Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 64)

Офелія відчула, як напружується під личиною лакея. Менше всього їй хотілося роздягатися в цій морозній залі очікування прямо під великим носом Торна.

—    Запевняю вас, це дрібниці.

—    Дозвольте мені судити.

—    Це вас не стосується.

Торн здивовано подивися на Офелію, але сама вона здивувалася більше за нього. Уперше в житті вона дозволила собі підвищити на когось голос.

—    І кого ж тоді, як не мене? — напружено спитав Торн.

Офелія знала, що образила його. Він мав рацію: йому належало право запитувати. Адже одного дня він стане її чоловіком. Офелія глибоко вдихнула, щоб заспокоїти тремтіння в руках. їй було холодно й зле, але понад усе дуже страшно. Страшно від того, шо вона намірилася сказати.

—    Послухайте, — прошепотіла вона. — Я вам вдячна за співчуття і підтримку, яку ви мені надали. Однак є одна річ, яку ви повинні знати про мене.

Офелія намагалася не уникати погляду пронизливих очей Торна, який десь на дві голови височів над нею.

—    Я вас не кохаю.

Декілька довгих секунд Торн стояв, опустивши руки. Ані його тіло, ані обличчя нічого не виражали. Коли він нарешті поворухнувся, то потягнув ланцюжок годинника, нібито час для нього раптово набув надзвичайної ваги. Офелії не подобалося бачити його таким, застиглим над циферблатом, з губами, витягнутими в тонку риску.

—    Це через те, що я вам щось сказав... чи, навпаки, не сказав? — Торн спитав це напружено, не відводячи очей від годинника. Офелія рідко почувалася так ніяково.

—    Це не ваша провина, — мовила вона пошепки. — Я вийду за вас заміж, бо мені не дали іншого вибору, але я нічого до вас не почуваю. Я не ділитиму з вами ліжко, я не народжу вам дітей. Мені шкода, — прошепотіла вона ще тихіше, — але ваша тітка вибрала для вас не ту жінку.

Офелія здригнулася, коли пальці Торна з клацанням закрили кришку годинника. Зігнувши своє високе тіло, він сів на лавку, яка відтанула від тепла пічки. Його бліде й вкрите рубцями обличчя не виражало жодних емоцій.

—    Зараз я маю право від вас відмовитися. Ви це розумієте?

Офелія повільно кивнула. Цим зізнанням вона поставила під сумнів офіційні положення шлюбного договору. Торн може відмовитися від неї та абсолютно законно вибрати собі іншу дружину. Щодо Офелії, то це зганьбить її на все життя.

—    Я хотіла бути з вами чесною, — запнулася вона. — Я була б не варта вашої довіри, якби збрехала вам із цього приводу.

Торн притиснув руки одна до одної, палець до пальця.

—    У такому разі я зроблю вигляд, що нічого не чув.

—    Торне, — зітхнула Офелія, — ви не зобов’язані цього робити.

—    Ні, зобов’язаний, — різко урвав він її. — Ви бодай трохи уявляєте, що тут коять із клятвопорушниками? Ви гадаєте, достатньо попросити пробачення в мене та моєї тітки, а тоді повернутися додому? Ви не на Анімі.

Промерзла до кісток Офелія не наважувалася зробити зайвий рух чи подих. Знітившись, Торн довго мовчав, а потім випростався на весь свій високий зріст, щоб подивитися їй в обличчя.

Офелію, як ніколи в житті, приголомшила пронизливість його яструбиних очей.

—    Якщо цінуєте своє життя, ніколи й нікому не повторюйте того, що ви щойно сказали мені. Ми одружимося, як і домовлено, а після цього, сподіваюся, це стосуватиметься тільки нас.

Коли Торн підвівся, усі його суглоби затріщали.

—    Ви не хочете бути разом зі мною? Не говоритимемо більше про це. Ви не хочете дітей? Чудово, я їх ненавиджу. Про нас почнуть багато базікати за спинами, але тут нічого не вдієш.

Офелія була приголомшена. Торн щойно прийняв її умови, хай які принизливі для нього вони були, щоб урятувати їй життя. Вона почувалася дуже винною за те, що не відповіла на його почуття. У неї стиснуло горло.

—    Мені шкода... — жалібно повторила вона.

Поглядом Торна можна було б забивати цвяхи.

—    Не кваптеся вибачатись, — сказав він жорсткіше, ніж зазвичай. — Ви скоро пошкодуєте, що вийшли за мене заміж.

ІЛЮЗІЇ

Торн відвів Офелію до гардероба Опери й пішов геть, не озираючись. Вони більше не сказали одне одному ані слова.

Офелія наче уві сні крокувала блискучим паркетом великої зали. Дзеркала, що сяяли тисячами вогнів, здавалося, давили на неї. Вона знайшла парадні сходи, цього разу безлюдні, а потім вхід для артистів, розташований на проліт нижче. Усі вогні, за винятком кількох нічних ліхтарів, уже згасли. Офелія опинилася в коридорі між декорацій, які губилися в тінях. Ось картонний корабель, а поряд фальшиві мармурові колони. Вона прислухалася до свого дихання, яке вихопилося з болісним свистом.

