Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 80)
— Де ваш хлопчик? — запитав він зі злою усмішкою. — Не тут, щоб захистити вас сьогодні?
Тоді він кинувся на мене і гепнув по руці, яку я встиг підняти для захисту. Він сильно штовхнув мене в груди, і я впав назад, перекинувшись через низькі поручні.
Я досі заново переживаю це падіння уві сні, відчуття того, як перевертаюся під час падіння, мої руки хапаються за порожнечу. Завжди чую у вухах переможний гук брата Едвіга. Потім мої руки вдарилися об стінку дзвона, і я інстинктивно обійняв його, учепившись у металеву поверхню, впиваючись нігтями у вишуканий орнамент ззовні. Це зупинило падіння, але мої руки були слизькі від поту, і я відчув, що сповзаю вниз.
Потім моя нога вдарилась об щось, і я зупинився. Притиснувся до дзвона і спромігся обхопити його, зчепивши пальці. Швидко зиркнувши вниз, я помітив, що нога вперлася в табличку на стародавньому іспанському дзвоні. Я відчайдушно вчепився у дзвін.
Тоді відчув, як він почав рухатися. Моя вага змушувала його перехилятися догори. Він вдарився об сусідній дзвін, оглушливий брязкіт відлунював дзвіницею, а різка ударна сила загрожувала скинути мене вниз. Дзвін повернувся назад, а я вчепився в нього, мов причепа, і побачив, як Едвіг знімає свою торбу і нахиляється до підлоги, щоб підібрати розкидані монети, увесь час зловтішно поглядаючи на мене. Він знав, що я можу протриматися ще кілька хвилин. Далеко внизу почулося слабке відлуння голосів; натовп надворі, мабуть, зібрався через несподіваний удар дзвону. Я не насмілився глянути вниз. Дзвін хитнувся назад і знову вдарився об сусідній дзвін, здійнявши такий гуркіт, аж я подумав, що розірве мені вуха, і тепер, коли дзвін завібрував від удару, я відчув, як мої руки розповзаються.
Тоді я зробив найвідчайдушніший вчинок у своєму житті. І наважився лише тому, що знав: інакше на мене чекає неминуча смерть. Одним рухом я розчепив руки, крутнувся в повітрі й, скориставшись ногою на табличці як важелем, виштовхнув себе назовні, до поруччя, доручаючи свою душу Богові, що, можливо, було моєю останньою думкою на цій землі.
Я вдарився об поруччя грудьми, вибивши все повітря з грудей. Поруччя задрижали від удару, я несамовито вхопився за них і, не знаю як, переліз на другий бік. Я впав, скручений, на підлогу, мої спина й руки в агонії, а Едвіг стояв навколішки, стискаючи жменю монет, і, роздратований, дивився на мене, а дзвін гудів і співав у наших вухах, від вібрації задрижали навіть дошки підлоги.
Він умить підвівся, схопив свої торби і побіг до дверей. Я кинувся на нього, учепившись у його очі. Він відштовхнув мене, але через важкі торби втратив рівновагу, похитнувся і вперся в поруччя, як я хвилину тому. Водночас він упустив свої шкіряні торби, які перевалилися через край, і з криком нахилився та потягнувся за мотузкою, що їх зв’язувала. Він ухопив її, та цей рух вибив його з рівноваги. Якусь мить він лежав, розкинувшись мов орел, на поручнях, і я переконаний, що якби він позбувся золота, то міг би врятуватися, але він тримався за нього. Вага торб перехилила його вперед, і він полетів униз головою, відбився від дзвону і зник із поля зору із жахливим гнівним криком, наче в останню мить знав, що зустрівся зі своїм Творцем ще до того, як зробив чудовий подарунок. Я підбіг до парапету і побачив, як він усе ще падає, а його габіт розвівається довкола, доки він летить до землі, перевертаючись, поміж великої зливи монет. Натовп у паніці розбігся, коли він упав на землю, бризнувши кров’ю і золотом.
Я перехилився через поруччя, важко дихаючи і спітнівши, спостерігаючи, як натовп знову повільно підходить. Дехто дивився вниз на останки скарбника, інші дивилися туди, де стояв я. З огидою я спостерігав, як монахи і служки опустилися навколішки і почали нишпорити по підлозі, хапаючи жмені монет.
Епілог
Увійшовши на подвір’я монастиря, я побачив, що великі дзвони зняті з церковної вежі й чекають на переплавлення, їх розтрощили на шматки, величезні уламки орнаментованого металу скинули на купу. Очевидно, їх відрізали від кілець, якими вони кріпилися до даху, і дали їм упасти на церковну підлогу. Гуркіт мав бути потужний.
Трохи віддаля, біля великої купи деревного вугілля, стояла цегляна піч, у якій плавився свинець. Група чоловіків скидала шматки і смужки свинцю з даху церкви, а інші помічники аудиторів, які чекали внизу, піднімали і підкидали його у вогонь.
