Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 71)

Офелія приготувалася до найгіршого.

—    Я боюся, що він одразу ж випробує вас у читанні Книги. І саме результат такого читання мене жахає. Я не сумніваюся, що у вас нічого не вийде, зважаючи на поразки ваших попередників, і він достоту буде не в гуморі.

Офелія не стала допивати каву й знову поставила чашку на блюдце.

—    Ви маєте на увазі, що він може покарати мене, якщо я одразу не задовольню його очікувань?

—    Він не те щоб ставив за мету ваші страждання, — зітхнула Беренільда. — Але я боюся, що наслідки зрештою будуть однаковими. Багато ваших попередників віддали там богові душу! І він, як справжня дитина, потім каятиметься, та вже буде пізно. Фарук не мириться з вразливістю смертних, особливо тих, хто не успадкував його сил. Ви лише тростинка в його руках.

—    Але це якось ненормально як для вашого Духа родини?

Беренільда здивовано поглянула на Офелію, але та дивилася просто себе, навіть не кліпаючи очима. Останнім часом вона пережила забагато, щоб тримати свої думки при собі.

—    Такі слова можуть укоротити вам віку, якщо ви висловите їх публічно, — попередила Беренільда.

—    Чим Книга Фарука так відрізняється від Книги Артеміди? — професійно поцікавилась Офелія. — Чому ту можна прочитати, а цю ні?

Беренільда знизала плечем, яке чуттєво вислизнуло з її сукні.

—    Буду з вами чесною, дитино, мене це питання також дуже цікавить. Я бачила цю Книгу лише раз, і мені цього було достатньо. Вона геть огидна, тьху... Схожа на...

—    На зроблену з людської шкіри, — прошепотіла Офелія, — або чогось подібного. Мені цікаво, чи вона й справді з такого матеріалу.

Беренільда зиркнула на неї зі злістю.

—    Це вже не ваша справа, а Торнова. Просто одружіться з ним, надайте йому силу вашого роду та кількох спадкоємців. Більше від вас нічого не знадобиться.

Офелія стиснула губи, зачеплена за живе. Вона знала, що в ній не бачать ні особисті, ні професіонала.

—    То що ви пропонуєте робити?

Беренільда рішуче підвелася.

—    Я поговорю з Фаруком, переконаю його. Він зрозуміє, що в його інтересах забезпечувати вашу безпеку до шлюбу й насамперед нічого від вас не чекати. Він мене послухає, я маю на нього вплив. Торн гніватиметься на мене, але я не знаю кращого способу.

Офелія дивилася на відблиски світла, яке мерехтіло на поверхні її кави, стривожене рухами ложки. На що може гніватися Торн? На те, що його нареченій можуть зашкодити, чи ж бо на те, що від його нареченої вже не можна буде отримати вигоду?

«А потім? Що буде потім, — з гіркотою думала дівчина, — коли я передам Торну свій дар і він зуживе його? Хіба моє життя на Полюсі не зведеться до того, щоб пити чай і бути ввічливою?»

Спостерігаючи за перегорнутим відображенням свого обличчя в ложці, вона відповіла собі рішучим: «Ні! Я сама влаштовуватиму своє майбутнє, навіть якщо це нікому не сподобається».

Нестримна гикавка Беренільди вихопила Офелію з її похмурих думок. Тітка Розеліна несподівано підвелася й сіла на дивані, пильно вдивляючись у стрілки годинника.

—    Бісові стрілки! — вилаялася вона. — Уже майже полудень, а я досі в ліжку.

Похмурі думки Офелії враз вилетіли з голови. Вона так швидко підхопилася зі стільця, що той перекинувся і впав на килим. Беренільда ж, геть приголомшена, відкинулася в кріслі, опустила руки на живіт і розгублено споглядала стареньку.

—    Мадам Розеліно? Ви тут, з нами? — спитала вона.

Тітка Розеліна встромила шпильки у свій розкошланий пучок.

—    Хотіла б я бути в іншому місці.

—    Але ж те, що ви тут, просто неможливо.

—    Що більше я вас слухаю, то менше розумію, — буркнула тітка Розеліна, насупивши чоло. — А ти, чого ти смієшся? — спитала вона, звертаючись до Офелії. — І чому на тобі зараз сукня? А що це за пов’язка на щоці? Негіднице, де ти вешталася?

