Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 70)
І якщо маленький товстун вимагатиме більшого, ніж йому належить, то він піде з порожніми руками, тайкома проклинаючи Офелію, потім писатиме на неї скарги — та й по всьому.
Скарги. їх Офелія отримувала щодня. Вона більше не лічила ворогів, але її нестримна логіка все ще була далеко попереду їхнього упередженого розуміння розподілу коштів. Вони вже намагалися посадити їй клерка на хвіст, щоб перевірити, чи насправді вона є такою кришталево чесною. І вони зламали зуби, бо вона довіряла лише цифрам. Не совісті, не етиці, тільки цифрам. Отже, клерк-спостерігач!
Хоча це було дивне визначення, бо Офелія раптом зрозуміла, що вона була саме клерком. Клерком недосвідченим, але з астрономічною пам’яттю та прагненням проявити себе. Молодим клерком, який ніколи не помилявся, чим дуже бісив старого інтенданта. Він дивився на неї, як на настирливу комаху, опортуніста, готового зіштовхнути його вниз сходами й зайняти його місце. Що за телепень! Він ніколи б не здогадався, що за її впертим мовчанням було приховано бажання його схвалення і що принаймні одна людина сумуватиме в день його смерті. Але це сталося набагато пізніше.
На цей час Офелія корчилася від болю. Отрута. Було очевидно, що вона не могла довіряти нікому, крім тітки. Вона помре тут, на цьому килимі? Ні, Офелія була далека від смерті. Вона була просто маленькою дівчинкою, яка цілими днями бавилася з гральними костями, самотня і мовчазна у своєму куточку. Беренільда намагалася всіма способами відволікти її, навіть подарувала їй гарний золотий годинник, але Офелія віддала перевагу гральним костям. Кості були несподівані, повні сюрпризів і не несли неминучого розчарування, як то буває з людьми.
Офелії було не так гірко, коли вона була ще молодша. Вона щодуху бігла будинком Беренільди. Вона намагалася наздогнати підлітка, який улсе набув міцної статури. Він дражнив її, стоячи вгорі на сходах, і показував язика. Це був її брат Ґодфруа. Ну, майже брат, наполовину, бо вона не мала права називати його просто братом. І це було дивно, адже не наполовину хлопчик біг до неї. І не наполовину дівчинка кинулася їй під ноги на повороті коридору, голосно сміючись.
Офелія любила, коли Беренільда запрошувала Ґодфруа і Фрею, навіть якщо вони часом дряпали її своїми кігтями. А втім, вона не любила, коли їхня мати приїжджала й дивилася на неї з огидою. Офелія ненавиділа цей погляд. Він розривав її думки на клапті й катував зсередини, а ніхто нічого не бачив. Офелія плювала в її чай, щоб помститись. Але це вже було після... після того, як мати впала в немилість, після смерті батька, після того, як тітка взяла її під свій захист.
А зараз Офелія грає у свою улюблену гру з Фреєю на насипу тієї рідкісної пори року, коли сонячні промені ще доволі ніжні, щоб ними насолоджуватися. Гра в кості, кості, які вирізав сам Ґодфруа. Фрея їх кидає, приймає рішення про поєднання чисел — «ти їх складаєш», «ти їх ділиш», «ти їх множиш», «віднімаєш», — і далі вона перевіряє за допомогою рахівниці. Сама гра набридає Офелії.
Вона хотіла б, щоб гра була більш насичена, з дробами, рівняннями та ступенями, але захоплення в очах сестри все одно зігріває серце. Коли Фрея кидає кості, вона нарешті почувається живою.
Пролунав дзвінок. Офелія моргнула спантеличено, згорнута клубочком у своєму кріслі. Виплутуючи пас-мочка волосся з окулярів, вона розгублено роззирну-лася навколо. Звідки цей шум? Тінь сплячої Береиіль-ди за завісою балдахіна не рухалася. Полум’я газових ламп рівно шипіло. Тітка Розеліна хропіла на своєму дивані. Офелія не одразу зрозуміла, що дзеленчання йде від телефоиа.
Урешті-решт він замовк, залишаючи в апартаментах глуху тишу.
Офелія важко підвелася з крісла, тіло задерев'яніло, а в голові гуділо, ноги затерпнули. Та лихоманка, напевно, відступила. Вона схилилася над тіткою, сподіваючись побачити, як та нарешті розплющить очі, але вирішила ще трохи почекати; Ґаель сказала, що тітка прийде до тями самостійно, а їй можна вірити. Вона тихо пройшла до ванної, засукала довгі рукави пальта Торна, зняла рукавички, склала окуляри, увімкнула кран і ретельно вмила обличчя. їй потрібно було очиститися від усіх цих дивних снів.
Офелія короткозоро примружилася в дзеркало над раковиною. Пов’язка збилася, а рана на щоці все ще кровила. Коли вона знову наділа рукавички, то побачила дірку на мізинці.
— Он що відбувається часом зі швами, — прошепотіла вона, розглядаючи її уважно.
