Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 74)

— Хто там? — різко вигукнув я.

Брат Ґай ступив уперед, каптур опущений на темне обличчя.

— Комісаре Шардлейку, — сказав він своїм шепелявим акцентом. — Отже, ви повернулись?

— Що ви робите, брате, у темряві?

— Я хотів вийти на свіже повітря. Цілий день я провів зі старим братом Полом. Годину тому він помер.

Він перехрестився.

— Мені шкода.

— Його час настав. Перед смертю він наче повернувся в дитинство. Говорив про громадянські війни минулого століття, Йорк і Ланкастер. Він бачив, як вели вулицями Лондона під час його реставрації старого заслиненого короля Генріха VI.

— Тепер у нас сильний король.

— Ніхто в цьому не сумнівається.

— Я чув, що Джером утік.

— Так, його сторож не замкнув двері. Але Джерома знайдуть, навіть у такому великому місці, як це. Він не в тому стані, щоб могти сховатися. Бідолаха, він слабший, ніж здається, ніч на вулиці не піде йому на користь.

— Він безумний. Він може бути небезпечним.

— Служки зараз не думають про свої обов’язки. Брати теж. Усі хвилюються, що з ними буде далі.

— Чи Еліс у безпеці?

— Так, у безпеці. Ми з нею багато працювали. Зараз погода міняється, усіх лихоманить. Це через ті огидні туманні випари з болота.

— Скажіть мені, брате, ви коли-небудь бували в Толедо?

Він знизав плечима.

— Коли я був дитиною, наша сім’я переїжджала з міста в місто. У Франції ми не мали спокою, доки мені не виповнилося дванадцять. Так, я пригадую, ми якийсь час були в Толедо. Пам’ятаю великий замок, звук ударів по залізу, що долинав немовби з тисячі майстерень.

— Ви колись зустрічали там англійця?

— Англійця? Не пам’ятаю. Не тому, що це не було незвичайним за тих часів, тоді в Іспанії було багато англійців. Зараз їх, звичайно, немає.

— Ні, Іспанія стала нашим ворогом.

Я підступив ближче і зазирнув глибоко в його карі очі, проте вони були незбагненними. Тоді підтягнув свій плащ.

— Зараз я мушу покинути вас, брате.

— Хочете ту саму кімнату в лазареті?

— Побачимо. Але нехай її нагріють. На добраніч.

Я пішов до будинку абата. Проходячи повз господарські будівлі, нервово поглядав на тіні, виглядаючи за білим проблиском картузіанського габіту. Що цього разу хотів зробити Джером?

На мій стукіт вийшов старий служка. Він сказав мені, що абат Фабіан удома, спілкується з пріором, а помічник Марк — у своїй кімнаті. Він повів мене нагору до колишньої кімнати Ґудгепса, її тепер очистили від пляшок і запаху немитого старого. Марк працював за столом, де лежала купа листів. Я помітив, що його волосся відросло; йому доведеться навідатися до перукаря в Лондоні, якщо захоче знову стати модним.

Привітання Марка було коротким, очі холодні й уважні. Я майже не сумнівався, що за останні кілька днів він провів якомога більше часу з Еліс.

— Переглядаєш листування абата?

— Так, сер. Усе така рутина. — Він уважно роздивлявся мене. — Як ваші справи в Лондоні? Щось дізналися про меч?

— Деякі підказки. Я зробив ще кілька запитів і чекаю посланця з Лондона. Принаймні лорд Кромвель, здається, не переймається, що листи від Джерома дійдуть до Сеймурів. Але я чув, що Джером утік.

— Пріор з молодими монахами шукали де тільки можна. Учора я допомагав якийсь час, проте ми не знайшли жодного сліду. Пріор страшенно злий.

— Можу собі уявити. А звідки ці чутки про закриття монастирів?

— Очевидно, у таверні був чоловік із Льюїса, який розповів, що великий монастир розігнали.

— Кромвель сказав, що це мало статися. Мабуть, він посилає агентів по всій країні поширювати новини, щоб налякати інші монастирі. Але чутки — це останнє, що мені зараз потрібне. Мені доведеться заспокоювати абата, змусити його повірити, що Скарнсі має шанс продовжити існування, поки що.

Погляд Марка став ще холодніший; йому не подобалася брехня. Я згадав слова Джоан про те, що він занадто ідеалістичний для цього світу.

— Я отримав листа з дому, — сказав я йому. — Боюсь, урожай був поганий. Твій батько каже, що сподівається на закриття монастирів і що це додасть роботи Палаті.

Марк не відповів, лише глянув на мене холодним, нещасним поглядом.

— Я йду до абата, — сказав я йому. — Поки що залишайся тут.

Абат Фабіан сидів навпроти пріора за його столом. Вони мали такий вигляд, наче обговорювали щось уже довший час. Обличчя абата Фабіана було виснажене як ніколи; а обличчя пріора Мортимуса почервоніло від гніву. Вони обоє підвелися, коли я увійшов.

— Комісаре Шардлейку, сер, раді вашому поверненню, — сказав абат. — Чи була ваша подорож успішною?

— Тією мірою, що лорда Кромвеля не цікавлять листи, які міг надіслати Джером. Але я чув, що цей негідник утік.

— Я перевернув цілий монастир, шукаючи старого виродка, — сказав пріор Мортимус. — Не знаю, у яку діру він заліз, однак перелізти через стіну чи пройти повз Баґґе не міг. Він десь тут.

— Цікаво, що в нього на думці.

Абат похитав головою.

— Саме це ми обговорювали, сер. Можливо, він чекає нагоди, щоб утекти. Брат Ґай переконаний, що за станом здоров’я він не протримається довго на морозі, без їжі.

— А може, він чекає нагоди, щоб заподіяти комусь біду. Мені, наприклад.

— Молюся, щоб цього не сталося, — мовив абат.

— Я сказав Баґґе, що ніхто не має права залишати територію монастиря без мого дозволу найближчий день чи два. Подбайте, щоб сповістили всіх братів.

— Чому, сер?

— Запобіжний захід. Я чув, що з Льюїса дійшли чутки, і всі кажуть, що наступним буде Скарнсі.

— Ви самі мені це говорили, — зітхнувши, сказав абат.

Я схилив голову.

— З моїх розмов із лордом Кромвелем я зрозумів, що тепер немає нічого певного. Можливо, я поспішив.

Мене вкололо відчуття провини через брехню. Але це була необхідність. Я не хотів, щоб страх підштовхнув когось до необачної дії. Обличчя абата Фабіана засяяло, а в очах пріора зблиснула іскра надії.

— Тоді нас не закриють? — запитав абат. — Є надія?

— Скажімо так: розмови про розгін передчасні і їх слід уникати.

Абат нетерпляче нахилився вперед.

— Можливо, за вечерею мені варто звернутися до монахів. Вона почнеться за пів години. Я міг би сказати… що немає планів нас закривати? Це була б гарна ідея.

— Варто підготуватися з промовою, — сказав пріор.

— Так, звісно.

Абат потягнувся за пером і папером. Мої очі були прикуті до монастирської печатки, яка все ще лежала біля його ліктя.

— Скажіть мені, мілорде, чи зазвичай ви тримаєте двері цієї кімнати незамкненими?

Він підвів очі, здивований.