Тітка Розеліна схопила її за руку й уважно подивилася на мізинець, який ворушився в отворі, мов посилав їй привітання.

—    Ти ж тепер усе читатимеш навколо! Де твоя запасна пара? Дай мені свою рукавичку, я її заштопаю. І припини так сміятися: у мене від твого сміху мороз іде поза шкірою.

Попри всі спроби опанувати себе Офелія не могла стриматися: її то розбирав сміх, а то лилися сльози. Тітка Розеліна дістала із шафки коробку зі швейним приладдям.

Беренільда, своєю чергою, не могла оговтатися від подиву.

—    Невже я помилилася?

Офелії було шкода її, але дівчина не мала наміру пояснювати, чому і як звернулася по допомогу до Нігілістки.

Настінний телефон знову задзвонив.

—    Телефон дзвонить, — констатувала тітка Розеліна зі своїм непохитним відчуттям реальності. — Це може бути щось важливе.

Беренільда задумливо кивнула, мрійливо вмостившись у кріслі, а потім звела очі на Офелію.

—    Візьміть слухавку, дитино.

Тітка Розеліна, яка заселяла нитку в голку, скривилася.

—    Вона? Але її голос! Її вимова...

—    Час таємниць закінчився, — сказала Беренільда. — Зніміть слухавку, люба.

Офелія вдихнула. Коли б це був Арчибальд, він би використав ситуацію як прекрасний пролог до його виходу на сцену. їй було боязко, коли вона взяла слухавку тією рукою, яка ще була затягнута в рукавичку. Вона бачила, як батьки іноді говорять по телефону, але сама ним ніколи не користувалася.

Не встигла вона прикласти ріжок до вуха, як громовий голос мало не розірвав їй барабанну перетинку.

—    Алло!

Офелія мало не впустила слухавку.

—    Торне?

Запала жорстка тиша, що переривалася тільки плутаним диханням Торна. Офелія боролася з бажанням негайно покласти слухавку. Вона воліла поквитатися з ним сам на сам. І якщо йому коли-небудь стане самовпевненості дорікати їй у чомусь, вона знайде, що сказати йому у відповідь.

—    Ви? — спитав Торн ледве чутно. — Дуже добре. Це це дуже добре. А моя тітка, вона... вона біля вас?

Офелія від несподіванки витріщила очі. Слухати, як Торн щось сконфужено белькоче, було, м’яко кажучи, незвично.

—    Так, ми втрьох залишилися тут на ніч.

У слухавці почулося полегшене зітхання.

Це було геть незвично — чути його, ніби він стоїть поруч, але не бачити його обличчя.

—    Ви, мабуть, хочете поговорити з нею? — холодно запропонувала Офелія. — Гадаю, вам є про що поговорити.

І тоді, коли вона аж ніяк не очікувала емоційного вибуху, він стався.

—    То ви залишилися тут?! — закричав Торн їй у саме вухо з обуренням. — Я вже протягом кількох годин намагаюся дістатися до вас, стукаю до вас у кімнату! Ви хоч уявляєте, що я... Ні, вочевидь, не уявляєте!

Офелія відсунула ріжок на кілька сантиметрів від вуха. Вона подумала, чи не випив, бува, Торн.

—    У мене зараз барабанна перетинка лусне. Не кричіть так, я вас дуже добре чую. До вашого відома, полудень іще не настав, ми щойно прокинулися.

—    Полудень? — перепитав Торн. — Якого біса? Як можна сплутати полудень і північ?

—    Північ? — здивувалась Офелія.

—    Північ? — хором повторили за дівчиною Беренільда й Розеліна.

—    Тож ви нічого не знаєте? Ви спали весь цей час?

Голос Торна іскрився, немов був пронизаний електричними зарядами. Офелія вчепилася в слухавку. Він не випив; схоже на те, що все набагато серйозніше.

—    Що коїться? — прошепотіла вона.

У слухавці надовго зависла тиша. Офелія вже подумала була, що зв’язок перервався. Коли Торн заговорив, його голос знову набув стриманої інтонації й різкого акценту: