Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 63)

—    Оперна зала, — тихо мовив Торн, розвернувшись на підборах.

У великому залі дихалося вільніше, але все одно було занадто багато людей, щоб Офелія могла говорити вголос. Думаючи про тітку Розеліну, яка залишилася сама в ложі артистів, Офелія намагалася не відстати від замашних кроків Торна й сподівалася, що він не заведе її занадто далеко.

Він зайшов за касу для продажу квитків і ступив до роздягальні. Там нікого не було. Місце здалося Офелії досить зручним для розмови, тому вона розгубилася, коли Торн не зупинився. Він пішов між шафами, прямуючи до власної, на якій було написано «Інтендант». Невже хотів забрати пальто? Торн вийняв з уніформи низку ключів і встромив той, що зі щирого золота, у замок шафи.

Коли він відчинив двері, Офелія не побачила ані вішалок, ані пальто. У шафі була невеличка кімната. Кивком голови Торн запросив її увійти, а потім замкнув за собою двері на ключ.

У круглій прохолодній кімнатці меблів не було, лише різнокольорові двері в стінах. Роза Вітрів. Вони, безсумнівно, могли поговорити й тут, але місця було замало, та й Торн уже встромляв ключа в новий замок.

—    Я не можу відходити надто далеко, — прошепотіла Офелія.

—    Тут усього кілька дверей, — сказав Торн формальним тоном.

Вони пройшли крізь низку зображень Рози Вітрів, що нарешті привів їх у крижану темряву. Офелії перехопило подих від холоду, вона закашлялася, з рота вихопилися хмаринки пари.

Коли вона нарешті змогла дихати, легені, здавалося, скам’яніли в грудях. Лакейська ліврея погано рятувала від таких температур. Офелія ледь розрізняла тінь Торна, схожу на скелет, яка просувалася вперед. Подекуди його чорний силует так зливався з темрявою, що

Офелія могла вгадувати його рухи тільки за скрипом підлоги.

—    Не ворушіться, я увімкну світло.

Вона могла лише тремтіти й чекати. Затріщало полум’я. Перше, що розгледіла Офелія, був профіль Торна: низьке чоло, великий горбатий ніс і світле, зачесане назад волосся. Він покрутив регулятор газової настінної лампи, збільшуючи полум’я, і світло розігнало темряву. Офелія здивовано роззирнулася. Вони опинились у залі очікування, лавки якої були вкриті інеєм. Стійки, іржаві візки для багажу та циферблат з годинником, який уже давно зупинився, їжачилися бурульками.

—    Покинута станція?

—    Лише взимку, — пробурчав Торн, видихаючи хмаринки пари. — Сніг вкриває рейки й зупиняє рух поїздів на пів року.

Офелія підійшла до вікна, але й шибки були вкриті стрілами інею. Якщо тут і була платформа та колії, у темряві їх не можна було розрізнити.

—    Ми покинули Небоград?

Вимовити бодай слово було справжнім випробуванням. Офелія ще ніколи в житті так не замерзала. Торн натомість, здавалося, не відчував дискомфорту. У цього чоловіка жилами текла не кров, а зимна крига.

—    Я вирішив, що тут нам не заважатимуть.

Офелія озирнулася на двері, крізь які вони пройшли.

На них теж був напис «Інтендант». Торн зачинив їх, але відчуття того, що вони поряд, заспокоювало.

—    Ваші ключі дають змогу подорожувати куди завгодно? — спромоглася Офелія крізь цокотіння зубів.

Торн заходився розпалювати піч у кутку зали очікування. Поклав у неї газету, заиалив перший сірник, зачекав, перевіряючи тяіу, додав іще трохи газетного паперу, кинув другий сірник і розпалив вогонь. Він жодного разу не поглянув на Офелію, відколи вона подала йому келих шампанського. Невже він почувався незручно через те, що вона була в чоловічому образі?

—    Тільки в громадські установи та адміністративні приміщення, — нарешті відповів він.

Офелія наблизилася до печі та протягнула до вогню руки в рукавичках. Запах від старого паперу видався їй приємним. Торн сів навпочіпки, спостерігаючи за полум’ям. Гра тіні та світла підкреслювала кожну рису його обличчя. На мить Офелія змогла поглянути на нього згори вниз, і це їй було цікаво.

—    Ви хотіли зі мною поговорити, — пробуркотів він. — Я вас слухаю.

—    Довелося залишити тітку саму в оперній залі. Сьогодні вона поводиться дивно. Вона щоразу занурюється в старі спогади і, здається, справді не чує мене, коли я розмовляю з нею.

Торн кинув на Офелію сталевий погляд через плече. Світла брова, розділена рубцем навпіл, вигнулася від подиву.

—    І це те, що ви хотіли мені сказати? — недовірливо запитав він.

Офелія наморщила носа.

—    Мене справді тривожить її стан. Запевняю, вона це робить не з власної волі.

—    Вино, опій, туга за домівкою, — процідив крізь зуби Торн. — Минеться.

