Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 79)

— Не він, — гірко відповів я. — Він би проскочив через ворота, коли Баґґе повернувся спиною. — Я стиснув кулаки. — Але я його впіймаю, навіть якщо на це піде решта моїх днів.

У двері постукали, і на порозі з’явився пріор Мортимус, обличчя похмуре.

— Ви послали за Копінґером? — запитав я.

— Так, він має бути тут незабаром. Але, комісаре, ми знайшли…

— Едвіга?

— Ні. Джерома. Він у церкві. Мусите прийти і подивитися.

— Ви не можете, — сказав брат Ґай, але я відштовхнув його руку і схопив свій ціпок.

Я пішов за пріором до церкви, біля входу зібрався натовп. Монах, який роздавав милостиню, стояв на сторожі, не впускаючи їх. Пріор протиснувся крізь натовп, і ми зайшли досередини.

Десь крапала вода; єдиним іншим звуком був слабкий плач, голосіння. Слідом за пріором Мортимусом я пішов великим порожнім нефом, освітленим свічками у нішах. Наші кроки відлунювали, аж поки ми дійшли до ніші, де колись містилася рука Розбійника. Купа милиць і опор, які раніше лежали під стіною, були розкидані по підлозі. Тепер я побачив, що камінь пустотілий, під ним був простір, де міг поміститися дорослий чоловік. Усередині сидів, згорбившись і щось тримаючи в руках, Джером. Його білий габіт був порваний і брудний, він сидів, жалібно плачучи, і від нього відгонило страшним смородом.

— Я знайшов його пів години тому, — сказав пріор. — Він туди заповз і затягнув зі собою милиці, щоб заховатися. Я оглядав церкву і згадав про той простір.

— Що він тримає? Чи це…?

Пріор кивнув.

— Реліквія. Рука Розкаяного Розбійника.

Я став навколішки перед Джеромом, здригаючись, бо мої суглоби пронизав біль. Я бачив, що він тримає велику квадратну коробку, інкрустовану коштовностями, які виблискують на світлі свічок. Усередині ледве виднівся темний предмет.

— Брате, — лагідно сказав я, — чи це ви взяли реліквію?

Уперше, відколи я з ним познайомився, голос Джерома був тихий.

— Так. Вона така дорога нам, Церкві. Вона вилікувала стількох людей.

— Отже, ви взяли її, скориставшись сум’яттям після вбивства Синґлтона.

— Я сховав її тут, щоб зберегти. Щоб зберегти. — Він схопив її міцніше. — Я знаю, що зробить Кромвель, — він знищить цю святиню, яку Бог нам дарував на знак свого прощення. Коли вони мене замкнули в келії, я знав, що ви можете її знайти, тож мусив її захистити. Тепер вона втрачена, втрачена. Я більше не можу чинити опір, я так стомився, — підсумував він сумним, діловим голосом.

Він похитав головою і дивився поперед себе порожніми очима. Пріор Мортимус простягнув руку і взяв його за плече.

— Ідіть, Джероме, усе скінчено. Залиште це і йдіть зі мною.

На мій подив, картузіанець не заперечив. Він із болем виліз із ніші, тягнучи за собою милицю, і поцілував скриньку, перш ніж обережно поставив її на підлогу.

— Я відведу його до келії, — сказав пріор.

Я кивнув.

— Так, зробіть це.

Джером не глянув ні на мене, ні на реліквію, але пішов за пріором Мортимусом, насилу човгаючи вздовж нефу. Я дивився йому вслід. Якби Джером, замість того щоб грати у свої ігри, сказав мені того дня, коли я його запитував, що бачив, як Еліс відвідала Марка Смітона, я міг би її відразу заарештувати, а якби вбивство Синґлтона було розкрито, можна було б раніше викрити Едвіга. Тоді не померли б ні Марк, ні Ґабріель. Однак чомусь я не відчував до нього злості; здавалося, що всі емоції покинули мене.

Я став навколішки і придивився до реліквії, яка лежала на підлозі. Скринька була розкішно оздоблена золотом, а інкрустовані каміння — величезні смарагди, яких я ніколи в житті не бачив. Крізь скло я розгледів руку, прибиту широким цвяхом до шматка старого чорного дерева, що лежала на подушці з багряного оксамиту. Це була коричнева, муміфікована річ, але, безсумнівно, долоня; я навіть зміг розгледіти щось схоже на мозолі на пальцях. Чи справді це рука розбійника, який помер разом із Христом, прийняв Його на хресті? Я доторкнувся до скла, на мить ухопившись за божевільну ідею, що біль, який відчував у кожному суглобі, може минути, що мій горб зникне, а спина стане здоровою і нормальною, як у бідолашного Марка, якому я так заздрив. Але нічого не сталося, чути було лише стук мого нігтя по склі.

І тоді кутиком ока я вловив, як у повітрі майнув крихітний спалах яскравого золота. Щось із дзенькотом ударилося об кахельну підлогу за кілька футів від мене. Закрутилося і зупинилося. Я витріщився на золоту монету — нобль, голова короля Генріха дивилася на мене з підлоги.

Я підвів очі вгору. Я стояв під дзвіницею, нагорі виднілося плетиво з мотузок зі шківами, що було предметом насмішок з Едвіга під час вечері. Але щось змінилося. Не стало підвісного кошика. Його підняли на дзвіницю.

— Він там, нагорі! — видихнув я.