«Я вас не кохаю».

Вона йому це сказала. Як дивно, що такі прості слова можуть викликати відразу. Від них наче зламані ребра вп’ялися їй усередину.

Офелія на мить загубилася в погано освітлених коридорах. Її заносило то в машинне відділення, то до туалетів, перш ніж вона знайшла гримерку оперних співачок. Тітка Розеліна сиділа на стільці в темряві, дивлячись у простір, як маріонетка, у якої відрізали нитки.

Офелія увімкнула світло й наблизилася до неї.

— Тітонько? — прошепотіла вона її у вухо.

Тітка Розеліна не відповіла. Тільки її руки рухалися, розривали музичну партитуру, потім знову стискали її в пальцях, розривали й знову стискали. Можливо, вона думала, що перебуває у своїй старій реставраційній майстерні. Ніхто не мав цього побачити.

Офелія поправила окуляри на носі. їй доведеться самотужки вивести тітку Розеліну в безпечне місце. Обережно, намагаючись не поспішати, вона забрала ноти з її рук, а потім узяла під лікоть. І відчула неабияке полегшення, коли тітка покірно встала.

—    Сподіваюся, ми не підемо на площу, — прошипіла тітка Розеліна крізь довгі й великі, як у коня, зуби. — Я ненавиджу площу.

—    Ми їдемо до Архіву, — збрехала Офелія. — Двоюрідному дідусеві потрібні ваші послуги.

Тітка Розеліна схвально кивнула. Щоразу, коли йшлося про порятунок книжки від руйнівного впливу часу, вона готова була прийняти виклик.

Офелія вивела її з гримерки, міцно тримаючи під руку. Дівчині здавалося, що вона веде сновиду. Проминувши один коридор, другий, вони завернули до третього. Підвали Опери були справжнім лабіринтом, і погане освітлення зовсім не допомагало в ньому орієнтуватися.

Нараз Офелія завмерла, почувши неподалік приглушене хихотіння. Вона відпустила тітчину руку й зиркнула в отвір сусідніх дверей. У гардеробі для статистів, де сценічні костюми вишиковувалися, немов дивні солдати, томно цілувалися чоловік і жінка. Вони напівле-жали на кушетці в майже непристойній позі.

Офелія рушила далі, ніби й не впізнала неохайного циліндра Арчибальда. Вона думала, що він повернувся до Місяцесяйва зі своїми сестрами. Але ось він цілує свою партнерку без найменшої ніжності, настирливо та грубо, допоки вона врешті відштовхує його, витираючи губи. Це була елегантна жінка, увішана прикрасами й принаймні на двадцять років старша за нього.

—    Грубіяне! Ти мене вкусив!

Її гнів не видавався справжнім. Вона улесливо всміхнулася.

—    Я підозрюю, що ви зриваєте на мені своє роздратування, поганцю. Навіть мій чоловік не ризикнув би на такі експерименти зі мною.

Арчибальд дивився на жінку своїми неймовірно прозорими очима, у яких не було жодної пристрасті. Офелія не припиняла дивуватися кількості жінок, яких він укладав до ліжка, не кохаючи їх. Попри його янгольське обличчя мало ж бути в ньому щось, завдяки чому вони так легко поступалися йому...

—    Правильно розумієте, — зізнався він охоче. — Я успішно зриваю на вас своє роздратування.

Жінка вибухнула пронизливим сміхом і провела унизаними перснями пальцями по безволосому підборід дю Арчибальда.

—    Ти ж нещодавно сердився, мій хлопчику. Однак можеш пишатися тим, що лорд Фарук має наміри щодо твоїх сестер.

—    Я його ненавиджу.

Арчибальд промовив це тоном, яким зазвичай кажуть «Іде дощ» або «Чай холодний!».

—    Яке блюзнірство! — засміялася жінка. — Намагайтеся бодай не казати подібних речей уголос. Якщо вас спокушає падіння в немилість, не тягніть мене за собою.

Вона відкинулася на оксамитовій кушетці в театральній позі, закинувши голову.

—    У нашого сеньйора є дві настирливі ідеї, шановний! Його задоволення та його Книга. Якщо ви не потураєте першому, вам доведеться подумати про розшифрування другого.

—    Боюся, Беренільда може випередити мене в першому або в другому, — зітхнув Арчибальд.

Жоден з них не дивився в бік дверей, бо, напевно, дуже здивувався б, побачивши там Міма, що застиг, вибалушивши очі.

«Тож я мала рацію, — подумала Офелія, стискаючи кулаки. — Ця суперниця, якої він так боїться, — це не хто інший, як я... Я та мої маленькі руки чтиці.

Безперечно, Беренільда добре впоралася.

—    Але я маю із цього вигоду! — додав Арчибальд, знизавши плечима. — Поки Фарук зацікавлений у ній, йому нема діла до моїх сестер.

—    Для чоловіка, який так любить жіночу компанію, ви чарівливо старомодні.

—    Жінки — це одне, мадам Кассандро. Мої сестри — геть інше.