. Я казала, що працювала в Ешері на аптекаря, який помер.

— Ви зберегли меч.

— На пам’ять. Зимовими вечорами мій дядько бувало показував нам деякі рухи фехтувальників. Я трохи дізналася про баланс, кроки, кути прикладання сили. Побачивши Синґлтона, я знала, що скористаюся мечем.

— Клянуся Богом, Еліс, у вас страшна відвага.

— Це було легко. У мене не було ключів від кухні, але я пам’ятала розповідь про той давній прохід.

— І знайшли його.

— Так, оглянувши всі кімнати. Потім написала Синґлтону анонімну записку, сказавши, що я — інформатор і зустрінуся з ним на кухні в ранкові години. Сказала йому, що я той, хто може розкрити йому велику таємницю. — І вона всміхнулася посмішкою, від якої я здригнувся. — Він, мабуть, подумав, що записка від монаха. — Посмішка зникла. — Я знала, що буде кров, тому пішла в пральню і вкрала габіт. Я знайшла ключ від пральні в шухляді столу, у своїй кімнаті, коли приїхала сюди.