Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 73)

— Добре. Я діятиму найближчим часом, спочатку дочекаюся інформації з Лондона.

Він кашлянув.

— Поки ви тут, сер, добродійка Стамп розпитувала про вас. Я сказав їй, що ви маєте повернутися сьогодні ввечері, і після обіду вона всілася на моїй кухні. Вона не зрушить з місця, доки вас не побачить.

— Дуже добре, я можу приділити їй кілька хвилин. До речі, яка підмога є у вашому розпорядженні?

— Мій констебль, його помічник і три мої інформатори. Але в місті є хороші реформатори, яких я міг би скликати в разі потреби. — Він пильно глянув на мене. — Ви чекаєте біди?

— Сподіваюсь, що ні. Однак я очікую, що невдовзі будуть арешти. Можливо, ви могли б подбати, щоб ваші люди були на місці. І міська в’язниця готова прийняти в’язнів.

Він кивнув, усміхаючись.

— Буду радий побачити там кількох монахів. І, сер, — він кинув на мене багатозначний погляд, — коли ця справа закінчиться, ви відрекомендуєте мене лорду Кромвелю за мою допомогу? Я маю сина, який майже достатньо виріс, щоб поїхати до Лондона.

Я криво всміхнувся.

— Боюся, моя рекомендація зараз матиме невелику вагу.

— О.

Він здавався спантеличеним.

— А тепер, чи можна побачити добродійку Стамп?

— Ви не проти зустрітися з нею на кухні? Я не хочу її брудних черевиків на цьому килимі.

Він повів мене на кухню, де сиділа наглядачка з кухлем елю. Копінґер вигнав двох допитливих кухарок і залишив мене з нею. Стара жінка відразу заговорила по суті.

— Вибачте, що забираю ваш час, сер, але хочу попросити про послугу. Два дні тому ми поховали Орфан на церковному подвір'ї.

— Я радий, що її бідолашне тіло нарешті знайшло упокій.

— Я сама заплатила за морг, а на надгробок не маю грошей. Я бачила, сер, ви переймаєтеся тим, що з нею зробили, і подумала… шилінг, сер, коштує дешева надгробна плита.

— А дорога?

— Два, сер. Я домовлюся, щоб вам надіслали розписку про отримання.

Я відрахував два шилінги.

— Ця місія зводиться для мене до пожертвувань, — сумно сказав я, — але вона мусить мати гарний надгробок. Проте за меси я не платитиму.

Вона пирхнула.

— Орфан не потрібні меси, я плюю на меси за мертвих. Вона вже спасенна з Богом.

— Ви говорите як реформатор, добродійко.

— Так, сер, і горджуся тим.

— До речі, — недбало додав я, — ви коли-небудь були в Лондоні?

Вона спантеличено глянула на мене.

— Ні, сер. Одного разу я заїхала аж до Вінчелсі.

— Не маєте родичів у Лондоні?

— Усі мої родичі живуть неподалік.

Я кивнув.

— Так я і думав. Не хвилюйтеся, добродійко.

Я відправив її геть і швидко попрощався з Копінґером, який набагато менше виявляв завзяття тепер, коли почув, що я втратив прихильність Кромвеля. Тоді забрав Канцлера в конюха і туманною стежкою поїхав назад до монастиря.

Повільно пробираючись у темряві, я відчув, що стає дедалі тепліше. Канцлер ступав обережно, бо стежка була слизькою від талого снігу. Навколо я чув крапання та дзюрчання талої води, що збігала в болото. Невдовзі я зліз із коня і повів його: думка про те, що Канцлер може заблукати в цьому болоті в темряві була неприємною. Нарешті крізь туман вималювалися монастирський мур і вогні вартівні Баґґе. На мій стук охоронець швидко вийшов із факелом у руках.

— Ви повернулися, сер. У такий вечір, як сьогодні, небезпечно їздити.

— Я мусив поспішати. — Я провів Канцлера через ворота. — Чи вершник приніс мені повідомлення, Баґґе?

— Ні, сер, нічого не було.

— Прокляття. Я чекаю на чоловіка з Лондона. Якщо він приїде, негайно мене знайдіть. Удень чи вночі.

— Так, сер. Я це зроблю.

— І до мого наступного розпорядження ніхто, маю на увазі ніхто, не повинен покидати територію монастиря. Вам зрозуміло? Якщо хтось захоче вийти, мусите повідомити мені.

Він здивовано глянув на мене.

— Якщо так наказуєте, комісаре.

— Наказую. — Я зробив глибокий вдих. — Які події за останні кілька днів, Баґґе? Усі живі-здорові? Помічник Марк?

— Так, сер. Він у будинку абата. — Баґґе пильно подивився на мене, очі блищали у світлі смолоскипів. — Але інші не сиділи на місці.

— Що ви хочете сказати? Не говоріть загадками, чоловіче.

— Брат Джером. Учора він вийшов зі своєї кімнати. Він зник.

— Тобто він утік?

Баґґе злісно засміявся.

— Він не міг далеко втекти і не пройшов через мої ворота. Ні, він ховається десь на території. Пріор незабаром його відкопає.

— Смерть Божа, його слід було сторожити!

Я стиснув зуби, адже тепер не міг розпитати його про відвідувача Марка Смітона. Усе залежало від посланця.

— Я знаю, сер, але вже нічого не робиться так, як треба. Служка, який доглядав за ним, забув замкнути двері. Розумієте, сер, усі налякані, вбивство брата Ґабріеля стало останньою краплею. І ширяться чутки, що цей монастир закриють.

— Справді?

— Ну, все до цього йде, сер, хіба не так? Усі ці вбивства і чутки про нові монастирі, захоплені королем? Що скажете, сер?

— Божа плоть, Баґґе, ви думаєте, я обговорюватиму з вами політичні справи?

Він дивився, немов покараний.

— Вибачте, сер. Я не хотів бути зухвалим. Але… — він зробив паузу.

— Ну?

— Подейкують, якщо монастирі закриють, монахи отримають пенсії, а служок викинуть на вулицю. Тільки мені майже шістдесят, сер, у мене немає ні сім’ї, ні ремесла, окрім цього. І в Скарнсі роботи немає.

— Я нічого не можу сказати про плітки, Баґґе, — м’якше відповів я. — А ваш помічник тут?

— Девід, сер? Так.

— Тоді попросіть його відвести Канцлера до конюшні, добре? Я зайду до абата.

Я простежив поглядом, як хлопець повів Канцлера через двір, обережно ступаючи крізь сльоту. І пригадав свою розмову з Кромвелем. Баґґе та всіх інших викинуть геть, тягарем на парафію, якщо для них не буде роботи. Я пригадав той день, коли ходив до притулку для бідних, реєстровані жебраки розчищали сніг. Хоч я і недолюблював Баґґе, думка про те, що він, позбавлений своєї звичної влади, працюватиме разом із ними, була мені неприємна. Це вбило б його за пів року.

Від якогось руху я швидко обернувся і схопився за меч Джона Смітона. У тумані виднілася постать, що стояла біля стіни.