Офелія сіла на край ванни й стала роздивлятися величезне пальто, у яке була загорнута. Може, вона читала спогади Торна через дірку в рукавичці? Це було пальто дорослого чоловіка, але вона потрапила у його дитинство, там має бути щось іще. Дівчина попорпалася в кишенях і нарешті знайшла те, що шукала, під швом у підкладці. Дві маленькі гральні кості, незграбно вирізьблені вручну. Це з них вона читала сонні спогади.
Офелія подивилася на кості з ностальгією, навіть з певним сумом, а потім опанувала себе й затиснула їх у кулакові. Вона не повинна плутати емоції Торна зі своїми.
Ця думка змусила її насупитися. Емоції Торна? Якщо цей калькулятор їх коли-небудь і мав, то, мабуть, розгубив дорогою. Безумовно, життя не було до нього ласкаве, але Офелія не налаштована йому співчувати.
Вона відкинула пальто з відчуттям, що зняла із себе чужу шкіру. Потім поміняла пов’язку, попленталася до маленької вітальні й подивилася на годинник.
Одинадцята година, ранок уже настав. Дракони, мабуть, давно вирушили на полювання. Офелія зраділа, що уникла цього сімейного обов’язку.
Телефон знову задзвонив так дзвінко, що розбудив Беренільду.
— До біса цей винахід! — Вона роздратовано відсунула завісу на своєму ліжку.
Однак Беренільда не підняла слухавки. Її татуйовані руки пурхали над нею, наче метелики, приводячи до ладу хвилі білявого волосся. Сон повернув їй свіжість молодої жінки, але прекрасна сценічна сукня зім’ялася.
— Зваріть нам кави, люба. Нам вона буде дуже потрібна.
Офелія була тієї самої думки. Вона поставила каструльку з водою на плиту, мало не підпаливши рукавичку, запалила сірника, а потім увімкнула кавомолку й побачила Беренільду, яка спиралася ліктями на столик у вітальні, вклавши підборіддя на переплетених пальцях, і дивилася на коробку для сигарет.
— Оце я стільки вчора викурила?
Офелія поставила перед нею чашку кави, не завдаючи собі клопоту пояснити, що це пані механік пригостилася з її запасів. Щойно вона сіла за стіл, Беренільда кинула на неї кришталево чистий погляд.
— Я не дуже добре пригадую нашу вчорашню розмову, але знаю достатньо, щоб сказати, що ситуація дуже серйозна.
Офелія подала їй цукорницю, чекаючи вироку.
— Котра зараз година? — спитала Беренільда, дивлячись на годинник.
— Невдовзі полудень.
Учепившись у свою чайну ложку, Офелія очікувала на бурю, що от-от мала вибухнути за столом.
«Отакої! А думка про те, щоб витягнути мене з ліжка, не завітала у вашу пташину голівку? Хіба ви не знаєте, наскільки важливо для мене було взяти участь у цьому полюванні? Це через вас вони будуть вважати мене слабкою, ні на що не здатиою, старою».
Але бурі не сталося. Беренільда поклала цукор у каву й зітхнула.
— Не зважайте. Правду кажучи, я перестала думати про це полювання, тільки-но Фарук поклав на мене око. І він мене просто знесилив! — додала вона з мрійливою усмішкою.
Офелія піднесла чашку до губ. Без цих деталей вона із задоволенням обійшлася б.
— Кава препогана, — сказала Беренільда, скрививши гарненькі губи. — У вас справді немає жодного таланту для життя в суспільстві.
Офелії довелося визнати, що та має рацію. Хай би скільки вона додавала цукру та молока, каву вона й сама не змогла допити.
— Не думаю, що шевальє залишає нам вибір, — сказала Беренільда. — Навіть якби я дала вам інше обличчя і нове ім’я, цей хлопець за мить викрив би підміну. Ваша присутність тут скоро не буде таємницею. Одне з двох: або ми знайдемо для вас кращу схованку до дня весілля (довгі гладенькі нігті Беренільди постукували по ручці її порцелянової чашки), або ж ви будете офіційно представлені двору.
Офелія витерла серветкою розлиту на скатертину каву. Вона саме обмірковувала таку можливість. Але й досі вважала, що краще грати роль лакея Беренільди, аніж нареченої Торна.
Беренільда відкинулася на спинку крісла й склала руки на округлому животі.
— Очевидно, що якщо ви хочете дожити до свого весілля — а це можливо лише за однієї умови й тільки так, — то маєте стати офіційною протеже Фарука.
— Його протеже? — повторила Офелія, вимовляючи слово по складах. — Які якості потрібні, щоб заслужити таку честь?
— У вашій ситуації, я вважаю, достатньо бути собою! — Беренільда вочевидь сміялася з неї. — Фарук прагне познайомитися з вами, ви для нього дуже важливі. Правду кажучи, аж надто важливі. Ось чому Торн завжди був категорично проти того, щоб дозволити вам близько спілкуватися з ним.
Офелія поправила окуляри на носі.
— Що ви маєте на увазі?
— Якби я мала щось конкретне, ви б не побачили моїх вагань, — роздратовано мовила Беренільда. — З Фаруком нічого не можна знати наперед, він справді непередбачуваний! Що мене лякає, так це його нетерплячість. Я досі ховала вас від нього у вашому Небогра-ді, а знаєте чому?