Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 72)

—    Я телефоную вам з кабінету Арчибальда. Зачекайте три хвилини, щоб я піднявся до вас нагору. Не відчиняйте своїх вхідних дверей.

—    Чому? Торне, що сталося?

—    Фрея, Ґодфруа, отець Володимир та інші... — повільно промовив він. — Здається, усі вони загинули.

ЯНГОЛ

Беренільда так сполотніла, що Офелія та тітка Розеліна підтримали її під руки, щоб допомогти їй підвестися. Проте вона одразу з олімпійським спокоєм почала давати їм розпорядження.

—    По той бік дверей на нас чекатимуть тільки стерв’ятники. Не відповідайте на жодне з їхніх запитань, уникайте виходити на світло.

Беренільда схопила свій маленький ключ, оздоблений коштовним камінням, і встромила його в замок. Він клацнув, і вона виштовхала їх трьох у вир збудженого натовпу. Передпокій був заповнений жандармами та придворними. Усі були розгублені, лунали приглушені вигуки. Щойно двері відчинилися, настала тиша. Усі, повернулися в бік Беренільди, спрямувавши на неї свої погляди. І в тих поглядах була нездорова цікавість, а за мить їм назустріч вибухнув, мов феєрверк, потік запитань.

—    Пані Беренільдо, нам сказали, що вся ваша родина загинула внаслідок погано організованого полювання. Тож Дракони втратили репутацію незрівнянних мисливців?

—    Чому вас не було зі своєю родиною? Кажуть, ви з ними вчора посварилися. Ви мали передчуття щодо того, що сталося?

—    Ваш клан зник. Чи вважаєте ви, що ваше місце при дворі все ще є законним?

Розгублена Офелія слухала всі ці злісні запитання, стоячи за спиною Беренільди, яка не зрушила за поріг дверей. Її силует затуляв від Офелії те, що коїлося в передпокої, і вона не бачила тих, хто запитував. А Беренільда мовчки зустрічала ці напади. Згорнувши руки на сукні, вона чекала приходу Торна.

Офелія завмерла, почувши запитання якоїсь жінки:

—    Ходять чутки, що ви приховуєте чтицю з Аніми. Вона в цих апартаментах? Чому б вам не представити її нам?

Раптом жінка злякано скрикнула, а натовп довкола неї загомонів. Офелії не треба було бачити цю сцену, щоб зрозуміти, що прибув Торн і вгамував увесь цей бомонд.

—    Пане інтенданте, чи вплине загибель мисливців на заготівлю провізії?

—    Яких заходів ви плануєте вжити?

Замість відповіді Торн заштовхав Беренільду до кімнати, впустив усередину Арчибальда та ще одного чоловіка й замкнув двері на ключ. Гомін у передпокої вмить ущух: тепер вони перебували в іншому вимірі. Беренільда кинулася до Торна й притиснула племінника так міцно, що вони обоє похитнулися й опинилися біля дверей. Вона щосили вчепилася в його високе худорляве тіло, що вивищувалося в неї над головою.

—    Мій хлопчику, я така рада тебе бачити!

Торн, прямий, як верея, здавалося, не знав, куди подіти свої довгі руки. Яструбиний погляд знайшов очі Офелії за окулярами. Вигляд у неї зараз, напевно, був мало привабливий: синці на обличчі, волосся розпатлане, убрана в сукню покоївки, руки оголені, а рукавичка тільки на одній руці (другу, діряву, забрала тітонька Розеліна заштопати). Але всім цим вона аж ніяк не переймалася. Пригнічувало інше — дівчина не могла відразу ж висловити вголос своє ставлення до Торна. Вона сердилася на Торна, але, зважаючи на обставини, не могла зараз давати волю своїм емоціям.

Офелія уникнула однієї незручної ситуації, як відразу вскочила в другу. Арчибальд глибоко вклонився їй, приклавши циліндр до грудей, і виразно промовив:

—    Моє шануваннячко, наречена Торна! Як ви в біса опинилися в моїх апартаментах?

З ангельським обличчям, блідим і ніжним, він привітався з нею, підморгуючи так, немов усе знає. Як і можна було очікувати, невеличка імпровізація Офелії в Літньому саду не могла ввести його в оману. Хотілося сподіватися, що він не стане викривати її саме в цей вечір.

—    Чи можу я нарешті дізнатися ваше ім’я? — наполегливо спитав він, широко всміхаючись.

—    Офелія, — відповіла Беренільда замість неї. — Якщо ви не проти, ми познайомимо вас ближче іншого разу. Треба обговорити більш нагальні питання.

Арчибальд ледве слухав її. Його світлі очі уважно розглядали Офелію.

—    З вами погано повелися, маленька Офеліє?

Їй було важко втямити, що йому відповісти. Не могла ж вона звинувачувати його жандармів. Дівчина опустила погляд, коли Арчибальд провів пальцем по пов’язці на щоці так невимушено, що тітка Розеліна аж кашлянула в кулак. Торн, навпаки, насупив чоло.

—    Ми зібралися сьогодні ввечері, щоб поговорити, — сказав Арчибальд. — Тож поговорімо!