Офелія хотіла була заперечити, що тітка Розеліна надто сильна жінка й не грішить цими слабкостями, але дим з печі змусив її чхнути так, що аж ребра затріщали.

—    Мені теж потрібно з вами поговорити, — сказав Торн.

Не підводячись, він знову подивився на палахке віконце пічки. Офелія почувалася ні в сих, ні в тих. Вона не сподівалася, що він з такою ж легкістю сприйме її побоювання щодо тітки й згорне розмову, як згортають теку зі справами на своєму письмовому столі. Вона після цього, своєю чергою, не дуже хотіла його слухати. Офелія озирнулася на вкриті кригою лавки, на годинник, який давно зупинився, на зачинене вікно, підлогу, білу від снігу. Дівчина ніби випала із часу, залишившись наодинці із цим чоловіком у якомусь закапелку вічності, проте не була впевнена, що їй це подобається.

—    Ви повинні якимось чином завадити моїй тітці поїхати завтра на полювання.

Офелія аж ніяк не очікувала почути це від нього.

—    Але ж я певна, що в неї твердий намір бути там, — заперечила вона.

—    Це божевілля, — засичав Торн. — Уся ця традиція — божевілля. Голодні звірі починають виходити зі сплячки. Щороку ми втрачаємо кількох мисливців.

Його профіль, певно, через те, що він нервувався, здавався гострішим ніж звичайно.

—    До того ж мене тривожать натяки Фреї, — продовжував він. — Драконам геть не до вподоби, що моя тітка вагітна. На їхню думку, вона стала надто незалежною.

Офелія затремтіла всім тілом, і то не лише від холоду.

—    Щоб ви знали, мені й самій зовсім не хочеться бути присутньою на тому полюванні, — сказала вона, потираючи ребра, у яких відчувала біль. — Та, на жаль, не уявляю, як зможу протистояти бажанню Беренільди.

—    Ви повинні знайти правильні аргументи.

Офелія поміркувала над цим питанням. Вона могла б дорікнути Торну в тому, що він більше дбав про свою тітку, ніж про неї, свою наречену, але який їй від того зиск? До того ж вона розділяла його погані передчуття. Якщо вони нічого не зроблять, ця історія добром не скінчиться.

Вона подивилася на Торна. Він так і сидів за крок від неї, здавалося, повністю занурений у споглядання вогню в станційній пічці. Вона не могла відвести погляд від довгого рубця, що перетииав половину його обличчя. Невже можна називати людей, які скоїли з вами таке, своїми рідними?

—    Ви ніколи не розповідали мені про свою матір, — прошепотіла Офелія.

—    Це тому, що в мене немає жодного бажання говорити про неї, — сухо відповів Торн.

Офелія підозрювала, що це заборонена тема. Батько Торна зраджував дружині з дочкою з іншого клану. Беренільда взяла їхню дитину під свою опіку, бо мати від неї відмовилася.

—    Хай там як, але мене це певною мірою стосується, — тихо промовила Офелія. — Я нічого не знаю про цю жінку, навіть не знаю, чи вона ще жива. Ваша тітка лише сказала мені, що її сім’я впала в немилість. Ви сумуєте за нею? — тихо спитала вона.

Торн насупився.

—    Ні ви, ні я ніколи з нею не познайомимося. Більше вам нічого не треба знати.

Офелія не наполягала. Торн нервово зиркнув на неї через плече, подумавши, напевно, що її мовчання викликане образою.

—    Я погано висловлююся, — пробурчав він. — Це все через оте полювання... Річ у тім, що я більше непокоюся про вас, ніж про свою тітку.

Це заскочило Офелію зненацька. Вона не знайшлася, що на це відповісти, тож просто простягла руки до пічки. Торн спостерігав за нею з уважністю хижого птаха. Його велике тіло підібралося, він завагався на мить, але потім незграбно простягнув руку до Офелії і схопив її за зап’ясток швидше, ніж дівчина могла зреагувати.

—    У вас кров на руці, — сказав він.

Офелія ошелешено подивилася на свої рукавички. Заблимала й не відразу зрозуміла, звідки взялася ця кров. А потім зняла рукавичку й торкнулася щоки. Під пальцями відчула свіжу подряпину. Торн не помічав її крізь личину Міма; ілюзія ховала все справжнє — окуляри, родимки — під бездоганно гладенькою шкірою.

—    Це зробила ваша сестра, — сказала Офелія, надя-гаючи рукавичку. — Вона сильно мене вдарила.

Торн розігнув свої довгі ноги й підвівся на повний зріст. Риси його обличчя загострилися, немов леза бритви.

—    Вона на вас напала?

—    Щойно, на прийомі. Я опинилася в неї на дорозі й на мить забарилася.

Шкіра Торна стала такою ж блідою, як і його рубці.

—    Я не знав. Якби я це побачив...

Він говорив ледь чутно, майже пошепки, наче йому було страшенно прикро, що він не впорався зі своїм прямим обов’язком.

—    Це дрібниці, — запевнила Офелія.

—    Покажіть мені.