Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 77)

— Ключ, який загубив брат Люк, коли він чіплявся до Орфан Стоунґарден. Мабуть, вона його заховала.

— Бідолашна дівчина. Ліпше пошукати її вбивцю, ніж убивцю Синґлтона. — Вона пильно дивилася на мене. — Я надягнула габіт, узяла меч і пішла через прохід до кухні. Ми з братом Ґаєм доглядали старого монаха; я сказала, що годину мушу відпочити. Усе було так легко. Я стояла на кухні за шафою і тієї миті, коли він пройшов повз мене, вдарила його. — Вона посміхнулася, посмішкою жахливого вдоволення. — Я нагострила меч, і його голова відлетіла від одного удару.

— Як у королеви Анни Болейн.

— Як у Марка. — Вираз її обличчя змінився, вона спохмурніла. — Стільки крові. Я сподівалася, що його кров змиє мій гнів, але цього не сталося. Обличчя мого двоюрідного брата все ще являється мені уві сні.

Потім її очі спалахнули, і вона полегшено зітхнула, коли хтось схопив моє зап’ястя ззаду і завів за спину, а мій кинджал із гуркотом упав на підлогу. Іншою рукою той хтось обхопив мене за шию. Опустивши очі, я побачив ніж, притиснутий до мого горла.

— Джером? — прохрипів я.

— Ні, сер, — відповів голос Марка. — Не кричіть. — Ніж упився в моє тіло. — Ідіть і сядьте на те ліжко. Рухайтеся повільно.

Я, похитуючись, перетнув кімнату і впав на висувне ліжко. Еліс встала і, підійшовши до Марка, обійняла його.

— Я думала, що ти ніколи не прийдеш. Тож намагалася його розбалакати.

Марк зачинив двері, а тоді зупинився, балансуючи на подушечках стопи і тримаючи кинджал за фут від мого горла. За мить він міг кинутися вперед і перерізати мені горлянку. Тепер його обличчя було не холодним, а повним рішучості. Я глянув на нього.

— Це ти був щойно у дворі? Ти стежив за мною?

— Так. Хто ще знає, сер?

Він усе ще називав мене «сером». Я мало не розсміявся.

— Посланець був одним зі слуг лорда Кромвеля. І Кромвелю уже відомий вміст послання. Отже, ти знаєш, що вона вчинила?

— Вона сказала мені, коли ми вперше були разом у ліжку, того дня, як ви поїхали до Лондона. Я сказав їй, що ви розумний, я бачив, як ви наближаєтеся до розгадки, і ми підготувалися до від’їзду сьогодні ввечері. Якби ви прибули на кілька годин пізніше, то нас уже не застали б. Шкода, що так не сталося.

— Тепер порятунку вже немає. Не в Англії.

— Ми не будемо в Англії. На річці чекає човен, що відвезе нас до Франції.

— Контрабандисти?

— Так, — сказала Еліс діловим тоном. — Я вам збрехала. Мої друзі дитинства ніколи не тонули і залишаються моїми друзями. У морі на нас чекає французьке судно, воно забирає вантаж із монастиря завтра ввечері, але сьогодні ввечері вони відправлять за нами човен.

Я здригнувся.

— З монастиря? Ви знаєте, хто відправляє чи який вантаж?

— Мені байдуже. Ми почекаємо на човни до завтра, а потім попливемо до Франції.

— Марку, ти знаєш, що це?

— Ні.

Він прикусив губу.

— Мені шкода, сер, для мене зараз важливі лише Еліс і наш порятунок.

— У Франції не люблять англійських реформаторів.

Він із жалем глянув на мене.

— Я не реформатор. Ніколи ним не був. І найменше — коли дізнався про те, як працює Кромвель.

— Ти зрадник, — сказав я йому. — Невірний своєму королю і невірний мені, який ставився до тебе, як до сина.

Він жалісливо подивився на мене.

— Я вам не син, сер. Ніколи не погоджувався з вашою релігією. Ви б це зрозуміли, якби коли-небудь по-справжньому прислухалися до того, що я казав, замість того, щоб ставитися до мене як до резонатора власних думок.

Я застогнав.

— Я не заслужив такого ставлення з твого боку. Ні від вас, Еліс.

— Хто знає, хто на що заслуговує? — з раптовим шалом сказав Марк. — У цьому світі немає ні справедливості, ні порядку, і ви це побачили б, якби не були таким сліпим. Після того, що розповіла мені Еліс, я знаю це напевно. Я втікаю разом з Еліс, вирішив це чотири дні тому.

І все-таки, доки він говорив, я бачив, як його обличчя тремтить, бачив сором і те, що його прихильність до мене ще не зовсім зникла.