Кромвель мав рацію: велика кількість капітуляцій, яких він домігся на початку зими, переконала інші монастирі, що опиратися безнадійно, і тепер новини про розгін ще одного монастиря надходили щодня. Невдовзі жодного не залишиться. По всій Англії абати йшли на пенсію із щедрим утриманням, тоді як братія — до світських парафій або на пенсію за власні, скромніші, виплати. Ширилися чутки про великий хаос. У заїжджому дворі в Скарнсі, де я зупинявся, я почув, що коли три місяці тому монахи покинули монастир, пів дюжини тих, хто був дуже старий або хворий, щоб їхати далі, зайняли там кімнати і, коли в них закінчилися гроші, відмовилися виїжджати; констеблю і його людям довелося вигнати їх на вулицю. Серед них були товстий монах із виразкою на нозі та бідний, дурний Септимус.
Коли король Генріх дізнався про події в монастирі Святого Доната, то наказав зрівняти його із землею. Портінарі, італійський інженер Кромвеля, який навіть зараз руйнував монастир Льюїса, згодом приїхав до Скарнсі, щоб зносити будівлі. Я чув, що він дуже вправний. У Льюїсі йому вдалося підірвати фундаменти, так що вся церква відразу завалилася у великій хмарі пилу; в Скарнсі розповідали, що це було дивовижне і жахливе видовище, і нетерпляче чекали на повторення.
Зима була сувора, і до настання весни Портінарі не зміг доставити своїх людей та обладнання до узбережжя Ла-Маншу. Вони мали прибути в Скарнсі за тиждень, але спершу з’явилися чиновники Палати розподілу, щоб забрати все цінне, аж до свинцю з даху та міді із дзвонів. Саме чоловік із Палати зустрів мене біля вартівні й перевірив моє доручення. Баґґе та інших служок уже давно не було.
Я здивувався, коли в листі Кромвель наказав мені виїхати до Скарнсі, щоб наглядати за процесом. Я нечасто отримував звістки від нього після короткого візиту до Вестмінстера в грудні для обговорення доповіді. Тоді він сказав мені, що пережив жахливі пів години під час зустрічі з королем Генріхом, коли той дізнався, що хаос і вбивство в монастирі приховували від нього тижнями і що помічник його нового комісара втік разом з убивцею колишнього комісара. Можливо, король заліпив у вухо своєму головному міністру, адже, як я чув, він мав таку звичку. У будь-якому разі, Кромвель поводився різко і відпустив мене, навіть не подякувавши. Я сприйняв це так, що позбавлений його прихильності.
Хоч офіційно я все ще вважався комісаром, мене не потребували. Чиновники Палати розподілу були цілком здатні виконати роботу, і я задумувався, чи не змусив мене Кромвель повернутися на місце тих жахливих подій навмисно, щоб покарати за ці свої жахливі пів години. Це було характерно для нього.
Суддя Копінґер, тепер королівський орендар колишніх монастирських земель, стояв трохи осторонь з іншим чоловіком, вивчаючи плани. Я підійшов до нього, минувши кількох чиновників Палати, які несли оберемки книг із бібліотеки і складали їх у дворі для спалення. Копінґер схопив мене за руку.
— Комісаре, як ваші справи? Зараз у нас краща погода, ніж коли ви були тут востаннє.
— Справді. Весна майже настала, хоч і дує холодний вітер із моря. А як вам будинок абата?
— Я оселився дуже зручно. Абат Фабіан підтримував його в доброму стані. Коли монастир знесуть, відкриється гарний краєвид на море. — Він махнув рукою в бік монашого кладовища, де чоловіки розкопували надгробки. — Бачите, он там роблю загін для своїх коней; я купив цілу монастирську конюшню за добру ціну.
— Сподіваюся, сере Гілберте, ви не доручили цієї роботи людям із Палати, — сказав я з усмішкою.
Копінґер отримав дворянський титул на Різдво, до його плеча торкнувся меч, який тримав сам король. Кромвель більше, ніж будь-коли, потребував відданих людей у графствах.
— Ні-ні, це мої люди, я їм плачу. — Він кинув на мене пихатий погляд. — Мені шкода, що ви не захотіли зупинитися в мене, доки перебуватимете тут.
— Ця територія навіває сумні спогади. Мені краще в місті, я сподіваюся, ви зрозумієте.
— Дуже добре, сер, дуже добре. — Він поблажливо кивнув. — Однак маю надію, що ви зі мною потім пообідаєте. Я хотів би показати вам плани, які склав мій землемір. Ми хочемо перетворити деякі з монастирських приміщень на загони для овець, коли основні будівлі будуть зруйновані. Ото буде видовище, еге ж? Лише за кілька днів.
— Справді так. Зараз прошу мені вибачити.
Я вклонився і пішов геть, закутуючись у плащ від вітру. Пройшов через двері до монастирських будівель. Усередині коридор був брудний, затоптаний. Аудитор із Палати влаштувався в трапезній, куди йому постійно підносили тарелі й позолочені статуї, золоті хрести і гобелени, ризи, стихарі й навіть постіль монахів — усе, що можна дорого продати на аукціоні, який відбудеться за два дні.
Містер Вільям Ґленч сидів у трапезній, звільненій від меблів, але заповненій коробками і скринями, спиною до палаючого каміна, й обговорював із писарем запис у своїй великій бухгалтерській книзі. То був високий худий чоловік в окулярах і з метушливими рухами. За зиму в Палату набрали цілу купу таких людей. Я відрекомендувався, і Ґленч підвівся й уклонився, спочатку ретельно позначивши місце у своїй книзі.