Він відкинувся на спинку крісла й примостив ноги в дірявому взутті на підніжку. Тітка Розеліна заварила чай. Торн умостив своє довге тіло на дивані, почуваючись незручно в цій кімнаті, серед її кокетливих жіночих меблів. Коли Беренільда сіла біля нього й розслабилася, схиляючись на погон мундира, він на неї навіть не подивився. Його сталевий погляд стежив за кожним рухом Офелії. Збентежена від його пильної уваги, вона не знала, де їй прилаштуватися і куди подіти руки. Дівчина все відступала й відступала в куток кімнати, поки не вдарилася головою об полицю.

Немолодий чоловік у кожушку з густого сірого хутра, який увійшов з Торном та Арчибальдом, так і стояв на килимі в центрі вітальні. На неголеному обличчі вирізнявся великий почервонілий ніс. Він тер об штани свої брудні черевики, намагаючись надати їм бодай трохи пристойного вигляду.

—    Яне, — звернувся до нього Арчибальд, — повідай пані Беренільді все, що тобі відомо.

—    Брудна справа, — пробурмотів чоловік, — ох, брудна.

В Офелії була погана пам’ять на обличчя, тому знадобилася хвилина, щоб пригадати, де вона його бачила раніше. Це був єгер, який проводжав їх до Небограда в день прибуття на Полюс.

—    Ми слухаємо вас, Яне, — тихо сказала Беренільда. — Висловлюйтеся вільно, вас буде винагороджено за щирість.

—    Різанина, шановна пані, — пробурмотів чоловік. — Просто диво, що мені пощастило втекти. Справжнє диво, пані.

Він незграбно схопив філіжанку із чаєм, яку подала йому тітка Розеліна, шумно- спорожнив її, поставив на столик і заговорив, розмахуючи руками, мов маріонетка:

—    Я повторю вам те, що сказав вашому племінникові та послові. Там були всі члени вашої родини. Було навіть троє дітей, яких я ще й не знав в обличчя. Даруйте, якщо я казатиму все, як було, нічого не приховуючи. Еге ж? — спитав він. — Отже, ви, пані, повинні знати, що на вас вони були дуже сердиті через вашу відсутність. Як і через те, що ви нібито зреклися родини й що маєте намір заснувати свій власний клан, а вони, мовляв, це давно зрозуміли. І що «наречену бастарда», якщо говорити їхніми словами, які мені навіть соромно вимовляти, вони ніколи не визнають. Ані її, ані її майбутніх дітей. Отак вони вирішили. Ну, а потім, як і годиться, почалося полювання. Я ж бо знаю ліс як свої п’ять пальців, тож тварин вибрав для них заздалегідь. Звісно, крім вагітних самиць, яких ми ніколи не чіпаємо. Але там були три великі самці, які могли б забезпечити їх м’ясом на рік. Усе, що вони мали зробити, — це прочесати місцину, знайти їх, оточити й пристрелити. Власне, усе як зазвичай!

Офелія слухала його, і страх охоплював її дедалі сильніше. Цей чоловік мав різкий акцент, але тепер вона вже краще розуміла його.

—    Я ніколи такого не бачив, ніколи. Звірі повискакували раптом звідусіль, звідти, звідки їх і не чекали. Морди в піні, ніби геть сказилися. Ну, тоді Дракони випустили свої кігті й стали роздирати їх живцем, одного за одним. А ті все прибували, і не було тому кінця-краю. Когось вони загризли, когось затоптали на смерть. Господи, я вже думав був, що й мені настав кінець... Хоча свою справу я знаю. 

Офелія, заплющивши очі, принишкла у своєму куточку. Лише вчора вона думала про те, що більше ніколи не хоче бачити родичів свого майбутнього чоловіка. Але ж чи гадала вона, що її бажання справдиться в та-кий-от спосіб! Вона згадувала прочитані нею спогади Торна про Ґодфруа і Фрею, про те, якими вони були в дитинстві. Про трійнят і про те, як пишався собою отець Володимир, коли брав їх на полювання... Усю ніч Офелії було душно, як перед грозою. І ось буря нарешті почалася.

Єгер потер заросле густою бородою підборіддя. Очі в нього оскляніли.

—    Ви подумаєте, що я не сповна розуму, я й сам, коли себе слухаю, гадаю, чи, бува, не з’їхав я з глузду. Янгол, пані, янгол урятував мене від різанини. Він з’явився серед снігів, серед звірів, і вони вмить стали покірними, немов ягнята. Саме завдяки йому я і врятувався. Це було справжнє диво... вибачте на слові, пані.

Чоловік вийняв фляжку з алкоголем і зробив кілька ковтків.

—    Чому я? — спитав він, витираючи вуса рукавом. — Чому цей янгол урятував мене, а не інших? Я цього ніколи не зрозумію.

Приголомшена розповіддю єгеря, Офелія все ж таки не втрималась і крадькома глянула на Торна. Але його реакції на почуте вона не зрозуміла. Торн дивився на кишеньковий годинник, так наче стрілки того зупинились і він чекав, коли ж вони почнуть рухатися.

—    Отже, ви можете підтвердити, що всі члени моєї родини загинули під час цього полювання? — терпляче запитала Беренільда. — Геть усі?

Єгер не наважувався дивитися нікому в обличчя.

—    Ми не знайшли живих. Деякі тіла неможливо було впізнати. Клянуся своїм життям, що ми прочісуватимемо ліс стільки, скільки буде потрібно, щоб знайти всі тіла. Щоб гідно всіх поховати. І хто знає, може, янгол урятував іще когось.