— Отож ти став папістом? Я не такий сліпий, як ти гадаєш, Марку, я іноді задумувався, у що ти справді віриш. І що ти думаєш про осквернення церкви цією жінкою? Це були ви, Еліс, чи не так? Ви поклали того вбитого півня на вівтар після того, як убили Синґлтона, щоб заплутати слід?

— Так, — сказала вона, — це я зробила. Але якщо ви думаєте, що Марк або я — папісти, ви помиляєтеся. Усі однакові — і реформатори, і папісти. Ви придумуєте вірування і змушуєте людей їх дотримуватися під страхом смерті, а тим часом самі боретеся за владу, землі та гроші — саме цього кожен із вас насправді хоче.

— Це не те, чого хочу я.

— Можливо, ні. У вас добре серце, і мені не подобалося вам брехати. Та коли розмова заходить про те, що зараз відбувається в Англії, ви сліпий, як новонароджене кошеня. — У її голосі жаль змішався з гнівом. — Вам слід глянути на речі очима звичайних людей, але такі, як ви, цього ніколи не зроблять. Чи ви думаєте, що мене цікавить будь-яка церква після всього побаченого? Мені було прикріше від того, що довелося вбити того півня, ніж від того, що я зробила біля вівтаря.

— І що тепер? — запитав я. — Це моя смерть?

Марк ковтнув.

— Я цього не зробив би. Хіба якщо ви мене змусите. — Він обернувся до Еліс. — Ми можемо його зв’язати, заткнути рот кляпом, покласти у твою шафу. Його шукатимуть, а сюди не додумаються прийти. Коли брат Ґай виявить, що ти зникла?

— Я сказала йому, що йду спати рано. Він не помітить, що мене немає, аж доки не з’явлюся в амбулаторії о сьомій. До того часу ми вийдемо в море.

Я намагався зібрати думки докупи.

— Марку, прошу, вислухай мене. Ви забуваєте про брата Ґабріеля, Саймона Велплея, Орфан Стоунґарден.

— Але до їхньої смерті я не причетна! — гаряче сказала Еліс.

— Я знаю. Я роздумував над тим, чи може бути двоє вбивць, які працюють у спілці, однак ніколи не думав про двох окремих. Марку, подумай про те, що ти бачив. Орфан Стоунґарден витягли з рибного ставка, Ґабріеля розчавили, як комаху, Саймона звели з розуму отрутою. Ти допомагав мені, ти був зі мною. Чи ти дозволиш убивці втекти?

— Ми хотіли залишити вам записку, сказати, що Еліс убила Синґлтона.

— Прошу, послухай мене. Брат Едвіг. Чи його взяли?

Марк похитав головою.

— Ні. Я попрямував за вами до дверей трапезної і почув, як Баґґе сказав, що прибув посланець. Потім пішов за вами до вартівні й побачив, як ви повернулися до лазарету. Але до мене підійшов пріор Мортимус і сказав, що брата Едвіга немає ні в рахівничій конторі, ні в келії. Здається, він утік. Ось чому мене так довго не було, Еліс.

— Не можна дозволити, щоб він утік, — наполегливо сказав я. — Він продав багато земель, думаю, без відома абата, у нього десь заховані тисячі фунтів. Той човен — для його втечі. Звичайно, він вигравав час, доки човен не прийшов. Ось чому він убив новіція Велплея, адже боявся, що той розповість мені про Орфан Стоунґарден, і я накажу його заарештувати.

Марк опустив кинджал зі здивованим виразом обличчя. Тепер я привернув його увагу.

— Це брат Едвіг убив її?

— Так! Потім він намагався вбити мене в церкві. Такими засніженими дорогами багато днів чи навіть тижнів могли б добиратися з Лондона, щоб замінити мене, і на той час його вже не було б. Ви будете в одному човні з убивцею.

— Ви в цьому впевнені? — запитав Марк.

— Так. З братом Ґабріелем я пішов хибним слідом, але щойно сказане є правдою. Те, що ви мені розказуєте про човен, завершує справу. Едвіг — великий убивця і злодій. По совісті, ти не можеш дозволити йому втекти.

На якусь мить він завагався.

— Ви впевнені, що брат Едвіг убив дівчину? — запитала Еліс.

— Упевнений. Це мав бути один зі старійшин, який відвідував Саймона Велплея. Пріор Мортимус та Едвіг неодноразово приставали до жінок; Мортимус чіплявся до вас, а брат Едвіг — ні, тому що боявся втратити контроль над собою, як це сталося з Орфан.

Марк закусив губу.

— Еліс, ми не можемо дозволити йому втекти.

Вона розпачливо подивилася на мене.

— Мене повісять, а ймовірніше — спалять. Вони звинуватять мене в чаклунстві, бо я вбила того півня.