Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 69)

—    Нічого цього не станеться, якщо побачать когось за роботою.

Ренар поспіхом зняв ліврею, засукав рукави сорочки й забризкав їх моторним мастилом.

—    Пані, перед вами дуже зайнятий механік, — усміхнувся він, підіймаючи руки. — Жандармів беру на себе. Тікайте обидві он до тих задніх дверей.

Офелія подивилася на нього водночас сумно й здивовано. Вона раптом зрозуміла, яке важливе місце посів цей рудий здоровань у її житті.

Не в змозі пояснити це самій собі, дівчина боялася, що більше ніколи не побачить його після того, як вийде в задні двері.

—    Дякую, Ренольде, — прошепотіла вона. — Дякую тобі за все.

Він жартівливо їй підморгнув.

—    Скажи німому, щоб він був обережний.

—    Надінь це, — пробурмотіла Ґаель, подаючи чоловікові окуляри. — Це надасть твоєму образу більшої достовірності.

Ренар натягнув їх на лоба, глибоко вдихнув для хоробрості, охопив руками сердите лице Ґаелі і рішуче поцілував її. Вона, широко розплющивши велике синє око від подиву, навіть не подумала відштовхувати його. Коли він відпустив її, між його рудими бакенбардами розлилася широка усмішка.

—    Я жадав цю жінку роками, — прошепотів він.

Удалині з розчинених дверей вигулькнули фігури жандармів. Ґаель заштовхнула Офелію за критий брезентом автомобіль, потягнула її в тінь уздовж стіни, і обидві прослизнули в непомітний чорний хід.

—    Дурень, — процідила вона крізь зуби.

Офелія майже нічого не бачила крізь фальшиву зоряну ніч. Однак вона могла заприсягтися, що губи Ґаелі, зазвичай складені в жорстку лінію, стали м’якшими.

ГРАЛЬНІ КОСТІ

Коридорами та сходами Офелія і Ґаель дісталися верхнього поверху Місяцесяйва, не натрапивши на жандармів. Зачинити двері та повернути ключ у замку було справжнім полегшенням. Офелія кинула велике пальто Торна на сидіння, підняла завісу балдахіна, щоб перевірити, чи спить іще Беренільда, потім показала Ґаелі на диван. Тітка Розеліна ворушилася, ніби їй снився поганий сон.

—    Міражник ув’язнив її душу в ілюзії, — дуже тихо прошепотіла Офелія. — Ви можете допомогти їй прийти до тями?

Ґаель схилилася над диваном і довго спостерігала за тіткою Розеліною крізь чорні кучері, схрестивши руки та стиснувши губи.

—    Ого! — пробурчала вона. — Мої вітання майстру, це справжнє мистецтво. Я можу помити руки? Я вся в мастилі.

Офелія наповнила ванну Беренільди й знайшла мило.

Вона так нервувала, що розлила воду на килим.

—    Можете їй допомогти? — дуже тихо повторила вона, поки Ґаель давала собі лад.

—    Питання не в тому, чи можу я допомогти, а в тому, навіщо мені це робити. Спочатку хто ця жіночка? Подруга Драконів? — спитала вона, зі зневагою поглянувши на ліжко під балдахіном. — У цьому разі я нічого не робитиму.

Дивлячись крізь окуляри, Офелія зосередила погляд на чорному моноклі з єдиним бажанням достукатися до жінки, що ховалася за ним.

—    Єдина провина цієї пані в тім, що я її племінниця.

Офелія помітила те, що й сподівалася побачити в темному як ніч моноклі, — іскру гніву. Ґаель відчувала глибоку ненависть до несправедливості.

—    Принеси мені табурет.

Ґаель сіла обличчям до дивана й вийняла з очниці монокль. Її ліве око, темніше й глибше за бездонний колодязь, іронічно оглядало апартаменти Беренільди. Вона хотіла змусити Офелію насолоджуватися спектаклем, показати їй, яким насправді є цей світ, коли зникає завіса ілюзій. Хай би куди вона подивилася, місце змінювало вигляд. Розкішний килим був не більш як дешевою постилкою. Елегантні шпалери поступилися вкритій пліснявою стіні. Порцелянові вази стали простими глиняними горщиками. Навіс був побитий міллю, ширми — у дірках, крісла — з вицвілою оббивкою, чайний сервіз — весь потрісканий. Павутиння ілюзій розсіювалося під невблаганним поглядом Ґаель, і все поверталося назад, щойно вона відводила погляд в інше місце.

«Залакований бруд», — так висловився Арчибальд. Тільки тепер Офелія зрозуміла, наскільки правдивим було його твердження. Після цього вона більше ніколи не зможе дивитися на Місяцесяйво так, як колись.

Ґаель нахилилася над табуретом і обережно охопила руками сонне обличчя тітки.

—    Як її звати?

—    Розеліна.

—    Розеліна, — повторила Ґаель, дивлячись на неї з пильною увагою.

Очі, одне блакитне, друге чорне, були широко розплющені. Спершись на спинку дивана, Офелія нервово стискала пальці. Заплющені повіки тітки Розеліни затремтіли, потім тремтіння поширилося на решту її тіла. Тітка здригалася, але Ґаель міцніше стиснула її обличчя, кинувши на неї безжальний промінь свого дару Нігіліста.

—    Розеліно, — шепотіла вона. — Повертайтеся, Розе-ліно. Ідіть на мій голос.

Тремтіння припинилося, і Ґаель опустила тітчину неначе воскову голову на подушку.

