Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 65)
— Якби ви могли так ревнувати мене, як ревнуєте їх.
Арчибальд відсунув циліндр на потилицю, з подивом дивлячись на жінку.
— Ви просите неможливого. Мені просто байдуже.
Пані Кассандра схилилася на м’який край кушетки й стала помітно холоднішою.
— У цьому ваш головний недолік, пане посол. Ви ніколи не брешете. Якби ви не вдавалися до своїх чарів та не зловживали ними, було б так легко перед вами встояти!
Посмішка спотворила чистий профіль Арчибальда.
— Ви хочете пережити це ще раз? — сказав він солодким голосом.
Пані Кассандра одразу ж перестала всміхатися. У приглушеному світлі нічних світильників вона помітно зблідла, та, раптом охоплена сильними емоціями, подивилася на нього з обожнюванням.
— На мій превеликий жаль, я дуже цього бажаю, — благально промовила вона. — Допоможіть мені не бути самотньою в цьому світі...
Коли Арчибальд нахилився до пані Кассандри, по-котячому примруживши очі, Офелія відвернулася. Вона не мала жодного бажання бути присутньою при тому, що має статися в цьому гардеробі.
Тітку Розеліну вона знайшла саме там, де залишила, і взяла її за руку, щоб повести геть. Незабаром Офелія зрозуміла, що вийти з великого сімейного оперного театру буде непросто. Хоч скільки вона показувала ключа від своєї кімнати ліфтерові, підтверджуючи свою приналежність до Місяцесяйва, він залишався незворушним.
— Я пускаю до ліфта тільки притомних людей, мій маленький німий хлопчику. Ця, — сказав він, зневажливо вказуючи пальцем на тітку Розеліну, — схоже, випила забагато шампанського.
Тітка високо тримала голову, увінчану зібраним у пучок волоссям, але стискала та розслабляла руки, бурмочучи незв’язні фрази. Офелія починала побоюватися, що їм доведеться провести ніч у цій оперній залі, коли несподівано їм надійшла допомога.
— Візьми їх на борт, хлопчику. Ці двоє зі мною, — пролунав раптом за її спиною гортанний голос.
За сильним іноземним акцентом Офелія впізнала Матінку Хільдеґарду. Та повільно наближалася до них, вистукуючи масивним золотим ціпком по підлозі. Вона змарніла після отруєння, проте квітчаста сукня, як і раніше, надто сильно напиналася на пухкому тілі. У роті вона тримала сигару. Густе сиве волосся, пофарбоване в чорний колір, не робило її молодшою.
— Я прошу вас не курити в ліфті, мадам, — стримано зробив зауваження ліфтер.
Матінка Хільдеґарда загасила сигару не об попільничку, яку він їй подав, а об медово-жовту ліврею ліфтера. Той розгублено подивився на пропалену сигарою дірку.
— Це навчить тебе шанобливого ставлення, — посміхнулася вона. — Усі ліфти тут створені мною. Спробуй запам’ятати це на майбутнє.
Вона розпросторилася по кабіні своїм огрядним тілом, спираючись усією вагою на ціпок, і прихильно всміхнулася до Офелії. Являючи собою невеликий будуар з м’якими стінами, цей ліфт був скромніший за той, яким користувалася оперна трупа. Офелія обережно проштовхнула до нього тітку Розеліну, сподіваючись усім серцем, що їх не викриють, а потім вклонилася мадам Хільдеґарді настільки низько, наскільки давало змогу це зробити зламане ребро. Та вже вдруге приходила їй на допомогу.
Офелія була вкрай збентежена, коли старенька архі-текторка вклонилась їй у відповідь, вибухнувши гучним сміхом.
— Ми квити, хлопчику! Весляр без весла. Лише цього мені бракувало, щоб не померти від нудьги в цій опері. Я реготала аж до самісінького антракту.
Принижений ліфтер різко й невдоволено опустив важіль. Йому було геть невесело, що він пустив у ліфт таку нерозважливу жінку. Офелія ж захоплювалася Матінкою Хільдеґардою. Попри манери, які більше б пасували корчмарці, вона принаймні розхитувала умовності цього закоснілого світу.
Коли вони прибули до центральної галереї Місяцесяйва, Матінка дружнім жестом скуйовдила їй волосся.
— Я вже двічі зробила тобі послугу, хлопче. Навзаєм попрошу тебе ось про що. І ти це затям. У людей тут коротка пам’ять, — додала вона, дивлячись своїми маленькими темними очицями на ліфтера, — замість них усе пам’ятаю я.
Офелія сумно дивилася вслід старенькій архітектор-ці, яка повільно брела, постукуючи ціпком. Цього вечора дівчина почувалася такою безпомічною, що ладна була прийняти допомогу від кого завгодно.
Вона обережно провела тітку галереєю, намагаючись уникати поглядів жандармів, що струнко стояли вздовж стін. Щоб навчитися проходити повз них, не нервую-чись, їй знадобилися б роки.
У Місяцесяйві було незвично спокійно. Численні годинники показували чверть на першу ночі, отже, гості й господарі спустяться з Вежі лише перед світанком. У службових коридорах, навпаки, атмосфера була святкова. Покоївки, підхопивши фартухи, щоб ті не заважали бігати, гралися у квача, вигукуючи: «Кіт!», і тікали одна від одної, весело сміючись. Ніхто не зважав на маленького Міма, який допомагав компаньйонці мадам Беренільди підійматися сходами.