Отже, саме там він сховав золото, у тому кошику. Мені слід було уважніше придивитися до того, що лежить під накриттям, ще тоді, коли ходив на дзвіницю з Мортимусом. Це була хитра схованка. Ось чому він призупинив ремонтні роботи.

Мені було страшно, коли я піднімався звивистими сходами на дзвіницю з пріором, але цього разу відчув лише шалену, рішучу лють, намагаючись піднятися вгору, не звертаючи уваги на пронизливий біль у всіх кінцівках. Зрештою, емоції мене не покинули, вони просто причаїлися. Тепер гнів, якого ніколи раніше не відчував, підштовхував мене далі. Я дійшов до вежі, де звисали мотузки для дзвонів. Кошик лежав порожній, перевернутий на бік, ще кілька золотих монет — на підлозі. У кімнаті нікого не було. Я подивився на сходи, що вели до самих дзвонів. Там було розсипано більше золотих монет. І зрозумів, що той, хто тут був, мав би почути, як я піднімаюся. Чи він сховався у дзвіниці?

Я обережно піднявся східцями, тримаючи перед собою ціпок. Потім повернув ручку дверей і швидко відступив, відчинивши їх за допомогою ціпка. Добре, що я це зробив, бо звідти вилетіла якась постать і замахнулася незапаленим дерев’яним смолоскипом у простір, де мав би стояти я. Імпровізована палиця, не завдавши шкоди, вдарилася об мій ціпок, і я розгледів червоне й розлючене обличчя скарбника, очі широко розплющені й вирячені.

— Вас викрили, брате Едвігу, — крикнув я. — Я знаю про ваш човен до Франції! Я заарештовую вас іменем короля за крадіжку і вбивство!

Він кинувся досередини, і я почув, як його ноги затупотіли по дошках у супроводі металевого дзвенькоту, який мене спантеличив.

— Усьому кінець, — гукнув я. — Іншого виходу звідти немає.

Я піднявся останніми сходинками і зазирнув усередину, намагаючись розгледіти скарбника, проте з цього ракурсу бачив тільки дощану підлогу і великі дзвони за поруччям. Ще більше монет було розкидано по підлозі.

Я зрозумів, що це глухий кут; він не міг пройти повз мене, але я також потрапив у пастку. Якби я відступив униз гвинтовими сходами, то став би вразливий до нападу згори, а чоловік, якого раніше вважав скупим клерком, явно був здатний на все. Я зайшов до кімнати, розмахуючи попереду ціпком.

Він був на іншому кінці, за дзвонами. Він зробив крок уперед, коли я ввійшов, і я побачив, що в нього на шиї висять дві великі шкіряні торби, зв’язані товстою мотузкою. Коли він рухався, з них долинав металевий дзенькіт. Він важко дихав, розмахуючи палицею, яку міцно тримав у правій руці, що аж побіліли кісточки пальців.

— Який був ваш план, брате? — вигукнув я. — Узяти гроші за продані землі й утекти до Франції, влаштувати нове життя?

Я зробив один крок, намагаючись відволікти його, але він був пильний, як кіт, і загрозливо замахнувся смолоскипом.

— Н-ні! — він стояв і викрикував це слово, як дитина, яку помилково звинуватили. — Ні! Це моя плата за вхід до раю!

— Що?

— Вона відмовляла мені й відмовляла, а потім Диявол наповнив мою душу гнівом, і я вбив її! Чи ви знаєте, як легко когось убити, комісаре? — він дико засміявся. — У дитинстві я бачив занадто багато вбивств, це відкрило двері Дияволу, він завжди наповнює мій розум мріями про к-кров!

Його огрядне обличчя побагровіло, а вени виступали на шиї, коли він кричав на мене. Брат Едвіг утратив контроль над собою. Якби я зміг його здивувати, підійти достатньо близько, щоб задзвонити в дзвони…

— Вам буде важко переконати в цьому присяжних, — крикнув я.

— Чума на ваших присяжних! — його заїкання зникло, а голос піднявся до вереску. — Папа, який є намісником Бога на землі, дозволяє купувати спокуту за гріхи! Я сказав вам, що Бог зважує наші душі на небі, визначає баланс між кредитом і дебетом! А я зроблю йому такий подарунок, що він поставить мене по праву руку! Я забираю майже тисячу фунтів для церкви у Франції, тисячу фунтів із рук вашого короля-єретика. Це велика робота в очах Божих! — Він люто вирячився на мене. — Ви мене не зупините!

— Чи за ці гроші також можна купити прощення за Саймона і Ґабріеля?

Він націлив на мене факел.

— Велплей здогадався, що я зробив із дівчиною, і розповів би вам. Він мусив померти, я мусив завершити свою роботу! І це ви мали померти замість Ґабріеля, вороне, Бог притягне вас до відвіту!

— Ви божевільний! — крикнув я. — Вас витурять у божевільню, виставлять як попередження про те, до чого призводить спотворена релігія!

Тоді він схопив свою палицю обома руками і кинувся на мене з моторошним криком. Важкі торби сповільнили його, інакше він дістав би мене, однак я зумів ухилитися вбік. Він розвернувся і знову замахнувся. Я підняв ціпок, проте він смолоскипом вибив його з моєї руки. Коли він гепнувся на підлогу, я зрозумів, що він опинився між мною і дверима. Він повільно просунувся, розмахуючи смолоскипом, а я позадкував до низьких поручнів, що відгороджували мене від дзвонів і великого провалля. Тепер він знову став безжальним; я бачив ці злі, чорні очі, які оцінювали відстань між нами і висоту поруччя.