Вона зіскочила зі стільця, прилаштувала на око монокль і дістала сигарети з особистої скриньки Беренільди.

—    Гаразд, я закінчила. Ренар нічого не тямить у механіці, автомобілі ж самі собою не ремонтуються.

Офелія була приголомшена. Тітка Розеліна все ще відпочивала на дивані із заплющеними очима.

—    Здається, вона так і не прокинулася.

Прикурюючи сигарету, Ґаель скривилася в усмішці, намагаючись її заспокоїти.

—    Вона ще спатиме деякий час. Передусім не поспішай, вона повинна прийти до тями, і я прошу тебе вірити в те, що вона повернеться. Ще кілька годин — і я б уже не змогла до неї дістатися.

Офелія охопила себе руками, щоб заспокоїти тремтіння, від якого здригалося все тіло. Вона раптом зрозуміла, що її лихоманить. Ребро, здавалося, пульсувало разом із серцем. Це було боляче, але водночас заспокоювало.

—    З тобою все гаразд? — стривожилася Ґаель.

—    О так, — запевнила Офелія, спроквола всміхнувшись. Це... це все через нерви. Насправді я ніколи в житті не відчувала такого полегшення.

—    Не треба себе доводити до такого стану.

Із цигаркою в руці Ґаелі здавалася геть розгубленою. Офелія поправила окуляри на носі, щоб краще бачити її обличчя.

—    Я маю тобі подякувати. Не знаю, що нас чекає в майбутньому, але ти завжди знайдеш у мені союзника.

—    Досить красивих слів. Не хочу тебе засмучувати, кізонько, але двір переламає тобі кістки або ж згноїть їх аж із самої середини. І я не та, з ким варто спілкуватися. Я зробила тобі послугу й отримала за неї цигарки, ми квити.

Ґаель задумливо, майже меланхолійно дивилася на тітку Розеліну, а потім ущипнула Офелію за ніс із хижою посмішкою.

—    Якщо ти справді хочеш зробити мені приємність, не будь такою, як вони. Зроби правильний вибір, не йди на поступки й шукай свій шлях. Про це ми поговоримо за кілька років, добре?

Вона відчинила двері й стиснула козирок кашкета.

—    До зустрічі.

Коли Ґаель пішла, Офелія замкнула за нею двері на ключ. Кімнати Посольства були найбезпечнішими у всьому Небограді; ніщо не могло нашкодити тим, хто в них перебував, поки ці двері зачинені на замок.

Офелія схилилася над тіткою Розеліною і провела рукою по її волоссю, заколотому чотирма шпильками. Вона хотіла розбудити її, переконатися, що тітка повернулася зі свого минулого, але Ґаель порадила їй не поспішати.

Найкраще, що вона могла зробити, — це лягти спати.

Офелія широко позіхнула, аж до сліз. Здавалося, їй і цілого життя не стане, щоб виспатися. Вона зірвала чепець покоївки, розв’язала фартух, скинула взуття й опустилася в крісло. А коли відчула, що літає над лісами, містами та океанами, то зрозуміла, що засинає. Вона ширяла над старим світом, який колись був велетенською кулею — круглою, як апельсин. Вона побачила його дуже детально. Відблиски сонця на воді, листя дерев, бульвари — усе це її очі бачили надзвичайно чітко.

Раптом величезний циліндр затьмарив обрій. Капелюх ставав більшим і більшим, а під ним Арчибальд посміхався своєю кисло-солодкою посмішкою. Незабаром він затулив собою весь пейзаж, розгортаючи Книгу Фарука.

— Я вас попереджав, — сказав він Офелії. — Усі ненавидять інтенданта, а інтендант ненавидить усіх. А ви, схоже, вирішили, що будете винятком з правил?

Офелія вирішила, що цей сон їй не подобається, і знову розплющила очі. Попри тепло обігрівача вона тремтіла. Дівчина подмухала на долоні й відчула, який гарячий у неї подих. Напевно, лихоманка. Вона підвелася, щоб знайти ковдру, але ковдрами вже були вкриті Беренільда й тітка Розеліна. За іронією долі в Офелії залишилося тільки довге пальто Торна. Вона не була така горда, щоб ним нехтувати, тож повернулася в крісло й сіла, згорнувшись клубочком під пальтом. Почав бити годинник, але дівчині було несила лічити удари.

У кріслі було незручно, а там, унизу, занадто багато людей. Потрібно було звільнити місце для міністрів з їхніми зухвалими вусами. Вони нарешті замовкнуть? Усі ці розмови заважали Офелії спати. І про що вони торочили? їжа та напої, звісно, тільки ці слова й було чути від них. «Запаси закінчуються!», «Збільшити податок!», «Покарайте браконьєрів!», «Обговорімо це за круглим столом!». Офелія відчувала лише обурення, дивлячись на їхні величезні животи, але ніхто не викликав у неї більшої відрази, ніж Фарук. Саме його існування було помилкою. Придворні лестили йому в очі, дурманили його задоволеннями й смикали за ниточки влади. Ні, тут Офелія таки ніколи не зможе відпочити. Вона хотіла б покинути це місце, вийти на вулицю, на справжню вулицю, зробити ковток вітру, щоб очистити легені, але часу бракувало. їй завжди його бракувало. Вона була присутня на судах, радах присяжних, у парламенті. Вона забивалася в куток, слухала думки того чи того, іноді дивувалася, коли ці ідіоти стрімголов кидались у глухий кут. У будь-якому разі все вирішували цифри. Цифри ніколи не помиляються, чи не так? Потенціал ресурсів, кількість жителів — ось де конкретика.