Але тільки діставшись верхнього поверху замку й пройшовши великим коридором до прекрасних апартаментів Беренільди, Офелія нарешті відчула себе в безпеці. Вона вклала тітку на диван, підмостила круглу подушку їй під голову, розстібнула комір, щоб полегшити дихання, і наполягла на тому, щоб тітка зробила ковток мінеральної води. Нашатир, який Офелія дала їй понюхати, не мав жодного ефекту. Тітка Розеліна голосно зітхала, пускала очі під лоба, та нарешті все ж таки задрімала. Принаймні Офелії так здалося.
«Поспіть, — подумала вона, сподіваючись на те, що та міцно засне. — Поспіть і прокидайтеся вже здоровою».
Офелія опустилася в низьке широке крісло біля на-грівача й зрозуміла, як страшенно вона втомилася. Самогубство Ґюстава, візит Драконів, ця нескінченна опера, марення тітки Розеліни, подряпина від Фреї, покинута станція, посмішка Арчибальда, а ще ребро, це кляте ребро, яке не давало їй спокою. Офелії здавалося, що її тіло стало вдвічі важчим, ніж було напередодні. їй хотілося потонути в оксамиті крісла. А з голови досі не виходив Тори. Він, мабуть, почувається страшенно приниженим через її зізнання. Може, він уже й шкодує, що натрапив на таку невдячну жінку. Що більше вона розмірковувала над цим, то більше злилася на Беренільду за те, що та організувала це заміжжя. Тітка Торна думала тільки про те, як прибрати до рук Фарука. Хіба ж вона не бачила, що змушує страждати її та Торна заради особистих інтересів?
«Я не повинна розслаблятися, — подумала Офелія. — Зараз я приготую каву, нагляну за тіткою Розеліною і подивлюся, що там зі щокою».
Але вона заснула, навіть не закінчивши в думках перелічувати справи, що їх мала зробити. І прокинулася від клацання дверної ручки. Зі свого крісла Офелія побачила, як до кімнати заходить Беренільда. У рожевому світлі ламп вигляд у красуні був сяйливий і водночас утомлений. Її кучері, вільні від усіх шпильок, обрамляли обличчя, мов золота хмарка. Вона була все ще вдягнена в сценічну сукню, але мереживний комірець, кольорові стрічки та довгі оксамитові рукавички загубилися дорогою. Беренільда подивилася на тітку Розеліну, яка дрімала на дивані, перевела погляд на Міма, що сидів біля труби нагрівача. Потім вона замкнула двері на ключ, щоб відрізати кімнату від зовнішнього світу.
Офелія змогла підвестися тільки з другого разу. Тіло слухалося її гірше, ніж несправний механізм.
— Моя тітонька... — хрипко сказала вона, — їй зовсім кепсько.
Беренільда відповіла однією з найгарніших своїх усмішок і наблизилася до дівчини з тихою грацією лебедя, що лине гладінню озера. Лише тепер Офелія помітила, що очі, зазвичай прозорі та ясні, затьмарилися. Від Беренільди тхнуло горілкою.
— Ваша тітка? — повторила вона ніжно. — О, ваша тітка?
Беренільда й мізинцем не ворухнула, але Офелія відчула, як їй щосили зацідили ляща, який мало не зніс голову з плеч. Подряпина на щоці, що була отримана від Фреї, запульсувала від болю.
Офелія ще не встигла оговтатися від першого ляща, як дістала другого.
— Ось вам за те, що ваша тітка мене осоромила.
— А це вам за те, що ви, мій маленький незграбний веслувальнику, виставили мене на посміховисько.
Щоки Офелії пекло, наче вогнем. Дівчину охопив гнів. Вона схопила кришталеву карафу й плеснула водою в обличчя Беренільди. Та завмерла з дурнуватим виглядом, а грим заструмився з очей по обличчю довгими сірими потьками.
— Це має вас освіжити, — тихо сказала Офелія. — А зараз ви оглянете мою тітку.
Беренільда протверезіла, витерла обличчя, підібрала спідниці і стала на коліна перед диваном.
— Мадам Розеліно, — сказала вона, струснувши жінку за плече.
Тітка Розеліна заворушилася, зітхнула, пробурмотіла щось нерозбірливо. Беренільда злегка підняла їй повіки, але тітчин погляд був несфокусований.
— Мадам Розеліно, ви мене чуєте?
— Ви повинні піти до цирульника, мій бідний друже, — відповіла тітка.
Спираючись на плече Беренільди, Офелія затамувала подих.
— На вашу думку, її чимось опоїли?
— Як давно вона в такому стані? — поцікавилася Беренільда.
— Гадаю, з нею це сталося одразу після того, як закінчився спектакль. Весь день вона була цілком притомна. Трохи хвилювалася перед виходом на сцену, але не так, щоб утратити здоровий глузд... Здається, вона тепер не розрізняє теперішнього й минулого.
Беренільда стомлено звелася на ноги. Вона відчинила дверцята маленької скляної шафки, налила собі горілки й сіла в широке крісло. Вода стікала з мокрого волосся по шиї.